— В Аїді, владарю мій?
— Це найпівденніша окраїна мого князівства, знана своєю надспекотною погодою. Обов’язково скажи саме так, особливо жерцям Брахми, які найближчими днями можуть цікавитися місцем мого перебування.
— Так і зроблю, владарю мій.
— І добре дбай за того хлопця, Деле. Сподіваюся, він знову заграє мені під час наступного візиту.
Гокана низько вклонився і вже був збирався розпочати промову, тож князь скористався моментом, жбурнув йому останній мішечок із монетами, ще раз похвалив земельські вина, швидко скочив у сідло й заходився щось гучно наказувати своїм людям, щоб унеможливити будь-яку дальшу бесіду.
Тоді вони виїхали крізь браму й зникли, лишивши по собі тільки лікаря й трьох воїнів, яких той іще день мав лікувати від незрозумілої недуги, пов’язаної зі зміною клімату, перш ніж вирушити разом із ними решті навздогін.
Вибравшись із міста бічними вуличками, кавалькада зрештою дісталася шляху, який вів до палацу кармовладців. По дорозі Сіддгартха обмінювався таємними знаками з тими трьома дюжинами воїнів, котрі залягли там і сям у лісі.
На півдорозі до палацу князь і восьмеро супутників спинили коней, нібито щоб перепочити, чекаючи, доки їх наздоженуть інші, які в цей час обережно пробиралися поміж дерев.
Та невдовзі вони побачили рух попереду. Наближалося семеро кінних — князь упізнав шістьох своїх списників і шана. Щойно вони під’їхали на відстань оклику, загін просунувся назустріч.
— Ви хто такі? — запитав високий гостроокий вершник на білій кобилі. — Як смієте заступати шлях князю Сіддгартсі, Ув’язнювачу Демонів?
Розглянувши цього м’язистого й засмаглого парубка років двадцяти п’яти, із соколиними рисами й могутньою поставою, князь раптом подумав, що його сумніви не були обґрунтовані, а підозри й недовіра кепсько прислужилися йому самому. Граційний особень на князевій власній кобилі доводив: Брахма торгувався чесно й надав чудове міцне тіло. Дісталося воно, щоправда, старезному шанові.
— Владарю Сіддгартхо! — мовив його воїн, що їхав поруч із правителем Ірабеку. — Здається, не надурили. На моє око, всенько з ним гаразд.
— Сіддгартха? — обурився шан. — Кого це ти смієш кликати на ім’я свого пана? Я Сіддгартха, Ув’язнювач... — тут він закинув голову на спину, і слова забулькотіли в його горлянці.
Шану стало не до шани[65]. Він закляк, утратив рівновагу й упав із сідла. Сіддгартха підбіг до нього. У куточках шанового рота виступила піна, а очі його закотилися під лоба.
— Падуча! — вигукнув князь. — Замислили підсунути мені мозок, який зіпсуто!
Інші скупчилися навколо й допомагали князеві піклуватися за причинного, аж доки напад епілепсії минув і шанів розум повернувся в тіло.
— Щ-що сталося? — спитав він.
— Зрада, — відказав Сіддгартха. — Зрада, о шане над Ірабеком! Зараз один з моїх людей допровадить тебе на огляд до мого особистого лікаря. Коли відпочинеш, раджу подати скаргу в Брахминій читальні. Мій лікар подбає про тебе в Гокани, а тоді будеш вільний. Мені прикро, що це сталося. Напевно, воно залагодиться. Але як ні, то згадай останню облогу Капіла[66] та вважай, що ми квити за всіма статтями. На добридень, князю-брате[67].
Він кивнув своїм людям, і ті підсадили шана на гнідого, що його Сіддгартха позичив був у Гокани.
Усівшись на свою кобилу, князь провів очима шана із супроводжувачем, потім повернувся до тих людей, котрі стояли довкола, і заговорив до них досить гучно, щоб його почули й ті, котрі чекали при дорозі:
— Дев’ятеро з нас увійдуть. Щойно двічі протрубить ріг, за ними ввійде решта. Якщо вони опиратимуться, змусьте їх пошкодувати про свою нерозважливість, адже ще три сигнали рога прикличуть із пагорбів п’ятдесятьох списників, скоро вони знадобляться. Це безтурботний палац, а не фортеця, збудована для битв. Візьміть кармовладців у полон. Не шкодьте їхніх машин самі й іншим не дозволяйте. Якщо вони не опиратимуться, то й добре. Якщо опиратимуться, то ми пройдемо крізь палац і Палату, як ото хлоп’я перелазить через розлогий, штудерно зведений мурашник. Щасти. Хай не буде з вами богів!
