Потім вони повсідалися йому в ногах, а його темні очі стали дивовижними ставками, а голос його линув ніби з Небес, чистий і м’який, мелодійний і переконливий.
Вони слухали, а тоді мандрівники пішли своєю дорогою. Але вони зустрічали інших мандрівників і говорили з ними, тож іще й літо не скінчилося, а прочани, що приходили до пурпурового гаю, просили вже зустрітись і з цим учнем Будди, послухати ще і його слів.
Татхаґата став проповідувати спільно з ним. Разом вони казали про Вісімковий шлях, розкіш нірвани, ілюзію світу й кайдани, що в них світ заковує людину.
А ще згодом навіть м’якоголосий Татхаґата, бувало, слухав слова свого учня, який, довго медитувавши над усією його наукою, повною мірою її засвоїв, ніби знайшов вихід до потаємного моря й умочив свою тверду, мов сталь, руку в приховані води, а тепер кропив голови слухачів чимось правдивим і прекрасним.
Літо минуло. Ніхто вже й не сумнівався, що досягло просвітлення двоє: Татхаґата і його щуплявий учень, якого вони звали Суґатою[79]. Казали навіть, що Суґата — цілитель. Мовляв, коли його очі світяться дивним сяйвом, а крижані руки торкаються покрученої кінцівки, та кінцівка випрямляється. Казали, що під час однієї Суґатиної проповіді до якогось сліпця вернувся зір.
Суґата вірив у дві речі: Шлях спасіння й Татхаґату, Будду.
— О Славутній! — мовив він учителю якогось дня. — Життя моє було пусте, аж доки ти не відкрив мені Праведного шляху. Коли на тебе зійшло просвітлення, перш ніж ти почав учити, чи було воно як омах вогню, як ревіння води, неначе ти всюди, частина всього: хмар і дерев, тварин у лісі, усіх людей, снігу на верховині й кісток у полі?
— Так, — підтвердив Татхаґата.
— Я теж пізнав радість усього на світі, — сказав Суґата.
— Так, знаю, — підтвердив Татхаґата.
— Тепер я розумію, чому ти колись сказав, буцімто все йде до тебе саме. Звісно, що боги позаздрили — таке вчення принести у світ! Бідолашні боги. Їх можна хіба пожаліти. Але ти й сам знаєш. Ти знаєш усе.
Татхаґата не відповів.
Коли краєм знову повіяли весняні вітри, а від появи другого будди вже сповнився рік, одного дня з небес почувся жахний крик.
Громадяни Алунділа повибігали на вулиці й повитріщалися в небо. Шудри в полях повідкладали роботу й підвели погляди. У великому Храмі на пагорбі настала раптова тиша. У пурпуровому гаю за містом ченці повернули голови.
Небом простував він, народжений панувати над вітром... Летів із півночі, зелений і червоний, жовтий і коричневий... Політ його був танець, його дорога — повітря...
Почувся ще крик, а тоді биття могутніх крил — він злетів поза хмари, ставши крихітною чорною цяткою.
Відтак, ніби метеор, поринув долі, полум’яно спалахнувши всіма яскравими барвами, тоді зростав і зростав, досягши неймовірних як на щось живе розмірів, швидкості й величі...
Легендарний напівдух, напівптах, що заступає небо.
Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці.
Над Алунділом кружляв Ґаруда.
Покружлявши, він перелетів по той бік скелястих пагорбів за містом.
«Гаруда!» — ширилося містом, ланами, Храмом і гаєм.
Якщо тільки він не привіз іще когось... Як відомо, сідлали Гаруду лише боги.
Запала тиша. Після тих криків і громових помахів крил голоси мимоволі перейшли на шепіт.
Просвітлений стояв на дорозі перед гаєм, ченці сновигали навколо, звернувши погляди до скелястих пагорбів.
Підійшов і став обіч Суґата.
— Було то лиш весну тому... — сказав він.
Татхаґата кивнув.
— Райлд не впорався, — мовив Суґата далі. — Що ж тепер явилося з Небес?
Будда знизав плечима.
— Я боюся за тебе, учителю, — сказав учень. — Ти єдиний друг, що його я мав за всі мої життя. Твоя наука подарувала мені мир. Чому вони не дадуть тобі спокою? Ти ж найневинніший з людей, а вчення твоє найдобріше. І яка їм від тебе шкода?
Той відвернувся.
