Сем здригнувся: вони співали й співали, перелічуючи свої втрачені розкоші, певні у своїй здатності перетерпіти будь-які обставини й зустріти будь-яку силу своїм космічним дзюдо — поштовх, посмик, довге чекання, споглядання того, як те, що їм не подобається, обертає власну потугу проти себе ж і зникає. Цієї миті він майже повірив, що вони співають правду, що одного дня залишаться самі ракаші, пурхаючи над дзюбатим ландшафтом мертвого світу.
Тоді він звернув свої думки на інші речі й силоміць прогнав від себе цей настрій. Але дальшими днями, а інколи навіть за роки по тому це знову на нього находило: зусилля здавалися марними, радощі — сміховинними. Він замислювався, відчував провину, піддавався смутку й через це впокорювався.
Згодом один із ракашів, що вилетів раніше за інших, повернувся й спустився в колодязь. Він зависнув у повітрі й доповів, що бачив. Говорячи, сформував зі своїх вогнів Т-подібний хрест.
— Ось таку форму має та колісниця, — сказав він, — що блиснула небом, а тоді впала, спинившись у долині за Південною Вершиною.
— Ув’язнювачу, знаєш це судно? — спитав Тарака.
— Чував його описи, — відповів Сем. — Це громова колісниця владаря Шиви.
— Опиши того, хто в ній був, — попросив Тарака демона.
— Там було четверо, владарю.
— Четверо?
— Так. Той, що його ти описав як Аґні, Володаря Полум’я. З ним — той, на кому вилощений шолом із бичачими рогами, а також прикрашений подобами багатьох змій панцир нібито зі старої бронзи, але насправді не бронзовий, який наче зовсім не обтяжує рухів. В одній його руці розжеврений тризубець, і жодним щитом свого тіла він не затуляє.
— Це Шива, — пояснив Сем.
— Супроводжував цих двох хтось увесь у червоному, з темним поглядом. Він не говорить, але час від часу поглядає на жінку, яка йде ліворуч від нього. Вона світла волоссям і церою, а її обладунок такий самий червоний, як і його вбрання. Очі її ніби море, і вона часто всміхається своїми вустами барви людської крові. На шиї в неї намисто з черепів. Озброєна луком, а на поясі має короткий меч. У руках тримає дивне знаряддя — ніби чорний скіпетр зі срібним черепом на кінці, який водночас є колесом.
— Ці двоє — Яма й Калі, — сказав Сем. — А тепер послухай-но мене, Тарако, наймогутніший із ракашів. Я розповім, що на нас насуває. Могуть Аґні ти пізнав сповна, а про Червоношатого я вже говорив. Що ж до тієї, яка йде ліворуч від Смерті, то її погляд також п’є життя. Її скіпетр-колесо верещить незгірше від труб, які провіщають кінець юги, а своїм лементом пригнічує та пантеличить усіх, на кого спрямований. Боятися її слід не менше від її супутника, безжального й непереможного. Та отой із тризубцем — Володар Руйнації власною особою. Яма — Цар Мертвих, а Аґні — Володар Полум’я, це правда. Але потуга Шиви — потуга хаосу. Його сила відокремлює атом від атома, ламаючи форму будь-чого, на що він її зверне. Проти цих чотирьох не вистоїть і звільнена рать Колодязя. Отож забираймося звідси негайно, бо вони, без сумніву, наближаються.
— Чия тобі не обіцяв, Ув’язнювачу, — мовив Тарака, — що допоможу битися з богами?
— Так, але я мав на увазі напад зненацька. А тепер вони прибрали Образів, здійняли Атрибути. Якби вони тільки схотіли, громова колісниця могла б і не приземлятися, а замість Чанни посеред Ратнаґарів уже зяяв би глибокий кратер. Мусимо рятуватися втечею, щоб стати з ними на бій іншого дня.
— Пам’ятаєш про Буддине прокляття? — запитав Тарака. — Пам’ятаєш, як навчив мене провини, Сіддгартхо? Я пам’ятаю і вважаю, що завинив тобі цю перемогу. Завинив тобі дещо за твій клопіт і сплачу борг, віддавши цих богів у твої руки.
— Ні! Якщо дійсно хочеш мені прислужитися, зроби це іншим разом! А тепер прислужишся тим, що забереш мене звідси, далеко й швидко!
— Боїшся цієї сутички, владарю Сіддгартхо?
