— Ув’язнювач Демонів, — хмикнув другий і всміхнувся.
Під’їхав начальник списників. Князь кивнув йому. Залунали накази.
Колони верхівців рушили вперед, тоді проїхали крізь браму Палацу карми, збочили з гостинця й попрямували вгору схилом, що лежав на південний схід від міста Магартхи, а позаду них, мов світанок, палали їхні товариші.
Розділ третій
Кажуть, що коли з’явився Вчитель, послухати його науку приходили люди всіх каст, а також звірі, боги, а подеколи — і святі, повертаючись удосконаленими та піднесеними. Загал погоджувався, що на нього зійшло просвітлення. Виняток становили лише ті, хто вважав його за шахрая, грішника, злочинця чи жартуна. Не всі з цих останніх належали до його ворогів; з другого боку, не всіх удосконалених і піднесених можна було залічити до його друзів і прихильників. Послідовники звали його Магасематманом, а дехто й казав, що він — бог. Тож коли виявилося, що визнано його за вчителя, віддають йому шану, має він чимало заможних прихильників, а слава його розійшлася по всім краї, стали його звати Татхагатою, себто Тим, що досяг[68]. Потрібно завважити: хоч богиня Калі (чи то Дурга — у ті нечасті миті, коли трохи м’якшала) так і не висловила офіційної думки щодо його буддості, та він заслужив від неї небувалої честі — сплатити йому належне відряджений був її власний кат-угодник, а не якийсь там найманий зарізяка...
Істинний Дгамма[69] не згине,
допоки не постане у світі лже-Дгамма.
Поставши, лже-Дгамма
змусить ізгинути Дгамму істинного.
Був біля міста під назвою Алунділ пишний гай синьокорих дерев із пурпуровим листям, подібним до пір’я. Славився він красою і майже храмовим спокоєм затінку. Був він власністю купця на ймення Васу, аж доки той не навернувся, після чого подарував гай учителю, якого знали як Магасематмана, Татхаґату й Просвітленого. У цьому ліску той учитель і замешкав зі своїми послідовниками. Походжаючи серед дня по милостиню до міста, із порожніми чашами вони ніколи не верталися.
У гаю повсякчасно крутилося чимало прочан. Віряни, просто цікаві, а також ласі поживитися чужим коштом так і сунули крізь нього лавою. Приїздили верхи, припливали човнами, приходили пішки.
Алунділ був не дуже великим містом. Були в ньому й солом’яні халупи, і дерев’яні хижі; головна вулиця була немощена, вибоїста; мало місто два великі базари й безліч малих; синьо-зеленим морем, що хвилювалося й брижилося, оточували місто розлогі зернові лани, належні вайш’ям[70], оброблювані шудрами[71]; через постійний плин подорожніх мало місто й чимало заїздів (хоча куди їм було до легендарного Гоканиного закладу в далекій Магартсі); були там свої праведники та свої казкарі; і був там свій Храм.
Храм стояв на низенькому пагорбі біля центру міста, з усіх чотирьох боків мав по величезній брамі. І ці брами, і самі мури повністю вкривала багатошарова оздобна різьба, що зображувала музикантів і танцюристів, воїнів і демонів, богів і богинь, тварин і художників, коханців і напівлюдей, охоронців і девів[72]. Брами ці вели на перше подвір’я, де були ще мури та ще брами, які своєю чергою вели на друге подвір’я. Перше подвір’я містило базарчик, де продавали приноси для богів. Були там і численні кумиреньки нижчих божеств. Будь-якої пори доби на подвір’ї старцювали старці, медитували святенники, сміялися діти, пліткували жінки, горіли пахощі, співали птахи, булькотіли очищувальні баки й гули молитвомати.
Натомість внутрішнє подвір’я з його величними кумирнями вищих божеств було осередком релігійного дбання. Тут наспівували чи викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, стояли, колінкували чи лежали ниць перед величезними камінними кумирами, так рясно уквітчаними, змащеними червоною кумкумовою[73] пастою та обкладеними купами приносів, що годі було й розрізнити, котре саме з божеств оточили цими матеріальними проявами палкої шани. Час від часу сурмили храмові сурми — на мить усі замовкали й дослухалися до їхнього відлуння, а відтак гамір починався знову.
