— Що поробляв увесь цей час, — спитав бог, — відтоді, як полишив небесне сідало?
— Плекав власні сади[61], — відказав Сем.
— Таких нам якраз бракувало в секції гідропоніки. Власне, і тепер твоя поміч нам навряд чи завадила б. Розкажи-но більше про своє перебування серед людей.
— А, таке... Полюю на тигрів, сварюся із сусідніми царками за кордони, тримаю в тонусі гарем, бавлюся ботанікою... Живу собі потроху. Сили мої вже не ті, і я знову хочу назад свою молодість. Та, як я зрозумів, щоб її повернути, мушу пройти проціджування мізків. Чи це правда?
— Певною мірою.
— І навіщо, дозволь запитати?
— Щоб верх взяло над злом добро[62], — з осміхом мовив бог.
— Припустімо, я злий, — почав Сем. — Як саме наді мною візьмуть верх?
— Тобі доведеться відробити свій кармінний тягар у нижчій подобі.
— А чи не пам’ятаєш, бува, конкретних цифр — відсотка тих, над ким беруть верх, проти тих, хто бере?
— Я-то всезнавець, ти й не сумнівайся, — відказав Брахма, позіхаючи й прикриваючись берлом, — але, правду кажучи, саме ці цифри підзабув.
Сем пирхнув.
— То, кажеш, у Небеснім Місті є вакансія садівника?
— Так, — підтвердив Брахма. — Не хочеш спробувати?
— Та й не знаю. Може, і так.
— А може, і ні, га?
— А може, і ні, — погодився Сем. — За давніх часів цього воловодіння з мізками не було. Якщо хтось із Перших хотів поновлення, то оплачував собі тіло й одержував послугу.
— Давні часи вже в минулому, Семе. На порозі нова доба.
— Так можна й подумати, ніби ви прагнули усунути всіх Перших, хто не став до ваших лав.
— У пантеоні вистачить місця багатьом, Семе. Знайдеться й тобі ніша, якщо ти тільки захочеш її посісти.
— А якщо ні?
— Тоді подавай заявку на тіло в Палаті карми.
— А якщо я оберу божественність?
— Тоді твого мозку не зондуватимуть. Кармовладцям звелять обслужити тебе швидко та якісно. Пришлють летючу машину, яка забере тебе на Небеса.
— Від такого хоч-не-хоч замислишся, — визнав Сем. — Я досить-таки люблю цей світ, хай він і борсається в темній добі. З другого боку, ця любов ніяк не допоможе мені насолоджуватися всім тим, чого я бажаю, якщо мене приречуть на справжню смерть або блукання джунглями в мавпячій подобі. Та не надміру я люблю й штучну досконалість, таку, що панувала на Небесах, коли я був там востаннє. Дай-но пометикую хвильку.
— Вважаю цю нерішучість проявом зарозумілості, — заявив Брахма. — Коли вже зробили аж таку пропозицію...
— Знаю, і, либонь, на твоєму місці вважав би так само. Але якби я був богом, а ти — мною, то, поза сумнівом, я б милосердно помовчав трохи, поки людина обдумує рішення чималої ваги щодо свого життя.
— Семе, але ж ти й варивода! Хто б іще змусив мене чекати, коли його безсмертя висить на волосині? Ти ж не надумав, бува, зі мною поторгуватися?
— Ну, у моїй сім’ї завжди вміли продати слона, і я таки дуже прагну дечого.
— І чого ж?
— Відповідей на кілька запитань, які вже давненько не дають мені спокою.
— А саме?
— Як ти знаєш, понад століття тому я припинив ходити на засідання старої Ради, бо вони перетворилися на довжелезні збіговиська, де ухвали свідомо відкладали та які стали насамперед приводом для Гулянки Перших. Не те щоб я був проти гулянок. Власне, півтораста років я їх відвідував, аби тільки знову хильнути добрячого земного бухла. Та мені здавалося, що нам слід щось робити з пасажирами, а так само з нащадками наших численних тіл, замість кинути їх напризволяще в лихому світі на шляху назад у дикунство. Мені здавалося, що нам, членам екіпажу, слід допомагати їм, прилучати до корисних технологій, які ми зберегли, замість вибудовувати собі неприступний рай, а до світу ставитися, мов до мисливських угідь у комплекті з публічним домом. Тож я довго думав, чому цього не зробили. Це, як на мене, був би чесний і справедливий спосіб керувати світом.
— То ти що, акселераціоніст?
— Ні, — відповів Сем. — Просто допитливий. Мені цікаві резони, ось і все.