Цієї миті, б’ючи могутніми крилами й деручи повітря криком із розтуленого дзьоба, Гаруда знову злетів над пагорбами. Та цього разу над містом він не кружляв, натомість здійнявся високо в небо й помчав на північ. І то так швидко, що зник за лічені миті.
— Їздець зійшов і зостався, — припустив Суґата.
Будда рушив у пурпуровий гай.
Він прийшов пішки з-за кам’янистих пагорбів. Знайшов прохід крізь скелі й рушив стежкою, тихо ступаючи червоними шкіряними чоботами на кам’янисту землю.
Попереду чувся плин води — шлях йому перетинав струмочок. Він повів плечима, відкидаючи криваво-червоний плащ за спину, і наблизився до повороту стежки. Над кармазиновим поясом виблискувала рубінова головка руків’я шаблюки.
Завернувши за скелястий ріг, він спинився.
Попереду, при колоді, перекинутій через струмок, на нього чекали.
На мить його очі звузилися, відтак він знову рушив уперед.
Стояв там щуплий чоловічок у темному вбранні прочанина, перетягнутий шкіряним черезплічником, до якого був почеплений короткий кривий сяйний булат. Голова в чоловічка була ретельно поголена, залишилося тільки невеличке пасмо білого волосся. Над темними очима біліли брови, шкіра була бліда, вуха ніби загострені.
Подорожній підніс руку й мовив до чоловічка:
— Добридень, прочанине.
Чоловічок не відповів, але заступив йому путь, ставши перед колодою, що вела на той бік струмка.
— Даруй, добрий прочанине, але я хочу тут перейти, а ти мені це утруднюєш, — сказав подорожній.
— Помиляєшся, владарю Ямо, якщо думаєш, ніби пройдеш тут, — відказав той.
Червоношатий усміхнувся, показавши довгий ряд рівних білих зубів.
— Завжди приємно, коли тебе вгадують, — визнав він, — навіть якщо це хтось, хто поширює хибні відомості з інших питань.
— На словах я не рубаюся, — сказав чоловік у чорному.
— Он як? — другий підняв брови з перебільшеним подивом. — То на чому ж добродій рубаються? Напевне ж не на тій своїй гнутій залізяці.
— А на чому ж іще.
— Я був думав, це якийсь варварський молитовний дрючок. Як я знаю, у цій місцині повно дивних культів і примітивних сект. На мить я прийняв тебе за прихильника якогось такого забобону. Та якщо, як ти кажеш, це й справді зброя, то, гадаю, ти й орудувати нею вмієш?
— Так-сяк, — відповів чоловік у чорному.
— То й гаразд, — мовив Яма, — бо не люблю я вбивати тих, хто не відає, що робить. Проте мушу зазначити: коли постанеш перед судом Найвищих, тебе вважатимуть самогубцею.
Той злегка всміхнувся.
— Щойно будеш готовий, смертобоже, я полегшу вихід твого духу з його плотського вмістища.
— Тоді ще лиш одне, — мовив Яма, — і я швидко покладу край розмові. Скажи, як тебе звуть, щоб жерці знали, за кого відправляти задушну.
— Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені, — відповів той. — Тому наложник Калі мусить прийняти смерть від безіменного.
— Райлде, ти дурень, — підсумував Яма й витяг шаблю.
Чоловік у чорному зробив те саме.
— А тобі й личить загинути без імені. Ти зрадив свою богиню.
— Життя сповнене зрад, — відповів той, перш ніж ударити. — Виступивши проти тебе в цей час і спосіб, я ще й науку свого нового пана зрадив. Але мушу слухатися велінь власного серця. Тому ні моє старе ім’я, ні нове мені більше не личать, та й не заслужив я їх, тож не зви мене на жодне ім’я!
Тут його булат неначе запалав, застрибав повсюди, дзенькаючи та виблискуючи.
Яма крок за кроком відступав під цим натиском, відбиваючи вдари, що так і сипалися на нього, самим лише рухом зап’ястка.
Відійшовши на десять кроків, він спинився на місці, і потіснити його далі не вдавалося. Його відбиви трохи поширшали, зате відповіді стали ще нагліші та чергувалися з обманними рухами й несподіваними атаками.
Вони хвацько рубалися, аж доки піт просто-таки полився з них на землю; тоді Яма почав повільно тиснути, примушуючи суперника відступати. Так, крок за кроком, він відвоював ті десять.
Знов опинившись там, де був завданий перший удар, Яма, перекрикуючи брязкіт сталі, визнав: