Врешті, коли Сонце проминуло зеніт і тіні від дерев подовжилися, менестрель замовк.
— Прославляйте їх бучною хвалою! — сказав і став навколішки.
І тоді підвівся Араґорн, і всі воїни встали та подалися до заздалегідь приготованих шатер: їсти, пити й веселитися, доки ще було дня.
Фродо і Сема повели осібно до намету, де вони скинули свій старий одяг, який служники згорнули і шанобливо відклали осторонь, а гобітам дали чисте вбрання. Потому прийшов Ґандальф, і в його руках, на превеликий подив Фродо, були меч, і ельфійський плащ, і сорочка з мітрилу, які у гобіта відібрали в Мордорі. Семові ж чарівник приніс позолочену кольчугу та його ельфійський плащ, із якого зникли весь бруд і сліди минулих страждань, а ще поклав перед гобітами два мечі.
— Я не бажаю мати жодного меча, — сказав Фродо.
— Тобі доведеться мати його при собі. Принаймні сьогодні, — наполіг Ґандальф.
Тож Фродо взяв невеликого меча, який належав Семові та якого поклали поряд із ним у Кіріт-Унґолі.
— Жало я віддаю тобі, Семе, — сказав він другові.
— Ні, господарю! Пан Більбо подарував його тобі разом із цією срібною сорочкою, тож він не захоче, щоби їх носив хтось, окрім тебе.
Фродо погодився, і Ґандальф, вдаючи їхнього зброєносця, став навколішки, оперезав гобітів і подав їм мечі, а підвівшись, поклав їм на голови срібні діадеми. Одягнувшись, гобіти пішли на пишний бенкет, де сиділи за королівським столом разом із Ґандальфом, Королем Еомером Роганським, Принцом Імрагілом і головними капітанами, а також із Ґімлі та Леґоласом.
А коли після Хвилини Мовчання подали вино, до намету ввійшли двоє зброєносців, аби прислуговувати королям, — принаймні вони виглядали як зброєносці: один був одягнений у срібно-чорний стрій Варти Мінас-Тіріта, а другий — у біло-зелені шати. Сема здивувало, що такі юні хлопці роблять в армії могутніх воїнів. А тоді враз, щойно ті наблизились і він зміг їх роздивитися, вигукнув:
— Отакої! Поглянь, пане Фродо! Поглянь сюди! Гай-гай, та це ж Піпін. Тобто пан Переґрін Тук! І пан Мері! Як вони виросли! Хай мені грець! Бачу, розповідати історії доведеться не лише нам.
— Авжеж, звісно, — відказав Піпін, повертаючись до нього. — І ми почнемо їх розповідати, тільки-но завершиться бенкет. Наразі можеш допитати Ґандальфа. Він уже не такий потайний, як був раніше, і сміється більше, ніж говорить. А ми з Мері поки що маємо роботу. Ми-бо лицарі Міста і Марки, як, сподіваюся, ти помітив.
Зрештою, радісний день таки добіг кінця, і, коли Сонце зайшло, а круглий Місяць поволі викотився понад імлою Андуїну й уже мерехтів крізь тріпотливе листя, Фродо та Сем сиділи під шепотливими деревами, вдихали аромат прекрасного Ітілієну і розмовляли до глибокої ночі з Мері, Піпіном і Ґандальфом, а згодом до них долучились і Леґолас та Ґімлі. Тоді Фродо й Сем багато дізналися про те, що спіткало Загін після розпаду братства того страхітливого дня в Парт-Ґалені біля Водоспаду Раурос, але вони все одно хотіли ще і ще запитувати і розповідати.
