— А ти добре вчився, Райлде! Ліпше, ніж я був думав! Мої вітання!
Поки він це казав, суперник виплів лезом складний подвійний фінт-переведення й — туше! — зачепив Ямине плече, пустивши кров, яка негайно злилася з кольором одягу.
Яма у відповідь стрибнув уперед, збив униз захист і рубонув збоку по шиї так, що міг би обезголовити.
Чоловік у чорному лише струснув головою, знову захистився піднесеною шаблею, відбив чергову атаку й спробував уколоти, але й сам нарвався на відбиття.
— Ага, то шию твою захистила купіль смерті, — констатував Яма. — Тоді пошукаю шпаринки деінде, — і засвистав булатом іще швидше, намагаючись завдати низького уколу.
Яма вимахував шаблею на всю снагу, укладаючи в її лють століття досвіду й майстерність багатьох епох. Та другий і досі витримував його атаки — відбивав дедалі ширшими рухами, відходив дедалі швидше, проте ж не підпускав ворога заблизько, а відступаючи, контратакував.
Відступав доти, доки спина його не опинилася над струмком. Тут Яма сповільнився й зауважив:
— Півстоліття тому, коли ти в мене трохи вчився, я сказав собі: «А в цього є хист стати майстром». І я не помилився, Райлде. Ти, можливо, найвидатніший фехтувальник із посталих за всі віки, що я пам’ятаю. За твою вправність я майже готовий простити відступництво. Шкода, що тут скажеш...
Тут він удав, ніби рубає по грудях, аж останньої хвилі так оминув лезом відбив, що креснув високо по зап’ястку суперника.
Відстрибнувши, запекло відбиваючись і цілячи Ямі в голову, чоловік у чорному опинився біля кінця колоди, перекинутої через ущелину, на дні якої плинув струмок.
— То й рука теж, Райлде! Воістину, богиня — щедра заступниця. А це тобі як?
Сталь скреготнула об сталь — Яма захопив-ізв’язав вороже лезо й, півколом відхиливши його, дістав до біцепса суперника.
— Ага! Про це місце вона не подбала, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!
Шаблі то захоплювали одна одну, то уникали зіткнення, обманювали, кололи, відбивали, відповідали.
Яма спинив мудровану атаку випереджальним уколом, його довше лезо знову пустило кров із плеча ворога.
Чоловік у чорному ступив на колоду, завдав замашного жорстокого вдару в голову, але Яма його відбив, напосів ще завзятіше, загнав ворога далі на колоду й копнув її збоку ногою.
Суперник відстрибнув назад, на протилежний берег. Допіру торкнувшись землі, він теж копнув колоду, зрушивши її.
Вона покотилася, перш ніж Яма встиг на неї заскочити, звалилася з берегів, загуркотіла в струмок, трохи побилася внизу й попливла з водою на захід.
— Тут, на око, якісь сім-вісім футів! Стрибай, Ямо! — запросив суперник.
Бог смерті всміхнувся.
— Віддихуйся, поки можеш, — сказав він. — Дихання — найменш цінований дар богів. Йому ніхто не співає гімнів, ніхто не хвалить добре повітря, яким дихають царі і жебраки, господарі і собаки. Але спробуй-но без нього! Цінуй кожний подих, Райлде, наче він твій останній, бо останній і справді не за горами!
— Кажуть, ти на цьому знаєшся, Ямо, — мовив той, кого звали колись Райддом і Суґатою. — Кажуть, ти бог, чия царина — смерть, чиї знання набагато ширші за кругозір смертних. Тому, поки ми тут байдикуємо, хотів би в тебе дещо спитати.
Яма не посміхнувся зневажливою посмішкою, як робив після кожного попереднього висловлювання свого ворога. Це висловлювання здавалося ледь не ритуальним.
— Що саме ти бажаєш знати? Я виконаю твоє передсмертне побажання, запитуй.
Тоді той, кого звали колись Райлдом і Суґатою, продекламував давні слова з «Катхаупанішади»[80]:
— «Коли вмирає смертний, сумнів є. Хтось каже: „Він існує ще“. „Його немає“, — каже хтось натомість. То як воно насправді, хочу знати».
Давніми словами відповів і Яма:
— «Боги, і ті цього не знають достеменно. Пізнати атман, річ тонку, не просто. Постав-но ліпше інше запитання, а це забудь, бажання це відкинь!»
— «Пробач, о Смерте, але думка ця мене над усі інші переймає. Ніхто цього, крім тебе, не з’ясує, і я від побажання не відмовлюсь».
