— Хочу поговорити з Богом.
Вивчаючи його обличчя, жрець відповів:
— Храм відкритий для всіх, владарю Сіддгартхо. Тут можна спілкуватися з Небесами, скільки завгодно.
— Я не зовсім це мав на увазі, — уточнив Сіддгартха. — На гадці в мене було дещо приватніше, ніж офіра й довга літанія.
— Не зовсім розумію...
— Але ж вагу гаманця відчуваєш, га? Він містить срібло. Другий, ось тут у мене, містить золото — до сплати по одержанні послуги. Хочу скористатися вашим телефоном.
— Теле... чим?
— Системою зв’язку. Був би ти з Перших, як-от я, зрозумів би, про що йдеться.
— Щось я не...
— Запевняю: мій виклик не матиме негативних наслідків для твоєї посади. Я знаю, про що кажу, а моє вміння тримати язик за зубами серед Перших завжди ставили за зразок. Якщо це тебе заспокоїть, виклич-но сам Першу Базу й запитай. Я почекаю тут, у притворі. Скажи, мовляв, Сем хоче перекинутися слівцем із Тримурті. Вони приймуть дзвінок.
— Ну, не знаю...
Сем вийняв другий гаманець і зважив його на долоні. Жерцеві очі так і вп’ялися в нього, він облизав губи.
— Чекай тут! — звелів жрець і, розвернувшись на місці, вийшов із притвору.
У Саду пурпурового лотоса дзенькнула ілі, п’ята нота арфи.
Брахма розвалився на краю підігріваного басейну, де саме купався з гаремом. Він відкинувся на лікті, ноги погойдувались у воді, очі були начебто заплющені.
Але з-під довгих вій він уважно стежив за дюжиною дівчат, які бавилися в басейні, сподіваючись уловити схвальний погляд чи два на свою смагляву, неабияк м’язисту довготелесість. Чорним на коричневому виблискували його скуйовджені мокрі вуса, волосся падало на спину воронячим крилом. Він яскраво всміхнувся у відфільтрованому сонячному світлі.
Однак жодна цього наче й не помітила, тож він прибрав усмішку з обличчя, ніби згорнувши її. Усю свою увагу дівчата зосередили на водному поло, у яке захоплено грали.
Штучний вітерець полоскотав Брахмині ніздрі ароматом жасмину із саду, аж тут знову дзенькнула ілі — сигнал зв’язку. Брахма зітхнув. Він так хотів, щоб його обожнювали — цю могутню статуру, ці дбайливо виліплені риси. Обожнювали як чоловіка, а не бога.
Але, хоч це неординарне, удосконалене тіло й уможливлювало подвиги, непосильні жодному зі смертних, він і далі ніяковів у присутності такого старого бойового огира, як владар Шива, бо той, здавалося, вабив жінок значно більше, хоч і тримався звичайної тілесної матриці. Стать неначе виходила за суто біологічні межі; хай як він намагався придушити пам’ять і знищити той сегмент духу, Брахма народився жінкою і якимось чином усе ще нею зоставався. Ненавидівши це, він постановив раз по раз перевтілюватись у виразно мужніх чоловіків — так і робив, та й досі почувався якось ні в сих ні в тих, нібито знак його істинної статі був витавруваний просто на чолі. Від цього йому кортіло тупати ногами й гримасувати.
Він устав і поважно пішов до павільйону, повз карликові дерева, покручені в певній гротескній красі, повз шпалери, повиті іпомеєю, ставки з блакитним лататтям, низки перлів на кільцях зі щирого білого золота, повз лампи у вигляді дівчат і триноги, де тліли пряні пахощі, повз статую восьмирукої синьої богині, яка, якщо правильно до неї звернутися, грала на віні[57].
Брахма ввійшов у павільйон і перетнув його, наблизившись до кришталевого екрана, навколо якого обкрутився бронзовий наг із власним хвостом у зубах. Увімкнув механізм відповіді.
На екрані з’явився був «сніг» перешкод, який перетворився на обличчя верховного жерця його Храму в Магартсі. Жрець упав навколішки, тричі торкнувся долівки своїм кастовим знаком і проспівав:
— Із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств найможніший є Брахма Всетворець, владар Високих Небес і всього під ними! Лотос пнеться з твого пупа, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки всі світи обходять. Барабан слави твоєї вбиває жах у серця ворогів твоїх. На правиці твоїй колесо закону. Стриножуєш лиха, а за путо тобі — змія. Чолом тобі! Зглянься на молитву жерця твого. Благослови й вислухай, о Брахмо!
