— Ого, нічогенький мені наснився сон! — пробурмотів. — Як же радісно прокинутися!
Тоді сів і побачив, що поряд із ним лежить Фродо і спокійно собі спить, закинувши одну руку за голову, а другу поклавши на покривало. То була правиця, і на ній бракувало третього пальця.
І до Сема вмить повернулись усі спогади, й він скрикнув:
— То був не сон! Де ж це ми?
Позаду нього озвався ласкавий голос:
— На землі Ітілієн, під опікою Короля. І він чекає на вас.
Сказавши це, Ґандальф постав перед Семом, одягнений у біле, і борода його сяяла, ніби справжній сніг, у переливчастому сонячному світлі, що струменіло крізь листя.
— Ну, пане Семвайзе, як ви почуваєтеся? — запитав він.
Сем відкинувся на ліжко, широко розплющивши очі й розкривши рота, і на мить утратив дар мови від збентеження та радості. Нарешті зойкнув:
— Ґандальфе! Я ж думав, що ти помер! А потім думав, що і я помер. Невже всі прикрощі минулися, як сон? Що діється у цьому світі?
— Велика Тінь щезла навіки, — відповів Ґандальф, а тоді засміявся, і сміх його нагадував музику чи бриніння води в засушливому краю; слухаючи його, Сем раптом усвідомив, що не чув сміху — цього чистого втілення веселощів — уже безліч довгих днів.
Сміх залетів йому до вух луною всіх пережитих насолод. Але сам він зайшовся плачем. Однак згодом його сльози висохли, а натомість полився сміх, — так після запашного дощу, який прилітає на крилах весняного вітру, з’являється ще ясніше сонце. І, сміючись, гобіт зіскочив з ліжка.
— Як я почуваюся? — скрикнув він. — Ну, я навіть не знаю, як це передати. Я почуваюся, я почуваюся... — Сем замахав руками в повітрі, — я почуваюся, як весна після зими, як сонце на листі, як сурми й арфи, як усі пісні, що їх я коли-небудь чув!
Він замовкнув і повернувся до свого господаря.
— А от як пан Фродо? — запитав. — Хіба ж не шкода його бідної руки? Та я сподіваюся, що, крім цього, з ним усе гаразд. Йому було важко.
— Так, у всьому іншому зі мною все гаразд, — озвався у цю мить Фродо, сідаючи і теж сміючись. — Я знову заснув, чекаючи на тебе, Семе, сплюху ти мій. Я прокидався ще рано-вранці, а зараз, напевно, вже полудень.
— Полудень? — повторив Сем, намагаючись порахувати. — Полудень якого дня?
— Чотирнадцятого дня Нового року, — сказав Ґандальф, — або, щоби вам було зрозуміліше, восьмий день квітня за Ширським літочисленням[2]. А от у Ґондорі віднині й довіку новий рік починатиметься двадцять п’ятого березня, коли загинув Саурон і коли вас вирятували з вогню та принесли до Короля. Він виходив вас і тепер чекає на зустріч із вами. З ним ви поїсте і щось вип’єте. Коли будете готові, я проведу вас до нього.
— Король? — здивувався Сем. — Який король, і хто він?
— Король Ґондору та Володар Західних Земель, — відповів Ґандальф, — він повернув собі все своє предковічне володіння. Невдовзі вирушить на коронацію, проте зараз він чекає на вас.
— А що ми одягнемо? — запитав Сем, бо помітив лише складене на підлозі біля ліжок старе дрантя, в якому вони мандрували.
— Те, в чому ви були, коли йшли до Мордору, — сказав Ґандальф. — Навіть орківське шмаття, що його ти, Фродо, носив у чорній землі, буде збережено. Жодні єдваби чи льон, ані обладунки чи геральдика не будуть у більшій пошані. Та згодом я, напевно, таки знайду вам інший одяг.
Тоді чарівник простягнув до них руки, і гобіти побачили, що одна з них аж сяє від світла.
— Що у тебе там? — скрикнув Фродо. — Може, це...
— Так, я приніс вам ваші скарби. Їх знайшли на Семі, коли вас урятували. Подарунки Володарки Ґаладріель: твій келих, Фродо, і твоя скринька, Семе. Ви зрадієте, коли вони знову будуть у вас і у безпеці.
