— Достоту так. Шкода, що я й сам свого часу до цього не додумався. Тоді, може, нас би й не ув’язнили. Може, у цьому світі не було б більше ні людей, ні богів. Та в нас завжди погано виходило узгоджувати дії. Незалежність духу — природний супутник нашої особистої незалежності. Під час загального конфлікту з людством кожен із нас бився у власних битвах. Я головний, це правда, бо я і старший, і сильніший, і мудріший за інших. Вони йдуть до мене по пораду, вони служать мені, коли я наказую. Але я ніколи не наказував їм стати до бою гуртом. Однак зроблю це — пізніше. Це буде щось новеньке, дуже помічне від одноманітності.
— Я б не радив тобі чекати, Тарако, бо ніякого «пізніше» не буде.
— Чого б це?
— Я прийшов до Пекельного Колодязя, переслідуваний гудючим роєм божого гніву. Тепер у світ випущено шістдесят шість демонів. Дуже скоро вашу присутність відчують. Боги знатимуть, хто це скоїв, і вживуть заходів проти нас. Елемент несподіванки буде втрачено.
— Ми билися з богами в давнину...
— А це, Тарако, не давнина. Нині боги сильніші, значно сильніші. Ви довго були ув’язнені, а їхня могуть зростала віками. Навіть якщо ти поведеш перше в історії військо ракашів, а тил вам прикриватиме могутнє військо людей, яке зберу я, остаточний результат буде непевний. Зволікати тепер означає звести все на пси.
— Не говори до мене так, Сіддгартхо, бо ти мене непокоїш.
— Цього я й хочу. Хай який ти сильний, та як зустрінеш Червоношатого, він вип’є твоє життя очима. А він таки прийде сюди, у Ратнаґари, бо переслідує мене. Звільнення демонів — наче дороговказ, який його привабить. Він може привести й інших. Може виявитися, що вони будуть більше ніж рівня всім вам.
Демон не відповів. Вони досягли верху колодязя, і Тарака пройшов дві сотні кроків до великих дверей, які тепер стояли відчинені. Він виступив на карниз і глянув у прірву.
— То ти сумніваєшся в силі ракашів, га, Ув’язнювачу? — спитав він. — Уздри ж!
І ступив крок уперед, у прірву.
Вони не впали.
Натомість спланерували, наче ті листки, що їх він скинув колись — як давно? — раніше.
Полинули вниз.
Приземлилися на стежину, десь на півдорозі до підніжжя гори під назвою Чанна.
— Я не лише гноблю твою нервову систему, — мовив Тарака, — але й просочив усе твоє тіло, огорнув його енергіями моєї сутності. Тож давай-но мені сюди свого Червоношатого, що п’є життя очима. Я не проти з ним зустрітися.
— Хоч ти й умієш ходити повітрям, — зауважив Сіддгартха, — але, говорячи так, ти говориш поспішно.
— Тут неподалік, у Паламаїдсу, князює Відеґха, — повідомив Тарака. — Знаю, бо завітав туди, повертаючись із Небес. Як розумію, він — завзятий гравець. Тож верстаймо путь туди.
— Ану ж пограти з вами прийде й бог смерті?
— То й нехай! — гаркнув той. — Щось ти, Ув’язнювачу, мене вже не тішиш. Добраніч. Поспи-но ще!
І він опинився на острівці пітьми в безмірі тиші, які то розросталися, то стягувалися.
Дальші дні були яскравими фрагментами.
Він уловлював уривки розмов і пісень, барвисті видива кружґанків, покоїв, садів. Якось навіть побачив катівню, де на дибах висіли люди, і почув свій регіт.
Між цими фрагментами він дивився сни й напівсни. Їх освітлював вогонь, ними струменіли кров і сльози. У темному безмежному соборі він кидав кості, які були сонцями й планетами. Над його головою спалахували метеори, а комети креслили вогненні дуги на склепінні з чорного скла. Він відчув радість, пронизану страхом, і зрозумів, що це переважно чуже відчуття, але почасти і його власне. Його часткою був страх.
Коли Тарака випивав забагато вина або лежав засапаний на тахті в гаремі, його влада над краденим тілом дещо слабшала. Але Сіддгартха досі не оклигав від розумового побиття, а тіло його було п’яне чи втомлене; він знав, що змагатися з владарем-демоном за панування ще не час.
Подеколи він бачив — не очима свого колишнього тіла, а так, як бачать демони — навсібіч; розглядав тих, серед кого проминав, ніби без плоті й кісток, роздивлявся вогні їхніх сутностей, які були забарвлені кольорами й відтінками пристрастей, миготіли з користолюбства, хтивості й заздрощів, метушилися з пожадливості й голоду, тліли з ненависті чи пригасали зі страху й болю. Багатобарвність його пекла притишували хіба що холодне синє сяйво інтелекту науковця, біле світло ченця при смерті, рожевий ореол шляхетної пані, яка квапилася геть з-перед його очей, а також розтанцьовані прості кольори пустотливих дітей.