Орки та дерева, наділені даром мови, нескінченні версти трави, вершники, котрі летять чвалом, осяйні печери, білі вежі та золоті хороми, битви й високі кораблі на плаву — все це пролітало в уяві Сема, аж він геть заплутався. Та хоч би які дива йому ввижалися, його знай непокоїла думка про зріст Мері та Піпіна, тож він примусив їх стати спина до спини з Фродо й зі собою. А тоді, почухавши голову, сказав:
— Щось я не збагну — такий зріст у вашому віці! Ось вам, прошу: ви десь на півп’яді вищі, ніж повинні були бути, або ж я тоді ґном.
— Оце вже ні, — відказав Ґімлі. — Та що я казав? Смертні не можуть просто взяти й випити ентського напою, а потому гадати, що це мине їм так само легко, як гальба пива...
— Ентського напою? — перепитав Сем. — От ви знову згадуєте про ентів, а хто вони такі, я все ще не докумекав. Гай-гай, либонь, мине кілька тижнів, перш ніж ми складемо всі історії докупи!
— Ага, тижнів, — додав Піпін. — Але потім доведеться таки замкнути Фродо у вежі Мінас-Тіріта, щоби він усе це записав. Інакше він половину з того забуде, й бідолашний старий Більбо буде смертельно розчарований.
За якийсь час Ґандальф підвівся.
— Руки Короля — це руки цілителя, любі друзі, — мовив він. — Але ви стояли на самісінькому краю смерті, поки він викликав вас до життя, докладаючи всю свою силу, а опісля занурив вас у солодкий сон забуття. І, хоча ви спали довго і безжурно, зараз вам час знову вкладатися до сну.
— І це стосується не лише Фродо та Сема, — додав Ґімлі, — ай тебе, Піпіне. Я люблю тебе навіть за ті страждання, яких ти мені завдав і яких я ніколи не забуду. Як не забуду й тієї миті, коли знайшов тебе на пагорбі в час останньої битви. Якби не ґном Ґімлі, ти би загинув тоді. Зате я принаймні знаю тепер, як виглядають гобітські ступні, й не помилюся, навіть якщо з купи тіл стирчатимуть не лише вони. Та коли я витягнув звідти твоє понівечене тіло, то був певен, що ти мертвий. Я міг би тоді вискубти собі бороду. Минув-бо тільки один день, відколи ти вперше встав і вийшов надвір. Тож марш у ліжко. І я теж піду спати.
— А я, — озвався Леґолас, — прогуляюся лісами цієї чудової землі й так відпочину. У майбутньому, якщо дозволять мої ельфійські володарі, дехто з мого народу переселиться сюди, і коли ми прийдемо, то край цей на якийсь час буде благословенний. Ненадовго: на місяць, на життя, на сотню людських літ. Але Андуїн близько, й Андуїн тече до Моря. До Моря!
Отак співаючи, Леґолас спустився з пагорба.
Інші теж розійшлись, і Фродо та Сем уклалися в ліжка й поснули. А вранці знову прокинулися з надією та спокоєм у серцях й немало днів пробули в Ітілієні. Кормалленська лука, де отаборилося військо, розкинулася поблизу Геннет-Аннуна, й уночі було чути, як потік, що збігав із тамтешнього водоспаду, стрімко мчить крізь скелясті ворота, пливучи квітучими лугами до течій Андуїну біля острова Кайр-Андрос. Гобіти блукали то тут, то там і навідували місця, в яких бували раніше, а Сем безперестанку мріяв побачити — бодай мигцем, десь у тіні серед лісу чи в якійсь потаємній долині — могутнього оліфанта. Коли ж він довідався, що під час облоги Ґондору цих тварин було багато, проте їх усіх знищили, то назвав це прикрою втратою.
— Ну, гадаю, не можна отримати всього й одразу, — сказав гобіт. — Але, здається, я дуже за ним сумую.
Тим часом військо підготувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Стомлені відпочили, а поранені зцілились. Адже дехто з воїнів трудився та завзято борової з рештками східнян і південців, доки всіх їх здолали. А найпізніше повернулися ті, хто ввійшов у Мордор і знищував фортеці на півночі тієї землі.