Він присів на низький камінь.
— По-перше, людина може в чомусь перевершувати товаришів і все одно їм служити, якщо всі разом вони служать спільній справі, більшій, ніж будь-який одинак. Я вірю, що служу саме такій справі, інакше я б цього не робив. Припускаю, саме так ти думаєш і про своє діло, інакше ти б не мирився з цим жалюгідним аскетичним життям, хоч я й бачу, що ти все ж не такий кощавий, як твої послідовники. Як не зраджує мене пам’ять, декілька років тому в Магартсі тобі пропонували божественність, а ти поглумився з Брахми, наскочив на Палац карми й напхав фальшивими жетонами всі молитвомати міста...
Будда пирхнув. Яма наслідував його приклад і повів далі:
— У світі не лишилося вже акселераціоністів, крім оце тебе. Проблема ця вже в минулому, та й, власне, не слід було з того робити проблему. А твоя поведінка впродовж цих років викликає в мене певну повагу. Мені навіть спадало на гадку таке: якби ти усвідомив безнадійність свого теперішнього становища, тебе ще можна було б умовити приєднатися до небесного сонму. Хоч я й прийшов тебе вбити, але якщо тебе ще можна в цьому переконати й ти даси мені слово припинити свою дурну боротьбу, я візьму відповідальність поручитися за тебе. Заберу тебе до Міста Небесного, де ти зможеш прийняти те, що колись відкинув. Вони до мене дослухаються, бо я їм потрібен.
— Ні, — сказав Сем, — бо я не переконаний, що становище моє пропаще, і маю твердий намір грати виставу далі.
Із табору в пурпуровому гаю почулися наспіви. Один із місяців зник за верхівками дерев.
— Чого це твої послідовники не пнуться зі шкури, намагаючись тебе врятувати?
— Вони б прийшли, якби я покликав, але я не покличу. Це мені не потрібно.
— Навіщо ж тоді вони наслали на мене той дурнуватий сон?
Будда знизав плечима.
— Чому вони не повставали й не вбили мене вві сні?
— Це не по-їхньому.
— А ось ти міг би, га? Якби це тобі зійшло з рук? Якби ніхто не знав, що це скоїв Будда?
— Можливо, — сказав той. — Як ти знаєш, особисті слабкі й сильні сторони вождя не дають правдивого уявлення про переваги його справи.
Яма затягнувся люлькою. Дим огортав його голову й вихриками долучався до туманів, які саме густішали.
— Я знаю, що ми тут самі, а ти — без зброї, — сказав Яма.
— Ми тут самі. А моє дорожнє манаття сховано там, куди я подамся далі.
— Дорожнє манаття?
— Тут я вже закінчив. Ти вгадав правильно. Я почав те, Що замислив почати. Щойно ми договоримо, я звідси піду.
Яма пирхнув.
— Оптимізм революціонерів завжди викликає подив. І як же ти думаєш звідси забратися? На чарівному килимі?
— Піду, як ходять усі.
— Як смиренно з твого боку. А що, сили світу повстануть тебе оборонити? Не бачу великого дерева, яке б захистило тебе гіллям. Не бачу розумної трави, яка хапала б мене за ноги. Скажи-но, як це ти зможеш піти?
— Волію тебе здивувати.
— То, може, поб’ємося? Не люблю я вбивати беззбройних. Якщо в тебе й правда десь неподалік сховано речі, збігай-но по меч. Хоч якийсь шанс матимеш. Я навіть чув, ніби владар Сіддгартха був свого часу грізним мечником.
— Ні, дякую. Може, іншим разом. Але точно не цим.
Яма знову пихнув люлькою, потягся й позіхнув.
— Тоді в мене нема до тебе інших запитань. Сперечатися з тобою марно. Більше мені сказати нічого. Чи хотів би ти ще щось додати до розмови?
— Так, — сказав Сем. — Яка вона, та сучка Калі? Про неї стільки всякого кажуть, що я вже майже вірю: вона — усе, що хочеш, для всіх чоловіків[88]...
Яма пожбурив у нього люлькою, яка поцілила в плече й осипала руку зливою іскор. Булат яскраво спалахнув над головою, коли він стрибнув уперед.
Щойно Ямині ноги торкнулися піщаної смуги перед скелею, щось його зупинило. Він заледве не впав, але скрутився перпендикулярно й так устояв. Як не борсався, а зрушити з місця не міг.
— Деякі сипкі піски, — мовив Сем, — сипкіші від інших. На твоє щастя, ти провалюєшся в менш сипкий пісок. Тож у твоєму розпорядженні ще чимало часу. Я б продовжив нашу бесіду, якби гадав, ніби маю шанси переконати тебе пристати до мене. Але, знаю, шансів не більше, ніж у тебе — переконати мене піти на Небеса.
