— Але спершу мушу трохи помедитувати.
Знову відвернувшись, він задивився на води.
Метеор пропалив собі шлях у небі. Корабель рухався. Навколо зітхала ніч.
Сем дивився вперед і згадував.
Розділ другий
Приїхав якось один дрібний раджа одного дрібного князівства зі своїм почтом до Магартхи, міста, знаного як Брама Півдня й Світанкова столиця, щоб справити собі нове тіло. Було це в дні, коли впалу в багно нитку долі ще можна було підхопити, коли боги ще не були такими формалістами, коли демонів усе ще тримала в’язниця, а ворота Міста Небесного інколи відчинялися й людям. Це оповідка про те, як князь поглумився з однорукого приймача пожертв перед Храмом і накликав своєю зухвалістю неласку Небес...
Мало сущих перероджується поміж людей; численніші ті, хто перероджується деінде.
В’їжджаючи у Світанкову столицю серед пообіддя, князь рухався верхи на білій кобилі широким проспектом Сур’ї, позаду — сотня челяді, ліворуч — радник Стрейк; князева шаблюка була за широким поясом, а дещиця його скарбів — на в’ючних конях.
На тюрбани спадала спека, омивала їх і відбивалася від дороги.
Назустріч неквапно проїхала колісниця, погонич якої покосився на стяг, що його ніс старший челядник; при вході до свого павільйону стояла, вивчаючи потік подорожніх, куртизанка; слідком за кіньми бігла, гавкаючи, зграя вуличних собак.
Князь був високий, вуса мав димчасті. Темні, мов кава, руки були помережані набряклими тугими жилами. Але постава його була пряма, а очі — ніби в старого птаха, іскристі та ясні.
Попереду зібрався натовп охочих повитріщатися на процесію. На конях їздили лише ті, кому це було по грошах, а таких багатіїв було мало. Найчастіше сідлали буреплазів — лускатих і зубатих створінь непевного походження зі зміястою шиєю, коротким життям і лютим темпераментом; коні в останніх поколіннях чомусь плодилися дедалі гірше.
Князь просувався Світанковою столицею, витріщаки — витріщалися.
З названого на честь сонця проспекту звернули на вужчу вулицю. Вони проминали низькі торгові будівлі, великі крамниці великих купців, банки, Храми, готелі й борделі. Їхали-їхали, аж доки дісталися межі ділового кварталу, де був гідний князів заїзд Гокани Найгостелюбнішого. Спинили коней при брамі, бо ж сам Гокана стояв іззовні, убраний по-простому, по-модному опасистий, з усмішкою на вустах, бажаючи особисто завести білу кобилу всередину.
— Ласкаво прошу, владарю Сіддгартхо! — гучно виголосив він, щоб усі, хто міг це чути, знали, що за гість до нього завітав. — Ласкаво прошу до сеї пресолов’їної місцини[48], до напахчених садів і мармурових покоїв цього скромного закладу! І вершників твоїх ласкаво прошу, що вони чимало з тобою проскакали й, поза сумнівом, прагнуть вишукано перекусити й гідно відпочити не менше, ніж ти сам. Усередині знайдете ви все, що вам до вподоби, переконаний я, як уже знаходили безліч разів у минулому, коли зупинялися в цих покоях разом з іншими високородними пожильцями й шляхетними відвідувачами, надто численними, щоб згадати всіх, такими як...
— І тобі добридень, Гокано! — обірвав його князь, бо довго слухати господаря було ризиковано: промови його завжди могли линути без кінця, наче річки, а день же був спекотний. — Швидше впусти нас у свої стіни, де, окрім інших вигод, надто численних, щоб згадати всі, ще й прохолодно.
Гокана жваво закивав і, узявши кобилу за вуздечку, провів її крізь браму у двір; там він притримав князеві стремено, поки той спішувався, відтак передав коней під опіку стайничим і відправив хлоп’я прибрати вулицю перед брамою, де гості перед цим чекали.
У заїзді подорожніх омили слуги, поливши їм на плечі воду в мармуровій купальні. Тоді вони понамащували свої тіла за звичаєм воїнської касти, вдяглися у свіже вбрання та перейшли до їдальні.
