— Я теж із далеких країв, — визнав капітан, ледь усміхаючись, — але за дванадцять місяців я можу відвідати вдвічі більше гаваней. Чую новини, звістки, чутки й байки звідусіль, більше ніж із двох дюжин портів. Чую про палацові інтриги та храмові справи. Чую таємниці, що їх шепочуть уночі золотеньким дівчатам під Каминим тростиновим луком. Чую про походи кшатріїв[50] і угоди великих ділків, які наперед оборудують купівлю-продаж зерна та прянощів, коштовностей і шовку. Пиячу зі співцями й астрологами, акторами й слугами, кучерами й кравцями. Інколи, буває, заходжу в порт, де засіли морські розбійники, і дізнаюся історії їхніх заручників. Тож не бачу нічого дивного в тім, що я, прибувши здалеку, можу знати про Магартху більше за тебе, хоч ти, імовірно, і мешкаєш за якийсь тиждень їзди звідси. Інколи до мене доходять чутки навіть про божі діяння.
— Отже, ти можеш повідати мені, що це за кармовладці такі й чому їх слід уважати за ворогів? — спитав Сем.
— Можу дещо про них розказати, — відповів капітан, — бо ти маєш стерегтися. Колишні тілоторговці стали кармовладцями. Їхні власні імена тепер таємниця, ото як у богів, тож тепер вони так само знеособлені, як Велике колесо, заступниками якого себе проголосили. Вони вже не просто торгують тілами, а ще й пов’язані з храмовниками. Та й ті змінилися — бо ж твої побратими-Перші, які тепер богують, спілкуються з ними з Небес. Якщо ти й справді з Перших, Семе, то шлях твій, коли трапляться на ньому ці нові кармовладці, приведе або до обожествлення, або до загибелі.
— Як? — поцікавився Сем.
— Подробиці шукай деінде, — відказав той. — Яким саме робом до цього доходить, мені невідомо. Попитай на Ткацькій вулиці майстра-вітрильника Яннавеґа.
— То так тепер знають Яна?
Моряк кивнув.
— І стережися собак, — додав він, — та й, коли вже на те пішлося, усього живого, що може містити розум.
— Як тебе звуть, капітане? — запитав Сем.
— У цьому порту мене звуть або ніяк, або на вигадане ім’я. Брехати ж тобі причин я не бачу. На добридень, Семе.
— На добридень, капітане. Дякую за твої слова.
Сем устав і пішов із порту, прямуючи назад до ділового кварталу й ремісничих вулиць.
Сонце повзло в небі червоним диском, піднімаючись до Божого Мосту. Князь ішов пробудженим містом, пробираючись серед яток із розкладеними напоказ виробами всіляких дріб’язкових ремесел. Навколо нього сновигали продавці мазей і порошків, парфумів та олій. Квіткарі махали перехожому вінками й букетиками; винарі не казали нічого, просто сиділи зі своїми міхами на рядах затінених лавок, чекаючи, доки покупці, як завжди, підійдуть самі. Ранок душів стравами на вогні, мускусом, плоттю, екскрементами, оліями й пахощами — усі ці аромати змішалися докупи й витали, мов незрима хмаринка.
Від убраного старцем чоловіка цілком сподівано було зупинитися й заговорити до горбаня, що старцював із чашею:
— Здоров був, брате! Я сам не звідси, маю тут справу. Підкажеш, як пройти на Ткацьку вулицю?
Горбань кивнув і недвозначно потрусив чашею.
Чоловік дістав монетку з гаманця, схованого під подертими лахами. Кинув її в горбаневу чашу, де вона швидко зникла.
— Ондечки, — показав головою жебрак. — Третій поворот ліворуч. Пройдеш іще два перехрестя й дійдеш до Фонтанного кільця перед Храмом Варуни[51]. На це кільце виходить Ткацька вулиця, знайдеш її за знаком Шила.
Чоловік кивнув горбаневі, поплескав того по горбі й рушив далі.
Діставшись Фонтанного кільця, князь зупинився. Кількадесят людей вишикувалось рухомим рядом перед Храмом Варуни, найсуворішого й найповажнішого з усіх небожителів. Та ці люди не збиралися до Храму, натомість робили щось, для чого треба було діждатися черги. Він почув стукіт монет і підійшов ближче.
