— Гей, Сарумане! — гукнув Ґандальф. — Куди це ти?
— А тобі що до того? — кинув у відповідь Саруман. — Чи ти й досі наказуєш мені, куди йти, чи все ще не задоволений моєю поразкою?
— Ти знаєш відповіді на свої запитання, — відказав Ґандальф, — ні й ні. Та хай там як, а час моїх трудів добігає кінця. Король узяв цей тягар на себе. Якби ти зачекав в Ортанку, то побачив би його, а він виявив би мудрість і співчуття до тебе.
— То лише зайвий привід забратися звідти якнайшвидше, — відказав Саруман, — я не хочу від нього ні того, ні іншого. Утім, якщо ти ще чекаєш відповіді на своє перше запитання, то я шукаю виходу з цього королівства.
— Тоді ти знов ідеш не в той бік, — сказав Ґандальф, — і я не бачу жодної надії у твоїх мандрах. Невже ти знехтуєш нашу допомогу? Ми пропонуємо її тобі.
— Мені? — перепитав Саруман. — Ні, благаю, не насміхайся з мене! Я волію вислуховувати твої докори, бо присутній тут Володарці довіряю ще менше: вона завжди ненавиділа мене і плела інтриги на твою користь. Не сумніваюся, що саме вона повела тебе цим шляхом, аби отримати задоволення і позловтішатися з моєї нужденності. Якби мене застерегли про це переслідування, то я позбавив би вас такої насолоди.
— Сарумане, — мовив Ґандальф, — ми маємо інші завдання й інші турботи, які здаються нам значно нагальнішими, ніж гонитва за тобою. Краще скажи, що ми наздогнали тебе завдяки добрій фортуні, бо ти отримав останній шанс.
— Якщо він і справді останній, тоді я радий, — відказав Саруман, — адже мені не доведеться відмовлятися від нього всоте. Усі мої сподівання зруйновано, а твоїх я не поділятиму. Якщо вони в тебе є.
На мить його очі спалахнули.
— Забирайся! — продовжив він. — Я не витрачатиму багато часу на ці марні балачки. Ви прирекли себе, і ти це знаєш. Тож я бодай трохи порадію, поневіряючись світом, коли згадаю, що ти зніс також і свій власний дім, коли руйнував мій. Отож, який корабель перевезе тебе через таке широке море? — додав Саруман, глузуючи. — Напевно, то буде сірий, повний привидів.
І він засміявся, проте голос його був скрипучий і жахливий.
— Вставай, бовдуре! — гаркнув Саруман уже на жебрака, що сидів на землі, й ударив його палицею. — Розвертайся! Якщо цей чудовий народ іде нашим шляхом, то ми знайдемо інший. Уперед, бо не дам тобі на вечерю жодної крихти!
Жебрак розвернувся і пошкутильгав повз мандрівників, скавулячи:
— Бідолашний старий Ґріма! Бідолашний старий Ґріма! Завжди його б’ють і лають. Як я ненавиджу його! Як хотів би я його покинути!
— То й покинь! — сказав Ґандальф.
Але Змієязикий лише квапливо зиркнув на нього затуманеними очима, сповненими страху перед Ґандальфом, й далі поволікся за Саруманом. Проминаючи загін, ця мерзенна парочка підійшла до гобітів, і Саруман зупинився, витріщившись на них, а вони з жалем дивилися на нього.
— Отже, ви теж прийшли позловтішатися, чи не так, шибеники? — запитав він. — І вам байдуже, що жебракові всього бракує, адже так? Бо ви маєте все, чого забажаєте: їжу, гарний одяг і найкраще зілля для ваших люльок. О, так, я знаю! Я знаю, звідки воно у вас. Але жебракові ви не дали б і жменьки, чи не так?
— Я дав би, якби мав, — відповів Фродо.
— Можеш узяти те, що залишилось у мене, — додав Мері, — тільки хвилинку зажди.
Мері зіскочив додолу й узявся копирсатись у сумці, причепленій до сідла. А тоді подав Саруманові шкіряну торбинку.
— Візьми собі те, що тут є, — сказав гобіт. — Пригощайся, ми розжилися цим на румовищі Ісенґарда.
— Моє, моє, так, і куплене дорогою ціною! — скрикнув Саруман, хапаючи торбинку. — Це лише дрібна заплата, бо ви взяли більше, щоби я провалився! Проте жебрак повинен бути вдячний, навіть коли злодій повертає дещицю вкраденого. Що ж, він вам знадобиться, коли ви дістанетеся додому, якщо в Південній Чверті все буде не так добре, як ви хотіли 6. На вашій землі довго може не бути врожаю листка!
