Проте нарешті, коли наближався травень, Капітани Заходу знову рушили в путь; і вони вирядили до Міста корабель із своїми воїнами, а самі попливли від Кайр-Андросу вниз Андуїном до Осґіліата і там пробули один день, а наступного дня дісталися до зелених Пеленнорських полів і побачили знову білі вежі під гінким Міндоллуїном — Місто Людей Ґондору, останній спогад про Вестернес, що вцілів у темряві й у вогні та дожив до нового дня.
І там посеред полів було напнуто шатра, і мандрівники дочекалися ранку. То був переддень травня, і Король зі сходом сонця мав увійти у свою браму.
Розділ 5
Намісник і король
ад містом Ґондором нависли сумнів і непереборний жах. Чудова погода та ясне сонце здавалися просто насмішкою над людьми, в чиєму житті залишилося мало надії, адже вони щоранку очікували фатальних звісток. Їхній володар помер на вогнищі. У їхній Цитаделі лежав мертвий Король Рогану, а новий король, котрого їм подарувала ніч, знову подався на війну зі силами надто темними та страхітливими, щоби їх могли здолати чиїсь міць і відвага. Проте жодних новин не надходило. Після того як військо покинуло Морґульську Долину, ступивши на північну дорогу попід тінню гір, до Міста не повертався жоден гонець і не прибивалася жодна чутка про те, що діється на грізному Сході.
Коли Капітанів не було вже два дні, Володарка Еовин попрохала жінок, котрі її доглядали, принести їй одяг. І їй не відмовили, а дозволили встати. І вона одягнулася, й уклала руку в пов’язку, й пішла до наглядача Осель Зцілення.
— Пане, — сказала Еовин, — я вельми непокоюсь і не можу довше лежати без діла.
— Володарко, — відповів той, — ви нездужаєте, а мені наказали доглядати за вами з особливою турботою. Вам не слід було підніматися з ліжка ще сім днів, бо так мені було наказано. Благаю вас: повертайтеся до свого покою.
— Я видужала, — відказала Еовин, — принаймні тіло моє зцілилося, якщо не зважати на ліву руку, проте й вона вже не болить. Але я знову захворію, якщо для мене не знайдеться роботи. Звісток із війни немає? Мої доглядальниці нічого мені не розповідають.
— Звісток із війни немає, — відповів наглядач, — відомо лише тільки те, що Володарі поїхали до Морґульської Долини, і люди кажуть, що новий капітан із Півночі став на чолі армії. То могутній володар і цілитель, але я ніяк не можу збагнути, як рука цілителя може тримати меч. У Ґондорі тепер усе інакше, хоча колись і тут було так, якщо вірити давнім легендам. Але вже багато років ми, цілителі, дбаємо тільки про те, щоби гоїти рани, завдані мечами. Роботи нам ніколи не бракує: у світі безліч бід і хвороб, а війни лише примножують їх.
— Аби розгорілася війна, потрібен лишень один ворог, пане наглядачу, а не два, — відповіла Еовин. — А той, хто не має меча, може однаково від нього загинути. Невже ви хотіли, щоби народ Ґондору тільки те й робив, що збирав для вас трави, доки Темний Володар збирає армії? Не завжди добре, коли зцілюють лише твоє тіло. Не завжди погано гинути у битві, хай би і довелось умирати в муках. Якби я мала вибір, то в цей похмурий час вибрала б останнє.
Наглядач лише глянув на неї у відповідь. Вона стояла, висока — очі виблискували на блідому обличчі, правиця стиснулась у кулак, — і дивилась у вікно, що виходило на Схід. А він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, Еовин знову звернулася до нього.
— Невже вам не потрібно діяти? — запитала вона. — Хто керує цим Містом?
— Я достеменно не знаю, — відповів наглядач. — Це не належить до моїх повноважень. Вершників Рогану очолює маршал, а Володар Гурін, як мене повідомили, командує ґондорцями. Та законним Намісником у Місті є Володар Фарамир.
— Де його можна знайти?
— У цій оселі, панно. Його важко поранили, та нині він уже на шляху до одужання. Проте я не знаю...
— Чи не проведеш мене до нього? Тоді ти все знатимеш.