— Так, так, боюся! Бо це нерозсудливо! Як же ваша пісня, оте «Ми дочекаємся свого»? Де ж те хвалене терпіння ракашів? Кажете, що моря, гори й місяці не вічні, що ви діждетесь їхнього загину, але не можете дочекатися, доки я призначу час і місце битви! Я знаю їх, цих богів, значно ліпше, ніж ви, бо ж був одним із них. Не чини зараз так необачно. Якщо хочеш прислужитися мені, то вбережи від цієї зустрічі!
— Добре, добре. Почув тебе, Сіддгартхо. Твої слова, Семе, мене зворушують. Але я таки хочу випробувати їхню силу. Тож я пошлю проти них когось із ракашів. Ну, а ми, ти і я, помандруємо далеко-далеко, у самісіньку глибочінь, до коренів світу. Там ми чекатимемо звіту про перемогу. Якщо ракаші якимось дивом програють цю сутичку, тоді я заберу тебе якнайдалі звідси й поверну тобі тіло. Проте я б волів поносити його ще кілька годин, щоб порозкошувати твоїми пристрастями під час цієї колотнечі.
Сем схилив голову.
— Амінь, — вирік він і, немов сповнений колючих бульбашок, відчув, як його відриває від долівки й несе розлогими печерними ходами, незнаними людям.
Поки вони неслися з однієї склепінчастої печери в іншу, спускалися тунелями, розколинами й колодязями, блукали лабіринтами, гротами й кам’яними коридорами, Сем дав волю своєму розуму, пустивши його вглиб дорогами пам’яті. Він думав про дні свого недавнього проповідування, коли намагався прищепити казання Готами на стовбур релігії, яка слугувала для панування над світом. Він думав про того дивака Суґату, у чиїх руках була як смерть, так і благословення. З роками імена їхні зіллються, а діяння плутатимуть. Він жив досить довго, щоб знати, як час мішає вариво легенд. Справжній будда таки існував, тепер він це знав. Його вчення, хай яке фальшиве, привабило цього щирого вірянина, цього чоловіка, що якимось чином досяг просвітлення, залишив у людських розумах відбиток своєї святості, а тоді добровільно пішов у руки Смерті. Татхаґата й Суґата, знав він, будуть в одній легенді, і Татхаґата засяє у світлі власного учня. Виживе лиш один Дгамма. Тут його розум повернувся до бою під Палатою карми й до апаратури, досі схованої в тайнику. Відтак він подумав про свої незліченні дотеперішні переселення, про битви, у яких бився, про жінок, що їх кохав за віки; подумав про те, яким міг би бути котрийсь зі світів, а яким був цей, і чому саме. Тоді його знов узяла лють на богів. Він подумав про дні, коли жменька їх билася з ракашами й нагами, із гандгарвами[93] й народом-із-моря, із демонами-катапутнами[94] й Матерями Страхітливого жеврива, з дакшині[95] й претами[96], зі скандами[97]й пішаками[98] — і таки перемогла, вирвавши цей світ у хаосу й побудувавши перше місто людей. Він бачив, як воно минає всі стадії розвитку кожного міста, аж дотепер, коли воно було населене тими, хто може на мить розганяти свій розум і ставати богами — прибирати Образів, що посилюють тіло, концентрують волю й проявляють потугу бажань в Атрибутах, які немов із чарівною силою падають на всіх, проти кого їх обернуть. Він думав про те місто й тих богів, він знав його красу й правість, його бридкість і кривдність. Він думав про його пишноту й різнобарв’я, що так контрастували з рештою світу, і, лютуючи, плакав, бо розумів: виступаючи проти цього міста, він ніколи напевне не знатиме, на боці правди сам чи кривди. Ось чому він чекав був так довго, нічого не чинивши. Бо ж хоч як би він учинив, результатом була б і перемога, і поразка, й успіх, і невдача. Чи розвіявся б сон про місто внаслідок усіх його дій, чи й далі тривав би — тягар провини звалився б на нього в кожному разі.
Вони чекали в пітьмі.
Чекали довго й мовчазно. Час повз, ніби дідуган на пагорб. Вони стояли на карнизі над чорним ставом і вичікували.
93
Напівбоги з індуїстських міфів, у яких верхня половина тіла — людська, нижня — пташина.
94
За давньоіндійськими віруваннями — духи кшатріїв-відступників (правильніше — катапутани).
97
Сканда — індуїстський бог війни. Крім того, у буддизмі є так звані скандги — сукупності фізичних і розумових функцій, які заважають просвітленню й становлять такого собі «колективного демона».