— Дякую! — сказав Мері. — У такому разі я заберу назад свою торбинку, бо вона не твоя і довго мандрувала зі мною. Загорни зілля у своє шмаття.
— Один злодій вартий другого, — буркнув Саруман, повернувся спиною до Мері, штурхнув Змієязикого і подався геть у напрямку лісу.
— Ну, це мені подобається! — сказав Піпін. — Злодій, ага! А як щодо того, що нас переслідували, поранили і волочили через цілий Роган його орки?
— Ех! — озвався Сем. — Він сказав: Куплене. А як, цікаво знати? І мені геть не сподобалося те, що він патякав про Південну Чверть. Час нам повертатися.
— Звісно, час, — погодився Фродо. — Та ми ніяк не можемо йти швидше, якщо хочемо зустрітися з Більбо. Спершу я, хоч би що сталося, навідаюся до Рівендолу.
— Еге ж, краще тобі вчинити саме так, — сказав Ґандальф. — Але Сарумана таки шкода! Боюся, ми вже нічим йому не допоможемо. Він геть-чисто зсохся. І все одно я не певен, що Деревобородий не помилився: гадаю, Саруман іще здатен на якісь дрібні підлі капості.
Наступного дня мандрівники подалися на північ Смурних Земель, де на ту пору ніхто не мешкав, хоча то був зелений і приємний край. Надійшов вересень зі золотими днями та срібними ночами, а вони спокійно собі їхали, доки дісталися до ріки Лебединої і знайшли старий брід на схід од водоспаду, який стрімко спадав у низину. Далеко на заході лежали в імлі озера й острівці, між якими звивалася ріка, шукаючи шляху до Сіряниці: там в очеретяних заростях гніздилося чимало лебедів.
Так подорожні й дісталися до Ереґіону, і нарешті настав світанок погожого ранку, що яснів понад мерехтливими туманами; і, поглянувши зі свого табору на невисокий пагорок, мандрівники побачили ген на сході Сонце, що осявало три шпилі, які пробивались у небо крізь перелітні хмари: Карадрас, Келебдил і Фануїдол. Вони були недалеко від Морійських Брам.
Тут кавалькада затрималася на сім днів, бо настав час іще одного прощання, якого ніхто не хотів. Невдовзі Келеборн, Ґаладріель і їхній народ мали повернути на схід, проминути Браму Червонорогу, Східці Тьмавих Струмків, дістатися до Срібножилої, а згодом і до свого краю. Вони й так уже далеко забрели західними шляхами, бо мали багато про що поговорити з Ельрондом і Ґандальфом, але й тут їх також затримала дружня бесіда. Ці четверо після того, як гобітів огортав сон, ще довго сиділи попід зорями, то пригадуючи минулі віки та всі свої радості й труди у світі, то радячись стосовно майбутнього. Якби тут пройшов випадковий подорожній, він би мало почув чи побачив: йому здалося б, що в темряві майнули тільки сірі вирізьблені з каменю статуї, пам’ятні знаки забутих речей, які й самі загубились у знелюднілих землях. Адже ніхто з чотирьох не розтуляв уст, а лише читав думки співрозмовників: тільки їхні ясні очі раз у раз оживали та зблискували, а думки тим часом перелітали від одного до іншого.
Проте невдовзі все вже було сказано, і вони знову попрощалися — до того часу, коли Три Персні повинні будуть зникнути з цього світу. Хутко розчиняючись серед каміння й тіней, загорнутий у сірі плащі, лорієнський народ поїхав у напрямку гір. А ті, хто прямував до Рівендолу, сиділи на пагорбі, проводжаючи його поглядами, доки в дедалі густішій імлі щось раптом зблиснуло — і потім ельфів уже не було видно. Фродо знав, що то Ґаладріель високо піднесла свій перстень на знак прощання.
Сем обернувся й зітхнув:
— Ліпше б і я зараз повертався до Лорієну!
Нарешті одного вечора мандрівники перейшли високогірний пустир і зненацька — як те завжди здається подорожнім — опинилися на краю глибокої долини Рівендолу, побачивши далеко внизу вогні світильників у Ельрондовому домі. Тоді спустилися, проїхали міст, наблизилися до дверей, і вже вся оселя сповнилася світлом і радісними піснями на честь Ельрондового повернення.
Перш за все, навіть не поївши, не помившись і не скинувши плащів, гобіти подалися на пошуки Більбо. І застали його самого-самісінького в маленькій кімнатці. Вона була захаращена паперами, перами й олівцями, а Більбо сидів у кріслі перед невеликим яскравим полум’ям: він здавався дуже старим, однак спокійним і дрімав.