Він походжав високими хоромами й широкими кружґанками князівського палацу в Паламаїдсу — усе це він виграв. Князь Відегха лежав закутий у власній темниці. Піддані князя й не підозрювали, що престол тепер посідає демон. Усе було наче так, як завжди. Сіддгартсі ввижалося, що він їде вулицями міста на спині слона. Усім жінкам міста наказали вишикуватися перед дверима їхніх осель. Тих, котрих він уподобав, забирали до гарему. Приголомшений Сіддгартха раптом усвідомив, що допомагає в доборі, обговорюючи з Таракою переваги тієї чи тієї матрони, дівиці або ж молодиці. Його торкнули потяги владаря демонів, і вони ставали його власними. Усвідомивши це, він ще трохи пробудився, і тепер підносила до губів ріг із вином або ляскала батогом у катівнях уже не завжди рука ракаша. Він усе довше лишався при тямі й, трохи нажаханий цим відкриттям, зрозумів: у ньому, як і в кожній людині, сидить демон, здатний відгукнутися на поклик свого народу.
Одного дня він кінець кінцем виступив проти сили, яка панувала над його тілом і гнобила розум. Він уже практично одужав і співіснував із Таракою в усьому, що той чинив, — і як мовчазний спостерігач, і як активний учасник.
Вони стояли на балконі понад садом, роздивляючись денний краєвид. Якось перед цим Тарака одним порухом зробив усі квіти чорними. Дерева й ставки заселили ящіркуваті створіння, що кумкали й пурхали серед тіней. Повітря сповнював густий дух нудотних пахощів і парфумів. По землі зміїлися чорні дими.
На його життя було три замахи. Останнім спробував сотник над палацовою вартою. Але лезо в його руці обернулося на рептилію та вдарило йому ж в обличчя, вибравши очі й пустивши в жили отруту, від якої він потемнів, спух і сконав, кричма благаючи дати води.
Сіддгартха обміркував звички демона й саме тепер завдав Удару.
Його сила поступово відновлювалася відтоді, як він востаннє орудував нею того дня в Пекельному Колодязі. Напрочуд незалежна, як розповідав Яма, від мозку його тіла сила повільним вітрячком покручувалася в центрі простору, яким був він сам.
Тепер вона знову розігналася, і він кинув її проти потуги того другого.
У Тараки вирвався крик, і він, мов списом, контратакував Сіддгартху щирою енергією.
Сіддгартха почасти відхилив цей удар і всотав дещицю його сили. Та коли потужний імпульс зачепив його єство, він таки відчув біль і сум’яття.
Не спинившись дати раду болю, він ударив знову, як ото штрикають рогатиною в темний барліг страшної бестії.
Знову почув, як його вуста видали крик.
Відтак демон заходився мурувати чорні стіни на захист від його сили.
Але ці стіни одна за одною падали під його натиском.
Б’ючись, вони говорили.
— Чому, мешканцю багатьох тіл, — казав Тарака, — шкодуєш ти мені кількох днів у цьому вмістищі? Це ж не те тіло, у яке ти народився, ти теж його просто позичив до часу. Тоді чому ти гадаєш, ніби мій доторк — це щось паплюжне? Одного дня ти, може, носитимеш інше тіло, якого я не торкнуся. То чому ж ти вважаєш мою присутність поганню, хворобою? Чи не тому, що всередині тебе є дещо подібне до мене? Чи не тому, що й сам пізнав приємність у звичках ракашів, і сам із насолодою куштуєш біль, якого завдаєш, сваволиш, як і з чим заманеться? Чи не тому? Бо ти теж пізнав це й бажаєш цього, але ще й потерпаєш від людського прокляття, що зветься провиною? Якщо це так, я насміхаюся з твоєї слабкості, Ув’язнювачу. І я тебе подолаю.
— Це тому, що я той, хто є, демоне, — мовив Сіддгартха, відбиваючи ворожу енергію назад у суперника. — Це тому, що я людина, яка час від часу прагне чогось, що виходить за межі втіхи для черева й фалоса. Я не такий святий, за якого мене вважають буддисти, і не герой із легенди. Я людина, яка знає багато страху й подеколи відчуває провину. Та передусім я людина, що постановила дещо зробити, а ти саме заступаєш мені дорогу. Отже, ти успадкуєш моє прокляття, Тарако, незалежно від того, переможу я зараз чи програю. Твою долю вже змінено. Це прокляття Будди — ти вже ніколи не будеш таким, як колись.