Опісля він зіскочив з поні, побачив у світлі ліхтарів табличку, зірвав її і пожбурив за браму. А гобіти позадкували, проте не зробили і руху, щоби її відчинити.
— Сюди, Піпіне! — гукнув Мері. — Тут упораються і двоє!
Тож Мері та Піпін вилізли на браму, а гобіти втекли. В ту мить заграв інший ріжок. І з найбільшого будинку праворуч на тлі світла у дверях висунулася велика масивна постать.
— Що тут таке? — гарикнула вона, виходячи. — Зламали браму? Ану забирайтеся звідси, бо я поламаю ваші гидкі дрібні шиї!
Та цей здоровань умить спинився, бо помітив блиск мечів.
— Ага, Біл Папоротняк, — сказав Мері. — Та якщо ти не відчиниш цю браму через десять секунд, то пошкодуєш. Якщо не послухаєшся, я полоскочу тебе цією сталлю. А коли відчиниш браму, то вийдеш крізь неї, щоб уже ніколи не повертатися. Ти, розбійник і грабіжник із битого шляху!
І Біл Папоротняк здригнувся, метнувся до брами і відімкнув її.
— Віддай мені ключі, — наказав йому Мері.
Та розбійник пожбурив їх гобітові в голову, а сам дременув у темряву. Та коли пробігав повз поні, то один коник хвицьнув ногами і таки дістав його на бігу. Біл із криком помчав у ніч, і більше про нього ніколи не чули.
— Молодчина, Біле, — похвалив Сем, звертаючись до поні.
— Так тобі й треба, Здорованю, — докинув Мері. — А про Боса подбаємо згодом. Тим часом нам треба десь перебути цю ніч, а оскільки ви, здається, знесли заїзд біля мосту і збудували натомість оцю огидну халупу, вам доведеться впустити нас туди.
— Даруйте, пане Мері, — відказав Гоб, — але це заборонено.
— Що заборонено?
— Брати до себе когось без попередження, і витрачати зайву їжу, й усе таке, — відповів Гоб.
— Та що ж тут діється, хай йому грець? — запитав Мері. — Поганий випав рік чи що? Я гадав, що літо й урожай були хороші.
— Ну, ні. Рік був доволі непоганий, — відповів Гоб, — ми виростили багато поживи, та не розуміємо до пуття, куди вона згодом поділася. Гадаю, це все через тих «збирачів» і «розподілювачів»: вони тут усюди рахують, зважують і забирають усе на склад. Власне, вони більше забирають, аніж розподіляють, і ми не бачимо більшості з того, що вони гребуть.
— Та ну вас! — озвався Піпін, позіхнувши. — Усе це занадто стомливо для мене вночі. Ми маємо їжу в торбах. Просто дайте нам кімнату, де можна прилягти. І в ній буде ліпше, ніж у багатьох місцях, які я бачив.
Але гобіти біля брами все одно почувалися незручно — вочевидь, вони так чи так порушували якісь правила. Втім суперечити таким владним мандрівникам при повному озброєнні, двоє з котрих були навдивовижу великі та дужі на вигляд, ніхто не наважувався. Тож Фродо наказав, аби браму знову замкнули. Поки довкола вешталися розбійники, виставляти сторожу було й справді розважливим рішенням. Потому четверо супутників подалися до гобітської вартівні й розташувалися там якомога зручніше. Місце те було порожнє та огидне, з поганеньким каміном, у якому не можна було розпалити порядного вогню. У верхніх кімнатах стояли маленькі ряди твердих ліжок, а на кожній стіні висіли табличка і список Правил. Піпін одразу позривав їх. Пива тут не було, їжі — обмаль, але, доклавши ту, яку принесли мандрівники, всі гобіти влаштували непогану учту, а Піпін порушив 4-те Правило, кинувши у вогонь завтрашній оберемок хмизу.
— Ну, а як щодо того, щоби перекурити, доки ви розповідатимете нам, що відбувається в Ширі? — запитав він.
— Зараз у нас немає люлькового зілля, — відповів Гоб, — а якщо і є, то тільки для служак Боса. Усі наші запаси, здається, вичерпано. Та ми чули, що цілі вози, навантажені зіллям, котилися старою дорогою з Південної Чверті кудись через Сарн-Брід. То було наприкінці минулого року — після того, як вас тут не стало. Проте все це робилось і раніше, тільки нишком і потроху. Той Лото...
— Ану заткайся, Гобе Сіннику! — скрикнуло кілька інших гобітів. — Ти знаєш, що нам заборонено провадити такі розмови. Бос дізнається — й усім нам добряче перепаде.
