— Слава Еомерові, Королю Марки!
Урешті-решт, коли бенкет наближався до завершення, Еомер підвівся і мовив:
— Це поховальний бенкет Короля Теодена, та перш ніж ми всі розійдемося, хочу я оголосити вам новини радісні, бо він би не заперечував проти такого мого вчинку, адже завжди був батьком для Еовин, моєї сестри. Тож почуйте мене, гості добрі, прекрасні народи з різних королівств, які ніколи раніше не збирались у цій залі! Фарамир, Намісник Ґондору, Принц Ітілієнський, попрохав руки Еовин, Володарки Рогану, і вона дала йому свою цілковиту згоду. Відтак нині вони будуть заручені перед усіма вами.
Фарамир і Еовин рука до руки виступили вперед, і всі віншували їх і раділи.
— Так, — мовив Еомер, — дружбу Марки та Ґондору зміцнять нові узи, і це мене вельми тішить.
— Ти надзвичайно щедрий, Еомере, — сказав Араґорн, — адже віддав Ґондору найпрекрасніше, що було у твоєму володінні!
Тоді Еовин зазирнула в очі Араґорнові й мовила:
— Побажайте мені щастя, мій владарю та цілителю!
І він відповів:
— Я бажав вам щастя, відколи вперше побачив вас. Серце моє спокійне, адже бачить нинішню вашу радість.
Коли бенкет завершився, ті, кому треба було їхати, попрощалися з Королем Еомером. Араґорн і його лицарі, а також мешканці Лорієну та Рівендолу приготувалися рушати в дорогу, а Фарамир та Імрагіл залишилися в Едорасі. Й Арвен Вечорова Зоря теж зосталася там і попрощалася з братами. Ніхто не бачив її останньої зустрічі з батьком, із вельможним Ельрондом, адже вони піднялися на пагорби і довго розмовляли вдвох, і гірка була їхня розлука, якій судилося тривати до скону світу.
Нарешті, перш ніж гості поїхали, Еомер і Еовин підійшли до Мері та сказали йому:
— Бувай наразі, Меріадоку зі Ширу, виночерпію Марки! Нехай тобі всюди таланить. Повертайся невдовзі до нас!
І Еомер мовив:
— У давнину за всі твої подвиги на полях Мундбурґа королі осипали б тебе дарами, які не вмістилися б навіть на віз, але ти сказав, що не візьмеш нічого, крім зброї, яку тобі подарували. І мені дуже прикро, що я не маю гідного дару для тебе, проте моя сестра просить тебе прийняти цю невеличку річ на згадку про Дернгельма та про ріжки Марки, які заспівали з настанням ранку.
Відтак Еовин подала Мері старовинний ріг — невеликий, але майстерно виготовлений із чистого срібла, зі зеленою перев’яззю. А на ньому його творці вигравіювали прудконогого коня з вершником, і той кінь мчав смугою, що зміїлася вздовж рогу від одного його кінця до іншого, і покрили виріб витонченими рунами.
— Це — спадкова реліквія нашого дому, — сказала Еовин. — Її виготовили ґноми, вона походить зі скарб ниці Скати Хробака. Еорл Юний привіз її з Півночі. Той, хто засурмить у цей ріг у годину скрути, розбудить страх у серцях своїх ворогів і радість у серцях друзів, бо вони почують і примчать до нього.
Мері взяв ріжок, адже не міг відмовити їй, і поцілував руку Еовин, а брат і сестра обняли його, і так вони попрощалися того разу.
І от гості були вже готові, випили за від’їзд, і відбули собі з почестями та з запевненнями щирої дружби, і незабаром дісталися до Гельмового Яру, і там перепочивали два дні. За той час Леґолас виконав обіцянку, яку він дав Ґімлі, й навідав разом із ним Сяйливі Печери: і, коли вони повернулись, ельф тільки й мовив, що Ґімлі єдиний здатен підібрати слова, щоб описати те диво.
— Ніколи раніше жоден ґном не перемагав ельфа у красномовстві, — сказав Леґолас. — Ходімо тепер до Фанґорну, щоби я міг поквитатися!
