— Їх усіх тепер зачинено, — відповів Робін. — Бос ненавидить пиво. Принаймні так усе почалося. Та, гадаю, всеньке пиво просто випивають його служаки. А йому не подобається, коли мешканці кудись ходять, тому якщо вони хочуть чи їм потрібно кудись податися, то спершу вони мусять зайти в дім ширифів і пояснити, які в них справи і де.
— Тобі має бути соромно за те, що ти встряг у це безглуздя, — сказав Сем. — Ти завжди полюбляв сидіти в заїзді, а не валандатися надворі. Тож ти частенько зазирав досередини, навіть коли був при виконанні.
— Ох, Семе, хай би і далі так було... Та не суди мене надто суворо. Що я міг удіяти? Ти ж пам’ятаєш, чому я пішов у ширифи сім років тому, перш ніж усе це почалося? Ширифство — то була нагода гуляти цілим краєм, зустрічати різний народ, вивідувати новини та місця, де було добре пиво. Тепер усе інакше.
— Але ж ти можеш покинути роботу, перестати бути ширифом, якщо це вже не гідне діло, — зауважив Сем.
— Нам не дозволено, — відповів Робін.
— Якщо я ще бодай раз почую це «не дозволено», — відказав Сем, — то візьму і розізлюся.
— Не можу навіть висловити, як мені буде прикро це бачити, — стишивши голос, сказав Робін. — Якби ми розлютились усі разом, то змогли би щось удіяти... То все ті кляті служаки, Семе, служаки Боса. Він посилає їх усюди, і, якщо хтось із нас, із маленького народу, стає на захист своїх прав, вони відразу волочать його до буцегарні. Вони забрали старого Галушку, старого Віла Білостопа, нашого голову, і ще багатьох. А віднедавна стало ще гірше... Тепер вони б’ють тих, кого забирають.
— То навіщо ти виконуєш за них їхню роботу? — сердито запитав Сем. — Хто послав тебе до Жаболотина?
— Ніхто. Ми були тут, у великому домі ширифів. Ми — себто Перший Загін Східної Чверті. Кажуть, тепер у нашому краю сотні ширифів, але з цими новими правилами їх треба ще більше. Здебільшого ширифами стають проти волі, та не всі. Навіть у Ширі є такі, котрим подобається втручатись у чужі справи і багато пащекувати. Проте найгірше ось що: дехто з нас шпигує на користь Боса та його служак.
— Тю! То ось як ви довідалися про нас, еге ж?
— Авжеж. Нам не дозволено відсилати листів, але ці негідники використовують колишню Екстренну Вістову Службу й утримують спеціальних бігунів у різних точках Ширу. Один бігун минулої ночі прибув із Білоровів із «таємним посланням», а другий поніс його звідси далі. А сьогодні пополудні надійшла відповідь, у якій було сказано, що вас треба заарештувати й відвезти до Поріччя, а не просто до буцегарні. Вочевидь, Бос хоче негайно вас бачити.
— Він не буде таким запальним, коли пан Фродо з ним покінчить, — завершив розмову Сем.
Жаболотинський дім ширифів був такий самий незугарний, як і той, що біля Мосту. Він мав лише два поверхи, але такі самі вузькі вікна, і був збудований із гидкої тьмяної цегли, до того ж погано покладеної. Усередині було волого і безрадісно, а вечерю подали на довгому голому столі, якого не чистили вже, певно, кілька тижнів. Однак їжа й не заслуговувала кращої стільниці. Тож мандрівники радо покинули це місце. До Поріччя було приблизно двадцять сім верст, і вони вирушили туди о десятій годині ранку. Могли би рушити і раніше, проте їх потішало те, як зволікання надто очевидно дратувало очільника ширифів. Західний вітер змінився північним, похолодніло, зате ущух дощ.
Кавалькада, що вийшла з села, була доволі кумедною, хоча тих кілька мешканців, котрі наважилися поспостерігати за підйомом мандрівників, не були цілком певні, чи можна їм сміятися. Дванадцятеро ширифів мали бути конвоєм для «в’язнів», але Мері змусив їх крокувати попереду, тож Фродо та його друзі їхали слідом за своїми конвоїрами. Й Мері, Піпін і Сем спокійнісінько собі трюхикали, сміючись, балакаючи та співаючи, а ширифи тупцяли вперед, напускаючи на себе суворість і поважність. Однак Фродо був мовчазний і здавався дуже сумним та задуманим.
Останнім, кого вони проминули, був статечний старий гобіт, котрий підрізав живопліт.
— Здоровенькі були, здоровенькі! — хихикнув він. — Ну, і хто тут кого заарештував?
Тож двоє ширифів негайно вийшли зі строю і рушили до старого.