Володар Фарамир самотою гуляв у саду Осель Зцілення, сонячне світло зігрівало його, і він відчував, як у його судинах вирує життя, однак на серці йому було важко, й він дивився з-понад стін на схід. Наблизившись, наглядач звернувся до нього на ім’я, Фарамир обернувся і побачив Володарку Еовин Роганську, і жаль зворушив його, бо він помітив, що та поранена, а його ясний зір зауважив її страждання і тривогу.
— Повелителю, — сказав наглядач, — ось Володарка Еовин Роганська. Вона приїхала з королем і була важко поранена, тож нині перебуває під моєю опікою. Але вона невдоволена і прагне поговорити з Намісником Ґондору.
— Не зрозумій його хибно, пане, — втрутилася Еовин. — Мене гнітить не те, що про мене тут недобре дбають. Це — найкраща оселя для того, хто прагне видужати. Проте я не можу лежати без діла, не можу байдикувати, бути, мов у клітці. Я прагнула смерті у битві. Та не загинула, а битва тим часом триває.
За Фарамировим знаком, наглядач вклонився й пішов геть.
— Чого ж ви сподіваєтеся від мене, панно? — запитав Фарамир. — Я-бо теж бранець цілителів.
Він глянув на Еовин, і тому, що був чоловіком, котрого глибоко зворушував жаль, відчув, що її приваба та горе не залишать байдужим його серце. І вона подивилася на нього, і побачила стриману ніжність у його погляді, й збагнула — бо виросла серед воїнів, — що жоден із Вершників Марки не зрівняється у битві з тим, хто стояв перед нею.
— Чого ви хочете? — знову запитав Фарамир. — Якщо це в моїй владі, то я виконаю ваше бажання.
— Я хотіла б, аби ти міг наказувати цьому наглядачеві й наказав йому відпустити мене, — відповіла Еовин, але, хоча слова її були горді, серце в неї тенькнуло, і вона вперше засумнівалась у собі.
Вона подумала, що цей високий чоловік, водночас суворий і лагідний, може вважати її просто вередливою, як дитина, котрій бракує твердості духу, щоби завершити марудну роботу.
— Я і сам під опікою цього наглядача, — відповім Фарамир. — І ще не перейняв на себе влади в Місті. Проте, навіть якби був при владі, все одно не мав би суперечити його волі в тому, що стосується його ремесла, — хіба що за великої на те потреби.
— Але я не прагну зцілення, — сказала Еовин. — Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер чи радше як Король Теоден, бо він загинув із честю і спокійно.
— Наздоганяти Капітанів, панно, вже надто пізно, навіть якби вам вистачило для цього сил, — зазначив Фарамир. — А смерть у битві може спіткати всіх нас, хотітимемо ми цього чи ні. Ви тим краще приготуєтеся зустріти її так, як самі хочете, що сумлінніше, доки є час, чинитимете так, як наказує наглядач. Ви і я — ми мусимо терпляче пережити ці години чекання.
Еовин не відповіла, та, поглянувши на неї, Фарамир відчув, що якась дещиця її душі вже відтанула: лютий мороз відступив перед першим несміливим знаменням весни. В очах у неї зблиснули сльози, а одна скотилася по щоці, наче мерехтлива крапля дощу. І горда голова роганки ледь похилилася. Відтак Еовин тихо, радше сама до себе, ніж до нього, промовила:
— Але ж цілителі хочуть, аби я лежала в ліжку ще цілих сім днів. А моє вікно не виходить на схід...
Тепер у неї був голос сумної юної панни.
Фарамир усміхнувся, хоча серце його переповнював жаль.
— Ваше вікно не виходить на схід? — повторив. — Це можна виправити. У таких речах я маю право наказувати наглядачеві. Якщо ви, панно, залишитесь у цій оселі під нашою опікою та відпочиватимете, то зможете вільно гуляти в оцьому саду на осонні, коли захочете, і дивитиметеся на схід, куди линуть усі наші надії. І я теж гулятиму тут і чекатиму, поглядаючи на схід. Якщо ви озиватиметеся до мене чи інколи прогулюватиметеся зі мною, то я буду менше непокоїтися, ніж на самоті.
Тоді Еовин підвела голову і знову глянула йому в очі, й на блідому її обличчі заграв рум’янець.
— Як же я розвію ваше занепокоєння, пане? — запитала вона. — Я не прагну розмовляти зі живими.
— Хочете почути мою відверту відповідь? — і собі запитав Фарамир.