Фарамир зустрів Араґорна на середині шляху від Брами до війська, опустився на одне коліно і мовив:
— Останній Намісник Ґондору просить дозволу за вершити свою службу.
І простягнув білий скіпетр, але Араґорн узяв той скіпетр і повернув його Фарамирові зі словами:
— Службу вашу не завершено, ви та ваші нащадки нестимете її, доки триватиме моя династія. Тож виконуйте свій обов’язок!
Тоді Фарамир підвівся і заговорив дзвінким голосом:
— Люди Ґондору, вислухайте Намісника цього Королівства! Узріть-бо: нарешті прийшов той, хто заявляє про свої королівські права. Ось Араґорн, син Араторна, проводир дунедайнів Арнору, Капітан Воїнства Заходу, носій Північної Зорі, власник Перекутого Меча, переможець у битві, чиї руки дарують зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із династії Валандила, Ісільдурового сина, сина Елендила з Нуменору. Чи буде він королем, чи ввійде в це Місто й оселиться там?
Й усе військо та весь народ одностайно вигукнули: «Так!»
І Йорет сказала своїй родичці:
— Це, кузино, лише церемонія, якої споконвіку дотримуються в нашому Місті, бо король уже був у Мінас-Тіріті, як я тобі розповідала, й він сказав мені...
Втім вона знову була змушена замовкнути, бо Фарамир озвався вдруге:
— Люди Ґондору, знавці премудрості повідають про давню традицію, за якою король повинен отримати корону з рук батька перед його смертю, а якщо це неможливо, то король має сам піти й узяти її з батькових рук у гробниці, де той спочиває. Та нині все повинно відбутись інакше, тож, скориставшись своєю владою Намісника, я приніс сьогодні сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, чиє життя добігло кінця ще за часів наших далеких праотців.
Потім уперед виступили охоронці, й Фарамир відчинив скриню, вийнявши старовинну корону. За формою вона була така сама, як і шоломи Вартових Цитаделі, тільки вища і геть біла, а обидва її крила було виготовлено з перлів і зі срібла, й нагадували вони крила морського птаха, бо такий був символ королів, котрі припливли з-за Моря. Сім коштовних адамантів утворювали на ній коло, а верхівку її оздоблювала одна-єдина коштовність, світло від якої струменіло вгору, ніби полум’я.
Тоді Араґорн узяв корону, підняв її і мовив: Ет Еареппо Ендоренна утупієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн’ Амбар-метта!
То були слова Елендила, що їх він сказав, коли на крилах вітру приплив із Моря: «З Глибокого Моря до Середзем’я прибув я. У цьому місті житиму і я, і всі мої нащадки до кінця цього світу».
Проте, на подив багатьох, Араґорн не опустив корону собі на голову, а віддав її Фарамирові, сказавши:
— Завдяки праці та мужності багатьох я повернув собі свій спадок. На знак цього я хочу, щоби корону мені подав Персненосець, а Мітрандір — щоб увінчав мене нею, якщо буде на те його воля, бо саме він був провідником усього, що було здійснено, і це його перемога.
Тоді Фродо виступив уперед, і взяв корону з Фарамирових рук, і подав її Ґандальфові, й Араґорн став навколішки, і Ґандальф увінчав його голову Білою Короною, промовивши:
— Ось настають дні Короля, тож нехай вони будуть щасливі, доки престоли валарів стоятимуть непорушно!
Та, коли Араґорн підвівся, всі, хто бачив його, мовчки видивлялися на свого Короля, бо їм здавалося, ніби він оце щойно вперше постав перед їхніми очима. Високий, наче морський король давнини, він вивищувався понад усіма, хто стояв поблизу; літнім виглядав він, але й водночас у розквіті мужності; мудрість прикрашала його чоло, сила воїна та цілителя була в його руках, світло огортало його. І Фарамир вигукнув:
— Узріть Короля!
І тієї миті заграли всі сурми, і Король Елессар пішов уперед і приступив до загороди, і Гурін Ключник штовхнув її, й полилася музика арф, скрипок і флейт, і заспівали дзвінкі голоси, і Король рушив осипаними квітами вулицями, й дістався до Цитаделі, й увійшои туди, і на найвищій її вежі розгорнули стяг із Деревом та Зірками, і почалося правління Короля Елессара, яке оспівано не в одній пісні.