— «Живий лишайся, йди своїм шляхом, — рік Яма, застромивши шаблю назад за пояс. — Від того, що судилося, звільняю. Бери собі синів, нащадків; бери слони, худобу, коні, злото. Бажай, що хочеш, буде все твоє: красуні, колісниці, всякі арфи. Усе твоє, усе до твоїх послуг. Лише про смерть мене ти не розпитуй».
— «О Смерте, — проспівав другий, — але цього всього хіба до завтра вистарчить мені. Залиш собі своїх жінок і коней. Ні співів, ані танців я не хочу. Від побажання свого не відмовлюсь — кажи-но, Смерте, що чекає за життям, про що є сумнів і в богів, і в смертних?»
Яма геть знерухомів і далі вірша не підхопив.
— Гаразд, Райлде, — мовив він, впившись поглядом в очі суперника, — але це не та царина, над якою владні слова. Мушу показати.
Так вони стояли якусь мить; потім чоловік у чорному заточився. Він затулив очі рукою, а з горлянки його вирвався однісінький схлип.
Коли це сталося, Яма стягнув із плечей плащ і кинув його через струмок, ніби сіть.
Спеціально для такого маневру рубці плаща були обважнені, тож і накрив він ворога, як та сіть.
Намагаючись виборсатися, чоловік у чорному почув квапливі кроки, а тоді криваво-червоні Ямині чоботи гупнули вже на цей берег струмка. Відкинувши плащ і виставивши булат на захист, він одбив новий напад Ями. За спиною в нього земля здіймалася схилом, і він, задкуючи, дійшов туди, де схил стрімкішав. Там ворог сягав йому головою щонайвище по пояс, і він бив Яму зверху вниз. А той поволі пробивався нагору.
— Даруй мою зухвалість, смертобоже! — продекламував його суперник. — Скажи лишень, чи ж не збрехав мені?
— Скоро дізнаєшся, — мовив Яма, цілячись у ноги.
Яма завдав удару, що іншого розполовинив би, розтяв би серце. Але лезо лише ковзнуло грудьми ворога.
Зайшовши на пухкий грунт, чоловічок заходився раз по раз копати його ногами, здіймаючи в бік ворога хмарки землі й осипаючи його жорствою. Яма затулив очі лівицею, але тут на нього посипали більші камінчики. Вони котилися по землі, а кілька потрапило під чоботи так, що він утратив рівновагу й упав, з’їхавши вниз схилом. Тут другий почав стусати ногами тяжкі каменюки, навіть зрушив цілий кругляк і сам гайнув за ним униз, високо здійнявши булат.
Не встигаючи вчасно встати на ноги, щоб захиститися від цього нападу, Яма покотився-поїхав назад до струмка. Йому вдалося загальмуватись на краю ущелини, але він бачив, як на нього котиться кругляк, і спробував забратися з дороги. Відштовхуючись від землі обіруч, він упустив шаблю у воду.
Кинджалом, який вихопив у стрибку, він, заточений і зіщулений, відбив ворожий удар зверху. Кругляк шубовснув у струмок.
Викинувши ліву руку вперед, Яма схопив зап’ясток, що спрямовував лезо. Різонув кинджалом знизу й відчув, що і його зап’ясток захоплено.
Вони стояли, зчепившись і змагаючись, аж доки Яма не всівся й не перекотився на бік, зіштовхуючи суперника із себе.
Та обидва захопи й досі трималися, і суперники від сили поштовху покотилися далі. Край ущелини опинився поруч із ними, під ними, над ними. Ударившись рукою об дно струмка, Яма відчув, що випустив зброю.
Коли вони знову випірнули, жадібно хапаючи повітря, у кожного в руках була сама лише вода.
— Час на останнє хрещення, — сказав Яма й уперіщив із лівої.
Чоловік блокував удар і завдав свого.
Вони рухалися з водою ліворуч, аж доки сягнули ногами кам’янистого дна. Билися далі, бредучи вздовж струмка.
Він поступово ширшав і мілішав, бурхлива вода була їм уже лиш по пояс. Береги там і сям нижчали, наближаючись до поверхні потоку.
Яма влучав і влучав у ворога як кулаками, так і ребрами долонь; але це було наче гамселити статую, бо колишній кат-угодник Калі приймав кожен стусан не мінячись на обличчі й завдавав у відповідь кручених ударів костоломної сили. Більшість із них сповільнювала вода або перехоплював Ямин захист, але один таки прилетів у здухвину, а другий ковзнув лівим плечем і відскочив від вилиці.
Яма відкинувся на спину й поплив на мілководдя.
80
Упанішади — релігійно-філософські тексти, де викладено основи індуїзму, складник Вед. Тут і далі (насамперед в епіграфах до розділів) автор звертається до декотрих з основних упанішад. Посилання на «Катхаупанішаду» тут і далі передано українською на основі перекладу П. Ріттера.