Та коли гобіти увійшли, Більбо розплющив очі й підвів голову.
— Привіт, привіт! — озвався. — Отож, ви повернулись? А завтра у мене день народження, так. Які ви розумники! Знаєте, мені виповниться сто двадцять дев’ять! Ще рік, якщо я звісно доживу, — і я буду перевесником Старого Тука. Звісно ж, я волів би його і перевершити, але хтозна, хтозна...
Відсвяткувавши день народження Більбо, четверо гобітів іще трохи побули в Рівендолі й частенько сиділи разом зі своїм давнім другом, котрий тепер більшість часу проводив у своїй кімнаті чи за столом для трапез. У питаннях харчування Більбо був майже такий самий пунктуальний, як і раніше, тому зовсім нечасто просипав сніданок, обід чи вечерю. А гобіти, розсідаючись довкола каміна, розповідали старому все, що пам’ятали про свої мандри та пригоди. Спершу Більбо вдавав, ніби щось занотовує, проте нерідко засинав, а коли прокидався, то вигукував:
— Як чудово! Як дивовижно! Та де це ми?
І тоді вони переповідали історію знову з того місця, на якому Більбо почав куняти.
Єдина частина оповіді, яка, здавалося, справді його збурила і зацікавила, — то був опис коронації та одруження Араґорна.
— Звісно, мене запросили на це весілля, — сказам Більбо. — І я довгенько чекав на нього. Та якось уже так сталося, що, коли дійшло до справи, виявилося, що я маю надто багато клопотів тут, бо пакувати речі — це така морока.
Коли збігло вже майже два тижні, Фродо визирнув зі свого вікна і побачив, що вночі був мороз, бо павутиння нагадувало білі мережива. Тоді він раптом схаменувся, що мусить піти й попрощатися з Більбо. Погода все ще була тиха і гарна — після одного з найкращих на людській пам’яті літ, — але вже настав жовтень. Тож незабаром погода мала змінитися: знову задощить і посильнішає вітер. А попереду ще добрячий шмат дороги. Проте насправді думка про погоду його майже не хвилювала. Фродо відчув, що настав час повертатися до Ширу. І Сем відчув те саме. Тільки напередодні вночі він сказав:
— Ну, пане Фродо, ми далеко зайшли і багато всього побачили, та ледве чи знайшли деінде місце, ліпше за це. Тут є всього потроху, якщо ти мене розумієш: і Ширу, і Золотого Лісу, і Ґондору, і королівських палаців, і заїздів, і лук, і гір — тут усе перемішалося. Та чомусь мені здається, що невдовзі ми повинні піти звідси. Я, правду кажучи, хвилююся за Батечка.
— Так, Семе, тут і справді є всього потроху, крім Моря, — відповів Фродо і повторив сам собі: — Крім Моря...
Того дня Фродо поговорив із Ельрондом, і було домовлено, що гобіти вирушать у путь наступного ранку. На радість малим мандрівникам, Ґандальф сказав:
— Напевно, я теж піду з вами. Принаймні до Брі. Хочу побачити Кремену.
Увечері вони подалися прощатися з Більбо.
— Ну, якщо треба, то треба, — сказав той. — Мені прикро. Я сумуватиму за вами. Приємно знати, що ви вештаєтеся десь поблизу. Та я стаю великим сплюхом...
Він подарував Фродо сорочку з мітрилу та Жало, забувши, що вже колись дарував їх «племінникові»; а ще Більбо вручив йому три книги знань, що їх він написав у різні часи своєю павучою рукою, а на червоній обкладинці ззаду вказав: «З ельфійської переклав Б.Т.».
А Семові Більбо дав невелику торбинку зі золотом.
— Це, власне, майже остання дещиця Смоґового скарбу, — сказав старий гобіт. — Може виявитися корисною, якщо ти надумаєш одружитися.
Сем зашарівся.
— Проте я не маю нічого, щоби подарувати вашим юним друзям, — звернувся Більбо до Мері та Піпіна, — крім доброї поради.
І, навівши їм для прикладу кілька гарних порад, завершив у суто ширській манері:
— Нехай ваші голови завжди вміщаються у ваші капелюхи! Та якщо ви невдовзі не припините рости, то капелюхи й одяг стануть для вас задоволенням не з дешевих.