— Тоді відповім, — мовив Брахма. — Річ у тім, що вони не готові. Якби ми почали негайно, то так, це було б можливо. Та спершу нам було байдуже. Відтак, коли постало це питання, ми не були одностайні. Минуло забагато часу. Вони не готові — і не будуть готові ще багато століть. Якщо тепер на них зваляться передові технології, то неминучі війни призведуть до руйнування тих пуп’янків, на які вони вже спромоглися. А вони ж пройшли чималий шлях. Започаткували цивілізацію на взір своїх стародавніх пращурів. Але вони й досі діти, і, наче діти, бавилися б нашими дарами й неодмінно б обпеклися ними. Вони наші діти, породжені нашими давно мертвими Першими тілами, а згодом другими, третіми й багатьма наступними, тож ми несемо за них батьківську відповідальність. Ми не маємо права допустити їхньої акселерації аж до промислової революції, яка знищить перше стале суспільство на цій планеті. Найліпший спосіб виконувати наші батьківські функції — скеровувати людей за посередництва Храмів, як ми це й робимо. Боги й богині, по суті, — батьківські постаті, то хіба ж не правильно й не справедливо те, що ми беремо на себе ці ролі й сумлінно їх виконуємо?
— Нащо ж тоді ви знищуєте їхні власні паростки технологій? Друкарський верстат за моєї пам’яті перевинаходили тричі — і щоразу знову забороняли.
— Із тих самих міркувань: вони не були готові. І вони насправді його не винаходили — радше згадували. Це була річ із легенди, що її хтось брався відтворити. Якщо щось має з’явитися, то тільки внаслідок чинників, уже наявних у культурі, а не вигулькнути з минулого, мовби витягнутий із капелюха кролик.
— Грань ця, Брахмо, видається мені тонюсінькою. Виходить, ваші поплічники нишпорять собі світом, знищуючи будь-які ознаки прогресу, на які лиш натраплять?
— Неправда, — мовив бог. — Ти що ж, гадаєш, ніби ми бажаємо без кінця нести цей тягар божественності, ніби ми прагнемо зберегти темну добу заради того, щоб вічно мучитись у своїх вимушено прибраних божих подобах?
— Одним словом — так. Візьмімо той молитвомат, що бовваніє перед цим самісіньким Храмом. Хіба він на одному культурному рівні з колісницею?
— То трохи не те. Громадяни шанують його як божественний прояв і не ставлять запитань — із релігійних міркувань. От якби ми їх із порохом познайомили...
— Припустімо, якийсь атеїст поцупить таку машинку й розбере її. Припустімо, це буде місцевий Томас Едісон. Що тоді?
— На них хитромудрі кодові замки. Якщо молитвомат відкриє хтось, крім жерців, він вибухне й забере порушника з собою.
— А ще я помітив, що ви, попри всі зусилля, таки не завадили їм навчитися гнати спиртне. Тож ви гахнули акциз, який треба платити Храмам.
— Людство завжди шукало полегші в питві, — констатував Брахма. — Пияцтво зазвичай включали до якихось релігійних церемоній, щоб відчувати менше провини. Справді, спершу ми намагалися заборонити алкоголь, але швидко побачили, що це марно. Отже, в обмін на акциз їхню випивку благословляють. Менше провини, менше похмілля, менше взаємодокорів — воно, бач, має психосоматичний ефект, а сам акциз не такий уже й високий.
— І чого ж тоді стільки охочих до несвяченого пійла...
— Семе, то ти прийшов молитися, а натомість глузуєш? Я погодився відповідати на твої запитання, а не дискутувати про політику деїкратів. Ти вже визначився щодо моєї пропозиції?
— Так, Мадлено, — відповів Сем. — А тобі вже казали, яка ти гарна, коли розгнівана?
Брахму аж підкинуло з престолу.
— Звідки? Звідки знаєш? — заверещав бог.
— Та я й не знав, щиро кажучи. Дотепер. Це була просто здогадка на основі пам’ятних особливостей мови й жестикуляції. Отже, ти нарешті здійснила прагнення свого життя, га? Закластися готовий, що й гарем маєш. То як воно, мадам, стати з дівулі справжнісіньким мачо? Закладаюся, кожна лесба у світі позаздрила б, якби знала. Мої вітання.
Брахма випростався на весь зріст і гнівно зиркнув на Сема. Престол за його спиною наче палав. Віна й далі безпристрасно бренькала. Бог підніс берло й виголосив:
61
Тобто дбав за власні справи. Крилатий вислів із філософського твору Вольтера «Кандід, або Оптимізм».
62
Посилання на вірш Г. Лонґфелло «Різдвяні дзвони»