— Я звільнюся, — тихо сказав Яма, не борсаючись. — Якось я та й звільнюся. І знову прийду по тебе.
— Так, — погодився Сем. — Це схоже на правду. Власне, невдовзі я й сам навчу тебе, як це зробити. А поки що ти — мрія кожного проповідника, захоплена публіка з табору незгодних. Тож маю для тебе коротку проповідь, владарю Ямо.
Яма зважив шаблю, передумав її метати й засунув назад за пояс.
— Валяй, проповідуй, — сказав він і спромігся зазирнути Семові в очі.
Той хитнувся був на своєму сідалі, але заговорив знову:
— Дивовижно, як твій мутований мозок породив розум, спроможний переносити свої здібності до будь-якого нового мозку, що в нього ти переселяєшся. Своєю однісінькою здібністю, яку я застосовую просто зараз, я не користувався вже багато років, але вона теж має таку особливість. Хай би в якому тілі я поселявся, виглядає, наче моя сила йде туди зі мною. Як я розумію, це й досі так у більшості наших. Шитала, подейкують, може керувати температурою у великому радіусі навколо себе. Коли вона бере нове тіло, ця здібність переселяється з нею в нову нервову систему, хоча спершу проявляється слабко. Аґні, як я знаю, може підпалювати предмети, якщо забажає цього й певний час на них дивитиметься. А візьмімо, приміром, смертозір, яким ти просто тепер на мене витріщаєшся. Чи не дивовижа те, що ти зберігаєш цей дар завжди й усюди впродовж століть? Я часто цікавився фізіологічною основою цього явища. Ти цю сферу часом не досліджував?
— Досліджував, — буркнув Яма, виблискуючи очима з-під темних брів.
— І чим же це пояснити? Людина народжується з аномальним мозком, її дух згодом переселяється до мозку нормального, та ці аномальні здібності внаслідок переселення не зникають. Чому це трапляється?
— Бо насправді в нас лиш один тілообраз, електричний і хімічний з природи. Він негайно починає змінювати своє нове фізіологічне середовище. Багато що в новому тілі він сприймає радше як хворобу, яку намагається вилікувати, перетворивши це тіло на старе. Якби твоє теперішнє тіло мало фізичне безсмертя, колись воно вподібнилося б до твого найпершого організму.
— Як цікаво.
— Ось тому перенесена здібність спершу слабка, але дужчає, що довше ти живеш у тілі. Ось тому найліпше — плекати Атрибут і, мабуть, підтримувати його механічними засобами.
— Ага. Ось над цим я часто сушив голову. Дякую. До речі, ти старайся-старайся, від твого смертозору таки боляче. Це вже дещо. А тепер до проповіді: один гордовитий і зверхній чоловік, як-от ти, що мав таку, признатися, пречудову рису, як дидактизм, заповзявся досліджувати певну прогресивну хворобу, яка спотворює хворого. Одного дня він і сам нею заразився. А що він і доти не розробив ліків на цю недугу, то перервав роботу, роздивився себе в дзеркалі й заявив: «Але ж мені це навіть личить!» Ось такий і ти чоловік, Ямо. Ти не намагаєшся побороти свою недугу. Ти нею радше пишаєшся. Ти виказав себе в гніві, тож я знаю, що не помиляюся: твоя хвороба — Калі. Ти б не передав сили в руки негідників, якби ця жінка тобі не звеліла. Знаю її віддавна й певний, що вона не змінилася. Вона не здатна кохати чоловіка. До душі їй лиш ті, хто обдаровує її дарами хаосу. Щойно ти перестанеш служити її цілям, вона відкине тебе, смертобоже. Кажу це не тому, що ми вороги, а, певніше, як чоловік чоловіку. Я-то знаю, повір. Либонь, не поталанило тобі, Ямо, що ніколи не був ти по-справжньому молодий і не пізнав першого кохання в дні весни... Тож мораль моєї проповіді на цій гірці така: навіть дзеркало тобі тебе не покаже, якщо ти не хочеш бачити. Розсердь її якось, щоб перевірити правду моїх слів, хоч якоюсь дрібничкою, і побачиш, як швидко вона відреагує і як саме. Що робитимеш, Смерте, якщо твою ж зброю повернуть проти тебе?
— Ти вже договорив? — спитав Яма.
— Майже. Проповідь — пересторога, і я тебе перестерігаю.
88
Алюзія на біблійний вислів «Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» (І Коринт. 9:22; біблійні цитати тут і далі — за перекладом І. Огієнка, ювілейне видання 1988 р.).