Гобіти вмились, одяглися, злегка перекусили й пішли слідом за Ґандальфом. Вони виступили з букового гаю, де лежали, пройшли довгим зеленим лужком, що переливався в сонячному світлі, весь обсаджений величними деревами з темним листям, на яких красувався ясно-червоний цвіт. Позаду них бриніла, спадаючи, вода, а попереду між квітучими берегами мчав струмок, що добігав до зеленого лісу наприкінці лужка і зникав під аркадою дерев, крізь яку було видно блиск води вдалині.
Коли Ґандальф і його супутники дісталися до входу в ліс, то з подивом побачили там лицарів у сяйливих обладунках і високих вартових у срібно-чорній одежі, котрі шанобливо їх привітали й уклонилися. Потім один із присутніх засурмив у довгу сурму, і прибулі рушили далі проходом серед дерев, побіч співочого струмка. Так вони дісталися до розлогої зеленої галявини, за якою в срібній імлі розкинулася широка ріка, а вже на ній було видно довгий заліснений острів, біля берегів якого стояло чимало кораблів. А на луці, де зупинилися гобіти, вишикувалися рядами загони могутнього війська, яке аж сяяло на сонці. Коли гобіти наблизилися, то воїни оголили мечі, струснули списами, заграли в ріжки й у сурми та загукали безліччю голосів багатьма мовами:
І червона барва зарум’янила їхні щоки, й очі їхні засяяли від подиву, — Фродо та Сем рушили вперед і побачили, що серед цього галасливого воїнства на зеленому моріжку встановлено три високі престоли. За троном праворуч майорів білий зі зеленим стяг — кінь, що вільно скаче; ліворуч був срібний із блакитним стяг — корабель із провою-лебедем, що плине морем; а за найвищим престолом, що стояв посередині, майорів на вітрі чудовий штандарт, на якому цвіло біле дерево на чорному полі під блискучою короною та сімома мерехтливими зірками. На тому престолі сидів чоловік в обладунку, могутній меч лежав упоперек його колін, але шолома він не мав. А коли гобіти підійшли до нього, він підвівся. І вони впізнали його, хоча він і змінився: величний, із радісним обличчям, маєстатний володар людей, темноволосий, зі сірими очима.
Фродо кинувся йому назустріч, а Сем побіг слідом.
— Гай-гай, це перевершує все, чого я сподівався! — сказав він. — Бурлако, це ти? Чи я досі сплю?
— Так, Семе, це Бурлака, — відповів Араґорн. — Довгою була дорога сюди з Брі, де тобі не сподобався мій вигляд, чи не так? Довгою для нас усіх, але ваша була найжахливіша.
Потому, на Семів подив і неймовірне збентеження, Араґорн схилив перед ними коліно, а тоді, взявши їх за руки: Фродо правицею, а Сема лівицею, — повів до престолу, висадив на нього і повернувся до воїнів та капітанів, котрі стояли на луці, й озвався так, аби голос його дзвенів понад усім воїнством:
— Прославляйте їх бучною хвалою!
І коли радісний гамір прокотився лавами і знову стих, на превелике та повне Семове задоволення і на його невимовну насолоду, вперед виступив ґондорський менестрель, і став навколішки, і попрохав дозволу заспівати. І — о диво! — мовив:
— Слухайте, володарі та лицарі, воїни хоробрості непереможної, королі та вельможі, слухай, славний народе Ґондору, слухайте, Вершники Рогану, і ви, Ельрондові сини, і дунедайни з Півночі, й Ельф та Ґном, і відважні серця Ширу, й усі мешканці Заходу, — слухайте мою пісню. А співатиму я вам про Фродо Дев’ятипалого та про Перстень Судьби!
І коли Сем почув це, то засміявся вголос, пронизаний радістю, й устав, і гукнув:
— О, слава велика і розкіш! Здійснились усі мої бажання!
І заплакав.
І все воїнство сміялось і плакало, а понад тими веселощами та планами злетів чистий голос менестреля, забринів срібно й золото, й усі присутні затихли. А менестрель співав їм то ельфійською мовою, то мовою Заходу, доки їхні серця, пройняті до живого красними словами, переповнились, і радість їхня вихлюпнулася через край і стала, мовби гострий меч, і вони подумки полинули до тих сфер, де біль і насолода невіддільні одне від одного, а сльози є істинним вином благодаті.