І, розвернувши кобилу, він поскакав дорогою, а за ним, тихо наспівуючи, — восьмеро списників.
Князь проїхав крізь широку подвійну браму, яка стояла відчинена й без жодної варти. Він одразу засумнівався: ану ж Стрейк недобачив якихось прихованих засобів оборони?
Подвір’я було озеленене й деінде замощене. У чималому саду поралися слуги — підрізали й стригли рослини, обробляли грунт. Князь пошукав очима зброю, та ніде її не побачив. Слуги глянули на гостя, але працювати не перестали.
У дальньому кінці подвір’я виднілася чорна кам’яна Палата. Туди він і рушив, а його вершники — за ним. Аж тут із правого боку, зі сходів власне палацу, до них озвалися.
Князь натяг повід і повернувся на звук. Побачив чоловіка в чорній одежі з жовтим колом на грудях. У руці той тримав ебенову патерицю. Високий на зріст і масивної статури, чоловік був закутаний по самі очі. На привітання не відповів, просто стояв і вичікував.
Князь скерував кобилу до підніжжя широких сходів і заявив:
— Маю поговорити з кармовладцями.
— Тобі призначено? — спитав чоловік.
— Ні, — відказав князь, — але справа важлива.
— Тоді мені прикро, що ти марно приїхав. Без запису не можна. Записатися можеш у будь-якому з магартських Храмів.
На цьому він стукнув патерицею по сходах, повернувся спиною і пішов був геть.
— Викорчуйте той сад, — звелів князь своїм людям, — вирубайте тамті дерева, зваліть усе докупи й пустіть із димом.
Чоловік у чорному спинився й знову повернувся.
Унизу сходів чекав тільки князь. Люди його вже рухалися до саду.
— Не можна так! — обурився чоловік.
Князь посміхнувся.
Його люди поспішувалися й заходилися рубати кущі, копняками пробиваючи собі дорогу по клумбах.
— Скажи їм припинити!
— Чого б це? Я приїхав побалакати з кармовладцями, а ти завів: не можна, не можна. Я ж запевняю: можна, я з ними таки побалакаю. Побачимо, хто з нас має слушність.
— Накажи їм припинити, — мовив чоловік, — і я віднесу твоє послання кармовладцям.
— Стійте! — вигукнув князь. — Але будьте готові почати знову.
Чоловік у чорному піднявся сходами та зник у палаці. Князь торкнувся пальцями рога, що висів у нього на шиї.
Невдовзі почувся рух, і з дверей повалили озброєні люди. Князь підняв ріг і двічі просурмив.
На збройних були шкіряні панцирі, де в кого ще навіть не повністю застібнуті, і шоломи з того самого матеріалу. Правиці були до ліктя захищені стьобаними наручнями, а на маленьких овальних металевих щитах чорного кольору красувалося жовте колесо. Зі зброї мали довгі шаблі. Люди заповнили сходи й стояли, ніби чекаючи наказів.
Чоловік у чорному знову вийшов і спинився зверху сходів.
— Ну, — прорік він, — якщо маєш, що сказати кармовладцям, то кажи!
— Ти кармовладець? — спитав князь.
— Так.
— Тоді, либонь, найнижчий із них, коли заразом і придверником служиш. Дай поговорити з головним.
— За свою зухвалість ти одержиш відплату й тепер, і в наступному житті, — зауважив кармовладець.
Тут у браму в’їхало три дюжини списників. Вони вишикувались обабіч князя. Ті восьмеро, котрі почали були плюндрувати сад, знову сіли верхи й прилучилися до бойового порядку, поклавши голі булати поперек сідел.
— То що, нам верхи заїхати в палац? — поцікавився князь. — Чи, може, ти таки покличеш інших кармовладців, що з ними я бажаю порозмовляти?
На сходах проти них стояло з вісім десятків щабель. Кармовладець мовби зважував сили. Постановив зберегти все, як є.
65
В оригіналі тут чи не найславетніша гра слів у науковій фантастиці —
67
Імовірно, завуальована алюзія на Шекспірового «Гамлета» (славетна репліка Гораціо —