— Так.
— Зіграєш «Голубий Дунай»?
Похмурий вираз хлопця зник, його замінила невпевненість. Він озирнувся на Гокану, і той кивнув.
— Сіддгартха — князь серед людей, один із Перших, — ствердив господар.
— «Голубий Дунай»? На котрійсь із цих флейт?
— Якщо твоя ласка.
Хлопець знизав плечима.
— Спробую. Давненько я вже не грав... Не суди суворо.
Він підійшов до інструментів і щось пробурмотів власнику вподобаної флейти. Той кивнув. Тоді хлопець підніс її до губ і видув кілька пробних нот. Призупинившись, повторив спробу, а тоді розвернувся.
Знову підняв інструмент і почав тремтливу вальсову мелодію. Слухаючи, князь посьорбував вино.
Коли виконавець зупинився віддихатись, князь показав йому, щоб музичив далі. Він виконував одну заборонену мелодію за одною, і лиця фахових музикантів фахово виражали зневагу, але кілька ніг під їхнім столиком повільно притупувало в такт музиці.
Кінець кінцем князь допив вино. До Магартхи наближався вечір. Князь жбурнув хлопцеві повний монет гаманець і навіть не глянув, як той, виходячи, плаче. Тоді звівся на ноги й потягнувся, прикриваючи позіхання долонею.
— Я йду спочивати, — мовив він підданим. — Не програйте лишень своїх спадків, поки мене не буде.
Вони розреготалися й побажали йому доброї ночі, а самі замовили міцного трунку й солоного печива. Услід князеві донісся стукіт гральних костей.
Князь пішов рано, щоб устати вдосвіта. Він звелів слузі чатувати перед його дверима весь наступний день і не пускати нікого, кажучи, ніби пан нездужає.
Ще не розгорнулися перші квіти перед першими ранковими комахами, як князь уже вийшов із заїзду — і бачив це тільки старезний зелений папуга. Вийшов він не в розшитих перлами едвабах, а в лахах, як завжди в таких випадках. Ніхто не сурмив перед ним у мушлі й не бив у барабани — лише тиша провіщала його ходу тьмяними міськими вулицями. Вулиці ті були безлюдні, хіба що верталися з нічних викликів лікарі та повії. За ним ув’язався бродячий пес, який біг назирці крізь увесь діловий квартал аж до гавані.
Князь усівся на ящик при одному з пірсів. Ранок прийшов звільняти світ від темряви; князь дивився, як прибій рухає кораблі зі спущеними вітрилами, обплетені павутинням канатів, із вирізьбленими почварами або красунями на носі. Відвідуючи Магартху, він щоразу ненадовго заходив до порту.
Рожева парасолька ранку розгорнулася над скуйовдженим волоссям хмар, їдоками пронісся прохолодний вітерець. Птахи-сміттєїди з хрипкими криками здійнялися серед башт із вузькими вікнами-бійницями, а тоді заходилися пікірувати над водами затоки.
Він дивився, як виходить у море корабель, як наметоподібні парусинові крила злітають у височінь, де їх надимає солоне повітря. На решті суден, міцно втримуваних якорями, заворушилися вже залоги, готуючись завантажувати чи вивантажувати пахощі, корали, олію та всілякі тканини, а також метали, худобу, дерево й прянощі. Він дихав запахами торгівлі й дослухався до моряцької лайки. І від того, і від цього він був у захваті — перше відгонило багатством, друге поєднувало в собі два інші головні предмети його зацікавленості, а саме теологію й анатомію.
Згодом він побалакав із чужоземним капітаном, що наглядав був, як вивантажують лантухи збіжжя, а тепер саме перепочивав у затінку ящиків.
— Доброго ранку! — привітався князь. — Ні шторму тобі, ні скелі! Хай прихистять тебе боги й пошлють добрих купців на вантаж.
Той кивнув, усівся на ящик і заходився набивати невелику глиняну люльку.
— Дякую, старигане! — відказав він. — Хоч молюсь я богам тих Храмів, що їх сам обираю, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не завадить, а надто мореплавцеві.
— Тяжка мандрівка була?
— Могла б бути й тяжча. Ота димна морська гора, Ніррітіна Гармата, знову стріляє в небо.
— А, то ти приплив із південного заходу!