Черга просувалася до блискучої металевої машини.
Якийсь чоловік кинув монетку в пашу сталевого тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув кнопки, відлиті у вигляді звірів і демонів. Тоді заблимали вогники вздовж звивистих тіл двох нагів[52], священних зміїв, що обрамлювали прозорий перед машини.
Він підібрався ще ближче.
Чоловік смикнув за важіль збоку машини, відлитий у вигляді риб’ячого хвоста.
Нутрощі машини сповнило божественне голубе сяйво; змії червонясто запульсували; заграла тиха музика; у світлі з’явилося та з шаленою швидкістю закрутилося молитовне колесо.
Чоловік мав блаженний вираз обличчя. За кілька хвилин машина вимкнулася. Він укинув ще монету й знову смикнув важіль, змусивши кількох осіб ближче до кінця черги чутно ремствувати — мовляв, це вже його сьома монета, а день же спекотний, а інші ж теж чекають, щоб замовити молитву-другу, і взагалі, чом би йому не піти всередину й не віддати такої великої пожертви просто в руки жерцям? Хтось відповів, що той чоловічок, запевне, чимало нагрішив. Заходилися вгадувати, що ж саме він може відмолювати. Це супроводжував неабиякий регіт.
Побачивши в черзі кількох жебраків, князь і собі в неї став.
У міру просування він зауважив: тимчасом як одні натискали кнопки на машині, другі просто вкидали якийсь металевий диск у пащу такого самого тигра з протилежного боку корпусу. Коли машина завершувала роботу, диск випадав у чашу, і власник його забирав. Князь наважився порозпитувати. Звернувся до чоловіка, котрий стояв перед ним:
— Чому це дехто має якісь власні кружальця?
— Бо зареєструвались, — відказав той, не обертаючись.
— У Храмі?
— Так.
— Он воно що.
Почекавши з півхвилини, він запитав знову:
— А нереєстрові, як хочуть оцим скористатися, тиснуть кнопки?
— Так, набирають ім’я, фах і адресу.
— Ану ж хтось нетутешній, як-от я?
— Маєш додати ще й назву свого міста.
— Ану ж хтось неписьменний, як-от я, що тоді?
Чоловік обернувся.
— Тоді, мо’, ліпше помолися по-старому, а пожертву віддай просто в руки жерців. Або ж зареєструйся, і матимеш власне кружальце.
— Ясно, — мовив князь. — Так, слушно кажеш. Маю це трохи обметикувати. Дякую.
Він вийшов із черги й рушив круг фонтана туди, де на стовпі висів знак Шила. Відтак опинився на Ткацькій вулиці.
Тричі питав вітрильника Янаґґу[53], утретє — у низькорослої жіночки з могутніми руками й вусиками, що сиділа, схрестивши ноги, і плела килимок у своїй ятці під низьким звисом даху того, що колись, либонь, було стайнею та й досі нею пахло.
Вона проричала йому, куди йти, але спершу обдивилася з ніг до голови та з голови до ніг несподівано гарними оксамитово-карими очима. Він пішов, як вона сказала, пробрався зиґзаґом проходу між будинками, спустився сходами, що притулилися ззовні до стіни п’ятиповерхівки, і дістався дверей, які вели в підвальний коридор. Там було вогко й темно.
Постукав у треті двері зліва, і трохи згодом вони відчинилися.
Чоловік утупився в нього:
— Чого?
— Можна ввійти? Маю досить-таки невідкладну справу...
Той хвильку повагався, тоді ледь кивнув і відступив убік.
Князь пройшов повз нього в комірчину. На підлозі, перед табуреткою, що на неї чоловік знову всівся, був розкладений великий шмат парусини. Хазяїн жестом припросив князя сісти на другу табуретку з наявних двох.
Чоловік був невисокий на зріст і широкий у плечах; волосся мав білосніжне, а на зіницях уже помітні були перші димчасті ознаки катаракти. Руки були смагляві й загрубілі, суглоби пальців — вузлуваті.
— Чого? — повторив він.
— Ян Ольвеґґ, — сказав гість.
Старечі очі спершу розширилися, а тоді звузилися в щілинки.
Чоловік зважив на долоні ножиці.
— «Далеченька путь до Тіпперері»[54], — мовив князь.
Старий витріщився й раптом усміхнувся.