У його часи Місто стало таким чудовим, яким не було ніколи, навіть у дні первісної слави: там посадили безліч дерев, спорудили чимало водограїв, брами його виготовили з мітрилу та сталі, а вулиці вимостили білим мармуром. Облаштовував Місто Народ із Гори, а Народ із Лісу радів, що прийшов сюди, бо все тут зцілилось, і добрим стало все, і чоловіки та жінки обжили оселі, й залунав там дитячий сміх, і не було ніде ні сліпого вікна, ні порожнього подвір’я, і після завершення Третьої Епохи світу Місто перейшло в нову, зберігши пам’ять і славу давно минулих літ.
Після коронації Король Елессар цілими днями сидів на троні в Залі Королів, виголошуючи накази. До нього прибули посли з багатьох країв і від багатьох народів: зі Сходу та з Півдня, з рубежів Морок-лісу, зі Смурних Земель на заході. Король дарував прощення східнянам, котрі здались, і відіслав їх геть вільними. Він уклав мир із народами Гараду, а мордорських рабів звільнив і подарував їм у власність землі довкола Нурненійського озера. І перед ним постало чимало звитяжців, аби отримати його похвалу та винагороду за мужність, а останнім до нього привели Капітана Варти, Береґонда, щоби Король судив його.
І Король сказав Береґондові:
— Береґонде, твій меч пролив кров у Святилищах, де це заборонено. Ти також покинув свій пост без дозволу Володаря чи Капітана. За це в давнину карали смертю. Тож нині я мушу оголосити свій присуд... Тебе звільнено від усіх покарань, бо ти був відважний у битві, а понад усе тому, що спонукою твоїх учинків була любов до Володаря Фарамира. Проте ти повинен залишити Варту Цитаделі й покинути Місто Мінас-Тіріт!
Рум’янець зійшов зі щік Береґонда, враженого до глибини душі. Він схилив голову, та Король сказав:
— Так мусить бути, бо тебе призначено воїном Білого Загону — Варти Фарамира, Принца Ітілієнського. Ти будеш його капітаном, житимеш в Емин-Арнені у спокої та в пошані й служитимеш тому, заради кого ризикував усім і кого врятував од смерті.
Тоді Береґонд, осягнувши милосердя і справедливість Короля, зрадів, опустився навколішки, і поцілував його руку, й пішов собі, радісний та задоволений. Араґорн же оголосив Ітілієн вотчиною Фарамира і наказав йому оселитися на пагорбах Емин-Арнену — так, аби видно було Місто.
— Бо, — мовив Король, — Мінас-Ітіл у Морґульській долині буде зруйновано дощенту, і, хоча з часом він очиститься, ніхто з людей не житиме там іще багато довгих років.
Останнім Араґорн привітав Еомера Роганського, і вони обнялися, й Араґорн сказав:
— Між нами не може бути і мови про те, щоби давати, чи отримувати, чи винагороджувати когось, бо ми брати. У щасливу годину Еорл приїхав із Півночі, й жоден союз між народами не був такий благословенний: ніхто з його учасників ніколи не підводив іншого й ніколи не підведе. Як тобі відомо, ми поклали Теодена Славетного до гробниці у Святилищі, й там він лежатиме довіку серед Королів Ґондору, якщо на те буде твоя воля. А якщо ти забажаєш, то ми вирушимо до Рогану і повернемо його додому, щоби він спочивав поміж своїм народом.
І Еомер відповів:
— З того дня, коли ти з’явився переді мною просто зі зеленої трави на схилах, я полюбив тебе, і любов моя не мине. Та нині я мушу ненадовго поїхати до своїх володінь, де багато треба відновити й усюди навести лад. Але щодо Загиблого, то, підготувавши все, ми повернемося по нього, — а до того нехай він трохи спочине тут.
І Еовин сказала Фарамирові:
— Наразі я мушу поїхати до своєї рідної землі, поглянути на неї ще раз і допомогти братові у його праці, але коли той, кого я довго любила як батька, упокоїться навічно, я повернуся.
Так проминула щаслива пора; і восьмого дня травня Вершники Рогану були готові рушати додому Північним Шляхом, і з ними поїхали Ельрондові сини. Уздовж дороги від Брами Міста до стін Пеленнору стояли люди, котрі віддавали їм шану і хвалу. Потім усі, хто мешкав далеко від Мінас-Тіріта, повернулися до своїх домівок, радіючи; чимало доброзичливих рук доклало свою працю до відбудови і відновлення Міста, щоби вилікувати його від усіх шрамів війни та спогадів про темряву.