І нікому б і на думку не спало сперечатися з тим, що царицею цього Храму була Калі. Висока білокам’яна статуя богині в її велетенській кумирні панувала над внутрішнім подвір’ям. Її легка усмішка, може, навіть трохи зневажлива до інших богів і їхніх шанувальників, була по-своєму не менш разюча, ніж вищири черепів, які правили їй за намистини. У руках богиня тримала кинджали; завмерла на півкроці, ніби зважуючи: станцювати перед відвідувачами кумирні чи повбивати їх. Губи мала повні, очі великі. У світлі смолоскипів здавалося, що вона рухається.
Отже, доречно було те, що її кумирня стояла навпроти Яминої, бога смерті. Жерці й архітектори цілком логічно вирішили, що з усіх божеств саме він найліпше пристосований до того, щоб цілу добу щохвилини протиставляти її смертозорому погляду свій неослабний власний, відповідати на її напівусмішку своїм кривим осміхом. Навіть найблагочестивіші звичайно давали гаку, аби тільки не проходити між цими двома кумирнями; коли сутеніло, їхня частина подвір’я завжди була осідком мовчання й тиші, що їх не порушували пізні богомольці.
Коли краєм повіяли весняні вітри, прийшов із півночі той, хто звався Райлдом. Невисокий Райлд із білим, попри не старі ще літа, волоссям, який був у темному прочанському строї, але на передпліччі, коли знайшли його з пропасницею в канаві, мав кармазиновий шнурок, ознаку його справжнього фаху: Райлд-душитель.
Навесні, святковою порою, прийшов Райлд до Алунділа з його синьо-зеленими ланами, солом’яними халупами й дерев’яними хижами, немощеними вулицями й численними заїздами, базарами, праведниками й казкарями, великим відродженням побожності та Вчителем, чия слава розійшлася по всім краї, до Алунділа з Храмом, де царювала його богиня-покровителька.
Святкова пора.
Двадцять років тому на маленькому алундільському святі гуляли майже виключно місцеві. Але тепер, через рух численних подорожніх, що його спричинила присутність Просвітленого, який навчав Вісімкового шляху[74], Дні Алунділа приваблювали вже стількох прочан, що заночувати майже не було де. Власники наметів мали змогу дорого здерти за ночівлю. Люди винаймали навіть стайні. Голі ділянки землі — і ті здавали мандрівникам під табори.
Алунділ любив свого Будду. Багато інших міст намагалося переманити його з пурпурового гаю. Шенґоду, Квітка гір, запропонувало палац і гарем, щоб Будда переніс свою науку на тамтешні схили. Але Просвітлений у гори не пішов. Каннака, що на Зміїній річці, запропонувала слонів і кораблі, будинок у місті й віллу за містом, коней і слуг, щоб він перейшов проповідувати на тамтешні причали. Але Просвітлений не пішов і до річки.
Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме. Із роками свято ширилося, довшало й удосконалювалося, неначе добре вгодований дракон із блискотливою лускою. Місцеві браміни не схвалювали протиобрядового вчення Будди, але завдяки його присутності їхні скарбниці переповнювалися, тому вони привчилися жити в його приземкуватій тіні й жодного разу не сказали, що він тиртхіка, єретик.
Тож Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме, зокрема й Райлд.
Святкова пора.
Увечері третього дня настав час барабанів. Третього дня загуркотіли своїм частим боєм масивні барабани катхакалі[75]. Барабанне стакато розносилося на милі, летіло через лани до міста, містом, пурпуровим гаєм і багнистими пустками поза ним. Барабанщики в білих спідницях-мунду, голі по пояс і лискучі від поту на темній плоті, працювали позмінно, бо виснажувалися, калатаючи щодуху. Плин звуків не припинявся, навіть коли нова черга музик ставала на місце перед туго обтягнутими верхівками інструментів.
Коли світ огорнула темрява, на гульбищі, великому, ніби давнє бойовище, з’явилися перші мандрівники й місцеві, які рушили на барабанне торохкотіння, щойно його почули. Вони вмощувалися й чекали на глибшу ніч і початок вистави, посьорбуючи солодкодухий чай, придбаний у ятках попід деревами.
71
Верства (варна) робітників у традиційному індійському суспільстві, найнижча в ієрархії.
73
Кумкум — барвистий порошок, який використовують в індуїстських обрядах (наприклад, малюють ним традиційну цятку на чолі).
74
Вісім чеснот буддизму: правильні бачення, наміри, мова, поведінка, спосіб життя, зусилля, усвідомленість, зосередженість.