— «Коли серце там», — відповів він, поклавши ножиці на верстат. — Скільки літ, скільки зим, Семе?
— Я згубив лік рокам.
— І я. Але десь сорок — сорок п’ять років ми не бачилися? Чимало пивця утекло відтоді, га?
Сем кивнув.
— Не знаю, з чого й почати... — мовив хазяїн.
— Насамперед скажи, чому «Янаґґа»?
— А чом би й ні? Звучить якось щиро, по-робітничому. Сам же ти як? Досі ото князюєш?
— Я — досі я. І коли мене кличуть, то й досі Сіддгартхою.
Вітрильник пирхнув.
— Ще й Ув’язнювачем Демонів. Гаразд. А що статки твої до вбрання геть не пасують, доходжу висновку: ти, як завжди, розвідуєш обстановочку.
Сем кивнув:
— І натрапив на багато всякого незрозумілого.
— Атож, — зітхнув Ян. — Атож. Із чого ж почати? Із чого? Розповім-но про себе, ось із чого... Забагато злої карми я набравсь, щоб сподіватися тепер на переселення.
— Що-що?
— Карма, кажу, зла. Стара релігія — не просто єдина релігія, це релігія одкровення, насаджувана й страхітливо наочна. Але не думай ці останні слова надто гучно. Із десяток років тому Рада дозволила застосовувати психозонди до кандидатів на поновлення. Це було якраз після розколу на акселераціоністів і деїкратів, коли Священна коаліція витиснула технарів і тиснула собі далі. Найпростіший розв’язок був пережити проблему. Храмовники змовилися з тілопродавцями, мізки їхніх клієнтів стали зондувати, акселераціоністам відмовляли в поновленні, себто... ну... простіше простого. Акселераціоністів тепер лишилося геть небагато. Але то був лише початок. Божа кліка швидко збагнула, у чім сила. Сканування мізків стало стандартною процедурою, що передує переселенню. Тілопродавці стали кармовладцями й увійшли до храмової ієрархії. Вони читають твоє минуле, зважують карму й визначають твоє наступне життя. Чудовий спосіб зберігати кастову систему й запевнити деїкратам владу. До речі, більшість наших старих знайомих вгрузнули в усе це по самісінькі німби.
— Боже! — жахнувся Сем.
— У множині, — виправив Ян. — Завдяки Образам і Атрибутам їх і так завжди мали за богів, але тепер це збіса офіційно. І ниньки жодному з тих, кому випало належати до Перших, не варто заходити до Палати карми, не вирішивши наперед, що йому більше до душі: швидке обожествлення чи погребне багаття. На коли ти записаний? — завершив він.
— На завтрашнє пообіддя, — відповів Сем. — А як це ти досі топчеш ряст, не маючи ні німба, ані жмені блискавок?
— Бо маю двійко друзів, що вони обоє порекомендували мені жити собі тихцем, а на зондування не ходити. Я щиросердно пристав на їхню мудру пораду, й ось наслідок: я досі тут, латаю вітрила, час від часу даю жару в місцевих забігайлівках. Інакше... — він здійняв мозолисту руку та клацнув пальцями. — Інакше як не справжня смерть, то, приміром, тіло, напхане раком, або цікавенне життя вихолощеного буйвола, або...
— Собака? — припустив Сем.
— Достоту так, — відказав Ян.
Тишу сповнило булькання спиртного, що ним хазяїн сповнив дві склянки.
— Дякую.
— Щоб пекло не пекло! — він поставив пляшку назад на верстат.
— Ух, та ще й на порожній шлунок... Сам женеш?
— Ага. Маю апарат у сусідній кімнатці.
— Із чим тебе й вітаю. Ну, якщо й була в мене зла карма, то вже без залишку розчинилась.
— Зла карма означає будь-що, аби це було не до вподоби нашим божественним друзям.
— А з чого ти вирішив, що вона в тебе є?
— Бо хотів я був ширити машинерію серед наших тутешніх нащадків. За це мені надавали чортів на Раді. Я покаявся й мав надію, що вони забудуть. Та акселераціонізм відкинули так далеко, що за мого віку він уже не повернеться. А шкода. Хотів би я знову підняти вітрило, поплисти до нових обріїв. Ба навіть підняти корабель...
