— І ти програв, — зауважив Яма.
— Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.
— Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.
Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.
— Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами[20] з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією ти — аватар[21] Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.
Сем заплющив очі.
— І ти посмів мене вернути?
— Саме так.
— Я весь час був свідомий мого стану.
— Я так і думав.
Його очі розплющились і спалахнули.
— І все одно посмів викликати мене звідти?
— Так.
Сем похнюпився.
— Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?
— Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вчення — і твого мак’явеллівського інтриганства.
— Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini[22]... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.
Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:
— Ти нам потрібний, Семе!
— Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислів’ї: котрий кінь тягне, того ще й б’ють.
Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.
Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.
— Людство тішиться, — зауважив Будда.
Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.
Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.
Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:
— Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.
— Ану ж ти хибно трактуєш його намагання? — спитав Тек.
— Що-що?
— Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.
— І що з того?
— Він мружиться. Погано бачить?
— Ні.
— То чому ж тоді мружиться?
— Щоб ліпше вивчити насінину.
— Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в об’єкті чогось, що приведе до звільнення суб’єкта. Ні.
— То що ж він робить?
— Протилежне.
— Протилежне?
— Вивчає об’єкт, обмірковує його принципи, прагнучи ув’язнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї[23], ілюзії світу.
— Гадаю, Теку, ти маєш рацію! — сказала Ратрі. — Як йому можна допомогти?
— Точно не знаю, пані.
Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.
— Ти розчовпав те, чого я не зміг, — визнав він. — Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.
— То що ж нам робити? — повторила Ратрі.
— Довго гуляти з ним на лоні природи, — відказав Яма. — Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питва — тут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...
— Хіба що трохи, смертобоже, — сказав Тек.
У Яминих очах стрибнуло полум’я, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.
— Що ж, малий, ти відплатив, — визнав Яма, — за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.
Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.
— Підкажи-но нам, Теку-розумнику, — бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом, — як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?
Тек уклонився й Ратрі.
— Як і запропонував Яма, — ствердив він. — Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгір’я. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.
— Хай буде так, — прорік Яма, і так було.
Дальшими тижнями Сем дедалі нетерплячіше очікував чергової прогулянки: спершу з легким передчуттям приємності, тоді з помірним запалом і врешті-решт — із пекучим нетерпінням. Він узяв звичку гуляти на самоті й робив це все довше й довше: спочатку кілька годин зранку, потім і зранку, і ввечері. Відтак став виходити на цілий день, а інколи — ще й на цілу ніч.
Наприкінці третього тижня Яма й Ратрі обговорювали це рано-вранці на веранді.
— Не подобається це мені, — сказав Яма. — Ми не можемо ображати його, нав’язуючи своє товариство тепер, коли він його не бажає. Але ж там небезпечно, особливо для переродженого, як-от він. Ліпше б нам знати, як він проводить свій час.
— Хоч би що він робив, це допомагає йому вичуняти, — мовила Ратрі, запхнувши до рота тістечко й змахнувши пухлявою рукою. — Він уже не такий відсторонений. Більше говорить, навіть жартує. П’є вино, яке ми йому даємо. Його апетит повертається.
— Та як натрапить він на посланця Тримурті, то може настати йому край.
Ратрі поволі жувала.
— Проте не дуже ймовірно, що хтось із них никає десь тут саме тепер, — заявила вона. — Звірі бачитимуть у ньому дитя й не скривдять. Люди думатимуть, що він — святий пустельник. Демони ж його здавна бояться, тож поважають.
Але Яма лиш похитав головою.
— Владарко, не все так просто. Хоч я й розібрав більшість своєї апаратури та сховав її за сотні ліг[24] звідси, але такий інтенсивний енергообмін, до якого я вдався, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди навідаються. Я застосував екрани й глушники, та в деяких колах уся ця округа, напевне, привернула таку увагу, ніби на мапі затанцював Світовий вогонь. Невдовзі мусимо знятися з місця. Я б волів дочекатися, доки наш підопічний повністю одужає, але...
— А чи не можуть якісь природні сили давати такі самі енергетичні ефекти, що й твоя праця?
— Звісно, і вони таки трапляються в цій місцині — саме тому я й вибрав її для нашої бази. Тож, може, усе обійдеться. Та маю сумнів. Мої шпигуни по селах поки що не доповідають ні про що незвичайне. Але дехто стверджує, ніби в день його вороття в небі над округою бачили громову колісницю, що промайнула на гребені бурі, мовби полюючи. Було то далеко звідси, та я не вірю, що це випадковість.
23
Поняття з індуїстської традиції, ілюзорність світу. Тут також у персоніфікованому сенсі (ім’я богині).