— Не робіть дурниць, — попередив він, — бо мої люди боронитимуться неабияк затято. Діждіть мого повернення Я покличу інших.
Князь набив люльку й закурив. Його люди сиділи, ніби статуї, зі списами напоготові. На обличчях піхоти в першій лаві на сходах було дуже добре видно піт.
Князь знічев’я зауважив своїм списникам:
— Навіть не думайте вихвалятися майстерністю, як робили під час останньої облоги Капіла. Цільтеся в груди, не в голову.
Тоді повів далі:
— А ще й не думайте, як звикли, калічити поранених і вбитих, бо ж це святе місце, й опоганювати його таким робом не годиться.
Відтак додав до цього:
— З другого боку, я вважатиму за особисту образу, якщо ви не візьмете бодай десятьох бранців, яких ми офіруємо Нірріті Чорному, моєму особистому патронові, — звісно, десь поза цими стінами, де справляння Темної учти не впаде на нас таким тяжким гріхом...
Праворуч щось грюкнуло — піхотинець, котрий витріщився був на задертий гостряк Стрейкового списа, знепритомнів і впав із нижньої сходинки.
— Спиніться! — заволав один із сімох у чорному, які саме з’явилися нагорі. — Не поганьте Палацу карми кровопролиттям. Кров того загиблого воїна вже...
— Збігається йому до щік, — завершив князь, — якщо він при тямі, адже його не вбито.
— Чого ти хочеш?
Чоловік у чорному, який звертався до князя, був середній на зріст, але неохопний у перехваті. Він нагадував велике темне барило, а його патериця — чорнісіньку блискавку.
— Я налічив сімох, — відказав князь. — Як я знаю, тут мешкає десятеро кармовладців. Де ще троє?
— Вони саме приймають у трьох читальнях Магартхи. Чого ти хочеш від нас?
— Ти тут головуєш?
— Головує тут лише Велике колесо закону.
— Ти старший заступник Великого колеса в цих стінах?
— Так.
— От і добре. Бажаю перемовитися з тобою сам на сам, он там, — заявив князь, показуючи на чорну Палату.
— У жодному разі!
Князь вибив люльку об закаблук, вишкріб її чашку вістрям кинджала й поклав на місце в кисет. Відтак сів на білій кобилі дуже прямо та стиснув лівицею ріг. Глянув кармовладцеві у вічі й запитав:
— Ти цілком цього певен?
Рот кармовладця, малий і яскравий, смикався відтак і не вимовлених слів. Врешті він піддався:
— Як скажеш. Розступіться!
Він спустився крізь лави вояків і став перед білою кобилою.
Князь скерував її колінами в напрямку темної Палати.
— Тримайте поки що ряди! — гукнув кармовладець.
— І до вас це стосується, — сказав князь своїм.
Обоє перетнули подвір’я, і перед Палатою князь спішився.
— Ви заборгували мені тіло, — негучно проказав він.
— З якого це дива? — спитав кармовладець.
— Я — князь Сіддгартха Капільський, Ув’язнювач Демонів.
— Сіддгартху вже обслужили.
— Це ви так гадаєте. Думаєте, втелющили йому епілептичну плоть, як наказав Брахма. Проте це не так. Чоловік, що його ви обслужили сьогодні, був самозванцем мимоволі. Я справжній Сіддгартха, о безіменний жерче, і я прийшов по своє тіло, ціле й сильне, без прихованих недуг. І ти мені його даси. Обслужиш мене добровільно або з примусу, але таки обслужиш.
— Гадаєш?
— Гадаю, — підтвердив князь.
— Бий їх! — гукнув кармовладець і спробував поцілити темною патерицею князеві в голову.
Князь пригнувся й відступив, витягаючи шаблюку. Двічі він відбивав патерицю. Утретє вона влучила в плече — по дотичній, але достатньо, щоб вивести з рівноваги. Він відступав навколо білої кобили, кармовладець — за ним. Ухиляючись і затулившись від ворога конякою, князь підніс до губів ріг і протрубив три сигнали. Ноти цих звуків піднеслися над лютим шумом бою на палацових сходах. Відхекуючись, князь повернувся й підняв зброю саме вчасно, щоб відбити вдар у скроню, який напевне поклав би його трупом.
— Написано, — задихаючись словами, вичавив кармовладець, — що дурень той, хто дає накази, не маючи потуги змусити їх виконувати.
— Якихось десять років тому, — пропихкав князь, — ти б мене цим дрючком нізащо не дістав.