— Невже зонд справді досить чутливий, щоб виявляти якісь ефемерні акселераціоністські погляди?
— Зонд, — мовив Ян, — чутливий досить, щоб показати, що ти їв на сніданок одинадцять років і один день тому й де ти того ранку порізався, коли голився, наспівуючи гімн Андорри.
— Коли ми полишали домівку, із цим тільки експериментували, — зауважив Сем. — Ті два зразки, що їх ми привезли, були простенькі перетворювачі мозкових хвиль. Коли ж стався прорив?
— Ну то слухай, селюче темний. Пам’ятаєш того шмаркача, невідь-чийого байстрюка з третього покоління, на ім’я Яма? Хлопчину, який розганяв і розганяв генератори, аж доки один вибухнув і так його пообпікав, що своє друге тіло, десь п’ятдесятирічне, він одержав, не доживши й до сімнадцяти? Хлопчину, закоханого в зброю? Того малого, який знеболював і розтинав усе, що рухається, знаходячи у своїх дослідах таку втіху, що ми прозвали його богом смерті?
— Так, пригадую. Що, і досі живий?
— Якщо волієш це так називати. То тепер він таки бог смерті — тільки це вже не прізвисько, а посада. Він удосконалив зонд десь із сорок років тому, але деїкрати лише досить недавно його розсекретили. Кажуть, що він іще кілька штукенцій вигадав, щоб прислужитися божій волі... Наприклад, механічну кобру, здатну зчитувати енцефалограму десь за милю, ставши дибки й роздувши каптура. Вона знайде серед натовпу потрібну людину в будь-якому тілі. Антидот же на її отруту невідомий. Чотири секунди — і гаплик... Або вогнежезл, яким, кажуть, владар Аґні з морського берега поборознив поверхні всіх трьох місяців. І, як я розумію, він саме проектує якесь реактивне одоробло для владаря Шиви... ну й таке інше.
— Он як, — сказав Сем.
— Ну, а ти зондування пройдеш? — спитав Ян.
— Боюся, ні. Слухай, зранку я бачив машину, що її, мабуть, найточніше буде назвати молитвоматом. Це щось звичайне?
— Так. З’явилися зо два роки тому — їх наш юний Леонардо вигадав однієї ночі за чаркою соми[55]. Тепер, як концепція карми вкоренилася, вони стали вигідніші за податківців. Кажуть, коли товариш громадянин напередодні свого шістдесятиліття являється до лікарні імені свого улюбленого божества, то молитовний рахунок громадянина зіставляють із рахунком гріховним, щоб визначити його майбутню касту, а також вік, стать і стан здоров’я його наступного тіла. Файно. Спритно.
— Я зондування не пройду, — заявив Сем, — хай би скільки молитов нагромадив. За гріхи злапають.
— І які ж то гріхи?
— Ті, у котрі я ще не впав, але які вже записуються в моїх думках — бо я їх саме обмірковую.
— Збираєшся виступити проти богів?
— Так.
— Яким чином?
— Ще не знаю. Та почну з того, що до них звернуся. Хто їхній начальник?
— Не можу когось назвати. Панує Тримурті — себто Брахма, Вішну й Шива. Хто з них і коли саме начальствує — не скажу. Дехто стверджує, ніби Брахма...
— Так хто ж вони насправді?
Ян похитав головою.
— Не знаю. Вони ж носять не ті самі тіла, що й покоління тому. І всі звуться йменнями богів.
Сем підвівся.
— Повернуся пізніше або пришлю по тебе.
— Хочеться вірити... Ще по одній?
Сем заперечно мотнув головою.
— Пора мені знову стати Сіддгартхою, поснідати в Гоканиному заїзді й оголосити там про свій намір завітати до Храмів. Якщо наші приятелі тепер боги, вони, певно, спілкуються зі своїми жерцями. Сіддгартха йде молитися.
— Тільки не за мене, — попросив Ян, наливаючи собі ще одну. — Не впевнений, що переживу божі відвідини.
Сем усміхнувся.
— Вони не всемогутні.
— Щиро на це сподіваюся. Але, боюся, це вже ненадовго.
— Доброго плавання, Яне.
— Skaal[56].
54
Рядок із відомої маршової пісні британської армії часів Першої світової війни, у якій ідеться про тугу ірландця за далеким рідним містом (ані.і назва