— Ти ж бо хочеш перевершити Старого Тука, чи не так? — жартома дорікнув у відповідь Піпін. — То чому би й нам не спробувати перевершити Бикореву?
І Більбо засміявся й витягнув з кишені дві чудові люльки з перловими держаками та чубуками з майстерно обробленого срібла.
— Згадуйте про мене, коли куритимете їх! — сказав старий. — Тю, про що це я? А, звісно, я роздавав подарунки. І це мені нагадало ось що: забув спитати, то що сталося з моїм перснем, Фродо, — з тим, якого ти забрав?
— Я загубив його, Більбо, любий, — відказав Фродо. — Позбувся його, розумієш.
— Як шкода! — сказав Більбо. — Я хотів би ще разочок на нього поглянути. Але ж ні, що за дурниці я верзу! Ти для того й пішов, чи не так: аби позбутися його? Проте все це таке заплутане, з ним, здається, пов’язано стільки різних речей: Араґорнові справи, Біла Рада, Ґондор, вершники, південці й оліфанти — ти і справді бачив одного з них, Семе? — печери, вежі та золоті дерева і ще хтозна-що... Вочевидь, я повернувся зі своєї мандрівки надто прямою дорогою. Гадаю, Ґандальф міг би показати мені бодай трохи її околиць. Але тоді розпродаж мого майна закінчився б раніше, ніж я дістався б додому, й у мене було би ще більше клопоту, ніж я мав. Хай там як, а нині розмірковувати про це вже надто пізно. Утім, я вважаю, що сидіти тут і слухати про все це набагато зручніше, ніж брати в тім участь. Тут вельми затишний камін, і їжа дуже добре смакує, і є ельфи — саме тоді, коли вони потрібні. Чого ще можна бажати?
Й щойно Більбо пробурмотів останні слова, його голова опустилася на груди, й він міцно заснув.
У кімнаті густішав присмерк, вогонь у каміні горів дедалі яскравіше: гобіти поглянули на сонного Більбо, і побачили, що він усміхається. Якусь часину посиділи мовчки, а потім Сем роззирнувся по кімнаті, і, задивившись на мерехтливі тіні, тихо промовив:
— Не думаю, пане Фродо, щоби він багато писав за час нашої відсутності. Більбо вже ніколи не задокументує нашої історії.
Аж тут Більбо розплющив одне око, так ніби почув те, що було сказано. І прокинувся.
— Бачите, я стаю справжнім соньком, — сказав. — І коли маю час писати, то надаю перевагу писанню поезії. Цікаво, Фродо, любий мій племіннику, чи не захочеш ти, бува, перш ніж підеш, трохи дати лад речам у цій кімнаті? Позбирати всі мої нотатки, папери, о, і щоденник також, і взяти їх зі собою, якщо твоя ласка. Розумієш, я мав надто мало часу для добору, впорядкування й усього такого. Гукни собі за помічника Сема, а коли ви складете все докупи, то повертайтеся: я перегляну ваші писульки. Обіцяю не бути надто суворим!
— Звісно ж, я візьмуся за це! — відказав Фродо. — І звісно, я невдовзі повернуся: шлях сюди вже безпечний. Тепер у світі є справжній король, і він швидко наведе лад на дорогах.
— Дякую тобі, любий племіннику! — мовив Більбо. — Це справді дуже велика полегша для мого духа.
І він знову заснув.
Наступного дня Ґандальф і гобіти попрощалися з Більбо в його кімнаті, бо надворі було холодно, а згодом вони попрощались і з Ельрондом та його двором.
Коли Фродо вже ступив на поріг, Ельронд побажав йому гарних мандрів, благословив і мовив:
— Думаю, Фродо, ти не матимеш потреби повертатися сюди, хіба що зробиш це одразу. Тож приблизно о цій самій порі року, коли листя золоте, проте ще не опадає, чекай на Більбо в лісах Ширу. І я прибуду з ним.
Ці слова ніхто, крім Фродо, не чув, і гобіт зберіг їх у таємниці.