Він цілився в палицю, сподіваючись розрубати її, але супернику щоразу вдавалося відхилити його лезо, тож хоч булат і покарбував та пообстругував деревину, вона трималася — патериця жерця лишалася суцільна.
Вимахуючи нею, мов бойовим києм, кармовладець тяжко гепнув князя в лівий бік, і той відчув, як ламаються ребра... Так і звалився.
Це сталося ненавмисно, бо князь, падаючи, упустив шаблю, але лезо кресонуло ворога по гомілках, і той, завиваючи, бухнувся на коліна.
— Що ж, ми до пари, — засапано видихнув князь. — Я старий, ти — гладкий...
Лежачи, він видобув кинджал, але рука його трусилася. Він сперся ліктем на землю. Кармовладець зі слізьми на очах спробував стати на рівні, але знову впав навколішки.
Тут почувся тупіт багатьох копит.
— Я не дурень, — мовив князь, — і тепер маю потугу, щоб змусити виконувати мої накази.
— Що діється?
— Приїхала решта моїх списників. Якби я відразу привів усе військо, ви б заховалися, мов гекон у дровах, і розвалити ваш палац та видлубати вас могло б бути справою не одного дня. А тепер ви в моїх руках.
Кармовладець підніс патерицю.
Князь відвів руку назад.
— Опусти, — застеріг він, — бо кину кинджал. Сам не знаю, схиблю чи поцілю, але можу й поцілити. Ти ж не хочеш зіграти зі справжньою смертю, га?
Кармовладець опустив патерицю.
— Ти пізнаєш справжню смерть, — пригрозив він, — щойно сторожа карми порубає твою кінноту псам на поживу.
Князь закашлявся й незацікавлено глянув на вихаркнуту кров.
— А тим часом поговорімо-но про політику, — запропонував він.
Коли звуки бою вщухнули, до них підійшов не хто, як Стрейк — високий запорошений Стрейк із волоссям майже того самого кольору, що й запекла кров на його булаті. Біла кобилиця лащилася до нього, а він віддав своєму князеві честь і доповів: «По всьому!»
— Чуєш, кармовладцю, хто пішов псам на поживу? — спитав князь. — Твоя сторожа.
Кармовладець не відповів.
— Як обслужиш мене, залишу тобі життя, — сказав князь. — Як відмовиш, заберу його.
— Обслужу, — мовив кармовладець.
— Стрейку! — наказав князь. — Відряди двох до міста, одного по Нараду-лікаря, другого — по Яннавега-вітрильника із Ткацької вулиці. Із трьох списників у Гокани хай лишається один і тримає там шана до заходу сонця. А потому хай його зв’яже й залишить, а сам їде до нас сюди.
Стрейк усміхнувся й віддав честь.
— А тепер поклич людей — хай занесуть мене в Палату й наглядають за цим кармовладцем.
Своє старе тіло він спалив разом з усіма іншими. Сторожа карми полягла як один. Із сімох безіменних кармовладців вижив лише той, що раніше був гладуном. Хоча запаси сперми та яйцеклітин, а також вирощувальні баки й тілосховища перевезти було неможливо, саме пересельне устатковання розібрали під проводом лікаря Наради на окремі складники й повантажили на коней загиблих у битві воїнів. Юний князь сидів на білій кобилі й спостерігав, як щелепи вогню стуляються на мерцях. На тлі досвітнього неба палало вісім багать. Той, що робив недавно вітрила, звернув очі на найближче до брами вогнище, яке запалили останнім, — його полум’я ще тільки підбиралося до верхівки, де громадився опасистий труп у чорній рясі з жовтим колом на грудах. Коли вогонь дістався туди й ряса задиміла, пес, зіщулений у сплюндрованому саду, підняв голову й ридма завив.
— Цього дня твій рахунок гріхів переповнився, — зауважив вітрильник.
— Ха, але ж і молитовний рахунок у мене нівроку! — відказав князь. — Виходитиму поки що з цього. Та остаточне рішення щодо прийнятності всіх тих жетонів у молитвоматах — за майбутніми богословами. А наразі хай Небеса сушать голову, що ж тут нині сталося, де я, чи є я взагалі та хто я такий. Нам же пора їхати, капітане. Спершу в гори, а тоді — кожен своїм шляхом, заради безпеки. Не знаю точно, якою дорогою піду; знаю лише, що веде вона до брами Небес, а йти я мушу озброєний.