— Він би ні про що не дізнався, якби дехто з вас не шпигував, — запально відрізав Гоб.
— Гаразд, гаразд! — утрутився Сем. — Годі. Нічого не хочу чути. Ніхто нас не привітав, немає пива, немає курива, зате є безліч правил і орківські балачки натомість. Я сподівався тут відпочити, а тепер бачу, що в нас знову повно роботи і клопотів. Тож поспімо і забудьмо їх до ранку!
Новий ширський Бос, очевидячки, вмів дізнаватися новини. Від Мосту до Торбиного Кута було добрих шістдесят верст, але хтось таки здолав їх, причому вельми швидко. Так Фродо та його друзів невдовзі було викрито.
Вони ні про що достеменно між собою не домовлялися, та все одно кожен подумав, що спершу слід податися до Струмкової Улоговини і трохи відпочити. Проте, побачивши, що діється в них на батьківщині, мандрівники вирішили йти просто до Гобітова. Тож наступного дня четверо друзів вийшли на Дорогу і неквапно почимчикували вперед. Вітер ущух, але небо було сіре. Земля здавалася дуже сумною і занедбаною; ну, зрештою, було вже перше листопада — настала пізня осінь. Але довкола було незвично багато пожеж, дим здіймався з різних куточків краю. Велика димова хмара вгорі линула в напрямку Лісового Кута.
Коли запав вечір, подорожні наблизилися до Жаболотина — села, що примістилося просто на Дорозі за тридцять три версти від Мосту. Там вони хотіли перебути ніч: у Жаболотині був гарний заїзд — «Плавуча колода». Підійшовши до східного краю села, гобіти наштовхнулися на загороду з великою табличкою з написом: «ШЛЯХУ НЕМАЄ», — а за нею стояла чимала компанія ширифів із палицями у руках та пір’їнами в капелюхах. Цей загін мав одночасно поважний і дуже наляканий вигляд.
— До чого все це? — запитав Фродо, відчуваючи, що от-от засміється.
— До того, до чого треба, пане Торбине, — відказав очільник ширифів, гобіт із двома перами в капелюсі. — Вас заарештовано за Незаконний Перетин Брами, за Зривання Правил, за Напад на Прибрамну Сторожу, за Порушення Кордонів, за Спання в Ширських Оселях без Дозволу, за Об’їдання Вартових.
— А ще за що? — запитав Фродо.
— Для початку досить і цього, — кинув у відповідь ватажок ширифів.
— Я можу додати ще кілька злочинів, якщо вам цікаво, — озвався тоді Сем. — За обзивання вашого Боса, за бажання натовкти його припухлу пику, за думку про те, що ви, ширифи, дуже схожі на блазнів.
— Ну, все, пане, цитьте. Бос наказав, аби ви йшли мовчки. Ми маємо відвести вас до Поріччя, а тоді передати слугам Боса; і коли він розгляне вашу справу, тоді й побалакаєте собі. Проте, якщо ви не хочете сидіти в буцегарні довше, ніж належить, я би на вашому місці притримав язика.
Та за мить ширифи вже не знали, куди себе подіти, бо Фродо та його супутники зайшлися голосним реготом.
— Не будь дурилом! — сказав Фродо. — Я піду туди, куди схочу і коли вважатиму за потрібне. Наразі я збираюсь у справах до Торбиного Кута, але, якщо ви хочете піти зі мною, що ж, ласкаво прошу.
— Гаразд, пане Торбине, — відказав очільник, відштовхуючи загороду. — Та не забувай, що я тебе заарештував.
— Не забуду, — запевнив його Фродо. — Ніколи. Та можу тобі пробачити. Утім, сьогодні я не піду далі, тож буду тобі вельми вдячний, якщо ти зволиш провести мене до «Плавучої колоди».
— Я не можу цього зробити, пане Торбине. Заїзд зачинено. Зате на дальньому краю села є дім ширифів. Я відведу тебе туди.
— Добре, — сказав Фродо. — Іди вперед, а ми рушимо слідом.
Коли Сем роздивився всіх ширифів із голови до п’ят, то помітив серед них одного знайомого.
— Агов, ходи-но сюди, Робіне Дрібноноре! — погукав він. — Хочу тобі дещо сказати.
Боягузливо зиркнувши на очільника, котрий здавався розгніваним, але не наважився втручатися, шириф Дрібнонір відстав од своїх і закрокував поряд зі Семом, який зіскочив зі свого поні.
— Послухай-но, друже Робіне! — сказав Сем. — Ти народився в Гобітові, тож тобі мало би стати клепки не лізти в усі ці справи з арештом пана Фродо. І цікаво знати, навіщо зачинили тутешній заїзд?