— Гей, ватажку! — гукнув Мері. — Накажи своїм хлопцям повернутися на місця, і хутко, якщо не хочеш, аби я їх уколошкав!
І ті двоє гобітів, скорившись суворому наказу ватажка, неохоче попленталися назад.
— Ну, рушай! — скомандував Мері, й мандрівники раптом збагнули, що їхні поні могли йти швидко настільки, щоби добряче гнати поперед себе ширифів: ті бігли щодуху.
Вийшло сонце, і, незважаючи на холодний вітер, бідолахи невдовзі захекалися та спітніли.
Біля Тричвертного Каменя ширифи здалися. Подорожні здолали майже двадцять одну версту, зробивши тільки одну зупинку — опівдні. Зараз була вже третя година. Усі зголодніли, ширифам боліли ноги, і вони вже не могли йти далі в такому темпі.
— Ну, можете собі відстати, як хочете! — сказав Мері. — А ми поїхали вперед.
— Бувай, друже Робіне! — гукнув Сем. — Я почекаю тебе біля «Зеленого дракона», якщо ти ще не забув, де це. Не гайся в дорозі!
— Ви порушуєте правила арешту. Ось що ви робите, — з докором сказав очільник ширифів, — і я за це не відповідатиму.
— Ми порушимо ще чимало всіляких правил і не просимо вас відповідати за це, — кинув у відповідь Піпін. — Щасти вам!
Мандрівники попростували далі й, коли сонце покотилося до Білих Схилів далеко на західному горизонті, наблизилися до широкого Порічнянського Ставу, а там уперше були болісно приголомшені. То був рідний край Фродо та Сема, і, як виявилося, вони любили його понад усі інші місця на світі. Тепер тут бракувало багатьох знайомих будинків. Деякі з них, здається, згоріли. Симпатичний ряд старих гобітських нір у Прибережній кручі з північного боку Ставу спорожнів, а невеличкі сади, які колись збігали від них до самого краю води, поросли бур’янами. А ще гіршим було те, що з боку Ставу, де Дорога тяглася біля самого берега, постала ціла низка нових огидних будинків. Раніше там росла смуга дерев. Їх усіх не стало. І коли двоє друзів з острахом глянули вздовж дороги вгору — в бік Торбиного Кута, — то побачили здалеку високий цегляний комин. З нього у вечірнє повітря бухали клуби чорного диму.
Сем оскаженів.
— Я їду простісінько туди, пане Фродо! — гукнув він. — Я мушу подивитися, що там діється. Я хочу знайти свого Батечка.
— Спершу ми повинні дізнатись, у що ми влипли, Семе, — сказав Мері. — Гадаю, що той Бос зібрав при собі банду розбійників. Найліпше нам знайти когось, хто розповість, що тут і до чого.
Та в Поріччі всі оселі й нори було зачинено, і їх ніхто не привітав. Друзів це здивувало, та незабаром вони з’ясували, чому це так. Діставшись до «Зеленого дракона» — останньої будівлі з боку Гобітова, яка тепер стояла порожня та з розбитими вікнами, гобіти з тривогою помітили шістьох великих і лихих на вигляд чоловіків, котрі сперлися на стіну заїзду: вони мали розкосі очі та землисті обличчя.
— Схожі на нашого дружка, Біла Папоротняка з Брі, — сказав Сем.
— І ще на багатьох із тих, котрих я бачив в Ісенґарді, — пробурмотів Мері.
У розбійників були палиці в руках і ріжки при поясі, та іншої зброї вони не мали, чи принаймні її не було видно. Коли ж подорожні під’їхали, то чужинці відійшли від стіни й рушили на дорогу, перегородивши їм шлях.
— Куди це ви, по-вашому, їдете? — запитав один, найбільший і найлихіший із вигляду злочинець. — Далі вам шляху немає. І де ж це ваші дорогенькі ширифи?
— Чемно чимчикують позаду, — відказав Мері. — Здається, їм трохи болять ноги. Ми пообіцяли їх тут зачекати.
— Тьху, і що я казав? — гаркнув розбійник своїм посіпакам. — Я ж казав Шаркі: нічого довіряти тим дрібним дурням. Треба було послати когось із наших хлопців.
— Даруйте, а що би від того змінилося? — зауважив Мері. — Ми в цій країні не звикли до бандитів, але знаємо, як з ними поводитися.
— Бандитів, кажеш? — сказав тоді чоловік. — То он як ти заговорив, га? Ану проси вибачення, бо інакше ми тебе до цього змусимо. Ви, малюки, стаєте надто зухвалими. Не дуже покладайтеся на добре серце Начальства. Бо вже прийшов Шаркі, й Начальство робитиме все, що Шаркі накаже.