З Ярового Падолу кавалькада поїхала до Ісенґарда, де всі побачили, як потрудились енти. Усе камінне коло було розтрощено і розібрано, земля всередині цього кола перетворилася на сад із квітниками та деревами, між якими біг струмок, а в самому центрі постало озеро з чистою водою, понад якою досі стриміла Вежа Ортанка, і чорний шпиль, високий і неприступний, віддзеркалювався у його плесі.
Якусь часину мандрівники посиділи на початку оточеної зеленню доріжки, що вела до Ортанка, де раніше були давні брами Ісенґарда, а тепер стояли, неначе вартові, два високі дерева. Мандрівники з подивом дивилися на все, що зробили енти, проте не бачили жодної живої істоти ні поблизу, ні віддалік. Аж ось пролунав голос, що вигукував: «Бум-бом, бум-бом», — і на стежці з’явилися Деревобородий і Спритнодрев, які прийшли привітати прибулих.
— Ласкаво просимо до Древосаду Ортанка! — озвався Деревобородий. — Я знав, що ви їдете, проте працював у долині, бо нам іще багато слід зробити. Проте я чув, що ви теж не байдикували ген-ген на півдні та на сході, й усе, що я чув, припало мені до вподоби — дуже-дуже.
І Деревобородий узявся вихваляти їхні вчинки, про які, здавалося, знав геть усе, а потім нарешті замовк і довго дивився на Ґандальфа.
— Ну, що ж, так — то й так! — сказав ент. — Ти виявився наймогутнішим, і всі твої задуми завершилися вдало. Куди ти нині зібрався йти? Навіщо навідався сюди?
— Щоби побачити, як просувається твоя робота, друже, — відказав Ґандальф. — І щоби подякувати тобі за допомогу в усьому, чого ми досягнули.
— Грум, що ж, це таки справедливо, — сказав Деревобородий, — бо енти, безперечно, добре впоралися зі своїм завданням. І не лише знищуючи тих, грум... тих проклятущих убивць дерев, котрі мешкали тут. Адже у нас була велика навала тих бурарум, тих злооких чорноруко-кривоного-крем’яносердо-кігтепальце-дірявочерево-спраглокрових морімайте-сінкагонда, грум, ну, ви народ квапливий, а їхнє повне ймення такс саме довге, як роки муки... тих орків-паразитів. Вони приходили з-за Ріки і з Півночі, а ще з усіх околиць Лауреліндоренану, куди не могли дістатися завдяки Великим, котрі там мешкають.
Він уклонився Володареві та Володарці Лорієну.
— Ті потворні істоти були дуже здивовані, натрапивши на нас на Пустирі, бо ніколи про нас не чули, хоча те саме можна сказати і про кращі народи. Мало хто з них нас пам’ятатиме, бо небагато їх уціліло після зустрічі з нами, а більшість тих, хто вцілів, забрала Ріка. Та це було добре для вас, адже якби вони нас не зустріли, то король зелених луків не далеко заїхав би, а якби і заїхав, то не мав би дому, до якого міг би повернутися.
— Це нам добре відомо, — сказав Араґорн, — і про це ніколи не забудуть ані в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.
— Ніколи — слово занадто довге, навіть для мене, — відказав Деревобородий. — Краще скажи: доки триватимуть ваші королівства. Та їм доведеться тривати справді довго, щоби виглядати тривалими в очах ентів.
— Почалася Нова Епоха, — озвався Ґандальф, — і в цю епоху може статися так, що королівства людей перетривають тебе, друже Фанґорне. Проте повідай мені: чи впорався ти з дорученням, яке я дав тобі? Як Саруман? Він іще не стомився від Ортанка? Тому зрадникові, напевно, стає кепсько, коли він дивиться на краєвид за його вікном, який ти вдосконалив.
І Деревобородий кинув на Ґандальфа довгий погляд, — майже хитрий, подумав Мері.
— Ет! — сказав ент. — Я чекав, що до цього дійде. Стомився від Ортанка, еге ж? Власне, він справді нарешті дуже стомився, проте не від своєї вежі, а радше від мого голосу. Грумі Я розповідав йому довгі історії чи принаймні такі, які можна вважати довгими у вашій мові.
— Тоді чому ж він слухав їх? Ти заходив до Ортанка? — запитав чарівник.