— Підведися... жерче, — відказав Брахма, забувши, як того звуть. — Що за надважлива справа спонукала тебе отак мене викликати?
Жрець підвівся, зиркнув на мокру Брахмину постать і знову відвів очі.
— Владарю! — заговорив жрець. — Аж ніяк не хотів я тебе турбувати в купелі, але один із твоїх поклонників саме хоче обговорити з тобою якесь питання — як я розумію, надважливе.
— Один із поклонників! То скажи йому, що Брахма Всеслухач почує кожного, і хай молиться мені в установленому порядку, у святилищі Храму!
Брахмина рука потяглася до вимикача, але спинилася.
— Звідки він дізнався про лінію «Храм — Небеса»? — поцікавився він. — Про пряме спілкування святих[58] із богами?
— Він стверджує, — відповів жрець, — ніби належить до Перших, а ще звелів переказати таке: Сем хоче перекинутися слівцем із Тримурті.
— Сем? — перепитав Брахма. — Сем? Та ні, це напевно... не той Сем.
— Це чоловік, що його в нас знають як Сіддгартху, Ув’язнювача Демонів.
— Чекай на мою ласку, — мовив Брахма, — співаючи всяких підхожих віршів із Вед.
— Почув тебе, владарю мій, — відказав жрець і заходився співати.
Брахма перейшов до іншої частини павільйону й довго стояв перед гардеробом, вирішуючи, що б таке надягти.
Почувши, що його кличуть, князь відволікся від споглядання храмового інтер’єру. Жрець, чиє ім’я він забув, запрошував іти за ним. Коридор привів їх до комори. Жрець із грюком намацав приховану зачіпку, а тоді потягнув стелаж, який відчинився назовні, наче дверна стулка.
Пройшовши крізь ці двері, князь опинився в багато оздобленій капличці. Над вівтарем-пультом жеврів екран, оперезаний бронзовим нагом із власним хвостом у зубах.
Жрець тричі вклонився.
— Чолом тобі, правителю всесвіту, найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств. Із пупа твого пнеться лотос, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки...
— Підтверджую, правду речеш, — перервав його Брахма. — Благословлено тебе й почуто. А тепер іди собі.
— ?
— Саме так. Сем, без сумніву, платить тобі за приватну розмову, хіба ні?
— Владарю...
— Годі! Геть!
Жрець похапцем уклонився й вийшов, зачинивши за собою стелаж.
Брахма вивчав Сема, одягненого в темні джодпури[59] й каміз[60] кольору небесної блакиті, із синьо-зеленим земельським тюрбаном на голові, підперезаного тьмяним залізним ланцюгом, на якому висіли пусті піхви.
Сем і собі вивчав свого візаві, що стояв на чорному тлі в пір’яній накидці поверх легкого кольчужного комбінезона. Під горлом накидку тримала застібка з вогняного опалу. На голові Брахма мав пурпурову корону, де пульсували аметисти, а в правиці держав берло, увінчане дев’ятьма таланними самоцвітами. Очі його парою плям темніли на темному виді. Десь поза ним лагідно бренькала віна.
— Сем? — мовив він.
Сем кивнув.
— От силкуюся вгадати, хто ти насправді, владарю Брахмо. Мушу визнати, що не можу.
— Саме так і годиться, — сказав Брахма, — коли ти — бог, який був, є і завжди буде.
— Гарне в тебе вбраннячко, — зауважив Сем. — Нічогеньке таке.
— Дякую. Мені важко повірити, що ти досі живий. Я тут перевірив — а ти ж півстоліття не звертався по нове тіло. Ризикуєш...
Сем знизав плечима.
— Життя сповнене ризику, випадковості, непевності...
— Правда, — погодився Брахма. — Прошу, візьми стільця й сідай. Улаштовуйся зручніше.
Сем так і зробив. Коли знову підвів очі, Брахма вже сидів на високому престолі, вирізьбленому з червоного мармуру, над яким нависав балдахін такого ж кольору.
— На вигляд не вельми зручно, — зауважив гість.
— Поролонова подушка, — відповів, усміхнувшись, бог. — Кури, якщо хочеш.
— Дякую.
Сем видобув із кисета на поясі люльку, дбайливо її натоптав і розкурив.