— Так. Із Чатістану, з Іспара-при-Морі. Вітри цієї пори року добрі, але саме тому вони й порозносили попіл із Гармати значно далі, ніж хтось міг би собі уявити. Шість днів валив на нас цей чорний сніг, а ще нас переслідував сморід підземного царства, від якого харчі й вода псуються, очі сльозяться, а горлянку дере. Коли ми нарешті втекли, то принесли багато жертв подяки. Бачиш, як забруднилися борти? А бачив би ти вітрила — чорнісінькі, наче волосся в Ратрі!
Князь подався вперед, щоб ліпше роздивитися судно.
— Але ж води не були надто збурені? — спитав він.
Моряк покрутив головою.
— Біля Солоного Острова перегукнулись ми з крейсером і довідались, що акурат на шість днів спізнилися до найгіршого виверження. Тоді Гармата палила хмари та здіймала величезні хвилі. На крейсері точно знали про два потоплені кораблі, але, можливо, був і третій, — моряк відхилився, покурюючи люльку. — Тож я й кажу: мореплавцеві благословення ніколи не завадить.
— Я от шукаю одного морехідця. Капітана. Звуть його Ян Ольвеґґ — або, може, він тепер відомий як Олваґґа. Знаєш такого?
— Знав. Але він давно вже в море не ходить.
— Он як? І що ж із ним сталося?
Моряк повернув голову, уважно вивчаючи співрозмовника.
— А ти хто такий, що питаєш? — зрештою поцікавився він.
— Мене звуть Сем. Ян — мій дуже давній приятель.
— Дуже давній — це ж відколи?
— Багато-багато років тому, в іншому місці, я знав його як капітана корабля, що по цих океанах не ходив.
Моряк раптом нахилився, підібрав якусь деревинку й пошпурив нею в пса, що саме оббіг палю з протилежного боку пірса. Тварина дзявкнула й помчала ховатися до складів. Це був той самий пес, котрий тюпав за князем від Гоканиного заїзду.
— Стережися бісових псів! — мовив капітан. — Є собаки одні, є другі, а є треті. А в цьому порту будь-якого слід гнати подалі.
Тоді він знову глянув на бесідника, немов оцінюючи.
— На пальцях твоїх, — показав він на них люлькою, — недавно було багато перснів. Від них позалишалися сліди.
Сем глянув на руки й осміхнувся.
— А від твого ока, моряче, ніщо не сховається. Тож я визнаю очевидне. Нещодавно я носив персні.
— Отож ти, як ті пси, не той, ким здаєшся, і прийшов розпитати за Олваґґу, назвавши його найдавніше ім’я. А твоє ім’я, кажеш, Сем. Ти часом не один із Перших?
Сем не відповів одразу, натомість роздивлявся моряка, буцім чекав, що той скаже ще щось.
Либонь, збагнувши це, капітан додав:
— Олваґґа, знаю, належав до Перших, хоч ніколи про це й не казав. Чи й сам ти з Перших, чи ти з кармовладців, тобі це однак відомо. Тож мої слова його не викажуть. А все ж таки бажаю дізнатися, до друга говорю чи до ворога.
Сем нахмурився.
— Ян ніколи не славився хистом заводити ворогів. А ти говориш так, ніби тепер він їх має — серед тих, кого ти назвав кармовладцями.
Мореплавець і далі не спускав з нього очей.
— Ти не з кармовладців, — врешті мовив він, — і ти здалеку.
— Маєш рацію, — підтвердив Сем, — але скажи-но, як ти це знаєш?
— По-перше, — почав моряк, — ти старий. Якийсь кармовладець теж міг би носити старе тіло, але не став би — принаймні не охочіше, ніж довго пробув би собакою. Він надто боявся б умерти наглою справжньою смертю, як це буває зі старими. Тож він не пробув би в такому тілі аж стільки, щоб на пальцях зосталися такі глибокі сліди від перснів. У багатих тіла ніколи не відбирають. Якщо їм відмовили в переродженні, вони доживають віку сповна. Якби хтось такий сконав не по-природному, кармовладцям міг би загрожувати збройний заколот його прибічників. Тож такого тіла, як у тебе, цим способом не здобути. А в тіла з життєдайних баків не було б слідів на пальцях. Отже, — підсумував він, — я вважаю, що ти — можновладець, але не кармовладець. Якщо ти віддавна знаєш Олваґґу, то ти, як і він, з Перваків. А з того, що ти прагнеш дізнатися, я висновую, що ти здалеку. Був би ти з Магартхи, то знав би за кармовладців, а знаючи за кармовладців, знав би, чому Олваґґа не може ходити в море.
— Здається мені, що на магартських справах ти знаєшся ліпше від мене, о новоприбулий моряче.