Обід тривав до вечора, аж доки воїни згубили лік кількості перемін. Праворуч від князя, який сидів у голові довгого низького дощатого стола, плели складний танцювальний узір три танцівниці, клацаючи крихітними цимбалами на пальцях і змінюючи вирази обличчя в потрібну мить; акомпанувало їм четверо музик за завісою, граючи традиційні на цю пору доби мелодії. За скатертину правив розкішний гобелен, де синім, коричневим, жовтим, червоним і зеленим вишиті були численні мисливські та бойові сцени: вершники на буреплазах і конях списами й луками відбивалися від нападів пернатої панди, вогнекогута й рослини-велителя, у стручках якої замість бобів — коштовності; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; птах Ґаруда[49], схопивши в пазури небесного демона, бив його дзьобом і крилами; із морських глибин виповзало військо рогатих риб, затиснувши в зімкнених плавцях рожеві коралові гостряки, а дорогу на суходіл перетинали їм люди в туніках і шоломах зі штихами й смолоскипами.
Князь майже не їв. Він бавився з їжею, слухав музику та раз у раз сміявся з дотепів котрогось зі своїх підданих. Потягував шербет, поклацуючи перснями об келих.
Поруч із ним постав Гокана.
— Чи все гаразд у тебе, владарю? — поцікавився він.
— Так, добрий Гокано, усе гаразд.
— Ти не їси разом зі своїми людьми. Трапеза тобі не до смаку?
— Річ не в їжі, яка пречудова, і не в кухарях, які приготували її бездоганно, достойний Гокано. Річ радше в тім, що останнім часом я щось не маю апетиту.
— А! — тямущо мовив Гокана. — Маю дещо, саме те, що треба! Лише хтось із таких, як ти, може по-справжньому це оцінити. Давно чекало воно своєї миті на особливій полиці мого льоху. Бог Крішна якимсь чином зберіг його з незапам’ятних часів. Він дав його мені багато років тому, бо аж ніяк не залишився невдоволений своїм перебуванням тут. Зараз я це принесу.
Він уклонився й позадкував із зали.
Вернувся він із пляшкою. Ще й не побачивши папірця на ній, князь упізнав форму.
— Бургундське! — вигукнув він.
— Достоту так, — підтвердив Гокана. — Давним-давно привезене із загиблої Земли.
Він понюхав напій і всміхнувся. Потім трохи налив у грушоподібний бокал і поставив його перед гостем.
Князь підняв його та вдихнув букет. Повільно відпив. Заплющив очі.
У залі запанувала тиша — усі вшанували його насолоду.
Тоді він поставив бокал, і Гокана підлив туди ще продукту лози піно-нуар, виростити яку в цьому краї було неможливо.
Та князь не торкнувся бокала. Натомість повернувся до Гокани й запитав:
— Хто найстаріший музика в цьому заїзді?
— Отой, Манкара, — мовив господар, показуючи на сивого чоловіка, який відпочивав за столиком у куточку.
— Не тілом, а роками, — уточнив князь.
— А, тоді Деле — якщо таки вважати його за музику. Каже, ніби колись ним був.
— Деле?
— Хлопець на стайні.
— А, он як... Пошли по нього.
Гокана плеснув у долоні й наказав слузі, котрий з’явився, піти на стайні, привести малого конюха до ладу й притягти його перед очі їдців.
— Будь ласкав, не гай часу, щоб привести його до ладу, — просто приведи сюди, — мовив князь.
Потому він відкинувся й став чекати, заплющивши очі.
Коли конюх постав перед ним, князь запитав:
— Скажи мені, Деле, яку музику ти граєш?
— Ту, що більше не тішить слуху брамінів, — відказав хлопець.
— А інструмент який був?
— Фортепіано.
— На чомусь із цього зіграти зможеш? — князь показав на інструменти, що саме стояли без діла на підставочці при стіні.
Хлопець зиркнув туди, схиливши голову набік.
— Гадаю, із флейтою впорався б, якби мусив.
— Вальси знаєш?
47
Нікаї — буддійські тексти, збірки висловів Будди та його учнів. Тут і в епіграфі до наступного розділу автор посилається на дві нікаї, що належать до «Суттапітаки» — «кошика повчань», важливого складника так званого палійського канону буддизму.
48
Автор цитує вірш «Уривок із грецької трагедії»