— Чи не мали б ми вже це почути?
— Може. А може, ні.
— Що будемо робити?
— Ти про що?
— Якщо вони взагалі не прийдуть. Як довго тут ждатимемо?
— Вони прийдуть, і то зі співом.
— Хочеться вірити.
Але не було ні співу, ні руху. Навколо панувала незворушність часу, який не мав за що зачепитися, щоб піти далі.
— Як довго ми вже чекаємо?
— Не знаю. Довго.
— Відчуваю, що не все гаразд.
— Можливо, маєш рацію. То піднімемося на кілька ярусів і розвідаємо? Або вже нести тебе на волю?
— Ще почекаймо.
— Добре.
Знову запала тиша. Вони міряли її кроками.
— Що то було?
— Що саме?
— Звук.
— Не чув нічого, а вуха ж у нас спільні.
— Не вухами тіла. Ось, знову!
— Не чув я нічого, Тарако.
— Він триває. Ніби вереск, але не кінчається.
— Далеко?
— Так, досить неблизько. Слухай по-моєму.
— Так! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва триває.
— І досі? Тоді боги дужчі, ніж я припускав.
— Ні, це ракаші дужчі, ніж я припускав.
— Чи перемагаємо ми, чи програємо, Сіддгартхо, але боги тепер зайняті. Якби ми пробралися повз них, то могли б застати їхнє судно без нагляду. Воно тобі потрібне?
— Викрасти громову колісницю? А це ідея... То могутня зброя, та й засіб пересування нівроку. Які в нас шанси?
— Я певен, що ракаші можуть стримувати їх, скільки знадобиться, а вилазити з Пекла довго. Нам же з тобою йти стежкою не треба. Я хоч і втомлююся, але все ще можу нести нас повітрям.
— Піднімімося на кілька ярусів і розвідаймо.
Вони покинули свій карниз над чорним ставом і ринули вгору, а навколо знову запульсував час.
Трохи далі вони зустріли світляну сферу, яка рухалася назустріч. Вона опустилася на підлогу печери й виросла в зелене вогненне дерево.
— Як битва? — спитав Тарака.
— Ми їх стримуємо, — доповіло воно, — але не можемо перейти в ближній бій.
— Чого б це?
— Щось нас від них відганяє. Не знаю, як це й назвати, але наблизитися ми не можемо.
— То як ви тоді б’єтеся?
— Навколо них безперестанку вирує кам’яна буря. А ще ми пускаємо на них вогонь, воду й великі верткі вітри.
— А вони чим відповідають?
— Шивин тризубець прокладає шлях крізь усе. Та хай би скільки він знищив, ми здіймаємо на нього ще більше. Тож він стовбичить статуєю, руйнуючи бурі, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відхиляється, щоб убити когось, тоді як атаку стримує Володар Полум’я. Скіпетр богині сповільнює тих, на кого спрямований. Сповільнених уражає той тризубець або рука чи очі Смерті.
— І вам не вдалося завдати їм шкоди?
— Ні.
— Де вони стоять?
— На стежці при стіні. І досі близько до верху. Спускаються повільно.
— Скількох ми втратили?
— Вісімнадцятьох.
— Тоді було помилкою припинити наше чекання, щоб розпочати цю битву. Ціна зависока, а навзамін ми нічого не виграємо... Семе, то що, пробуймо захопити колісницю?
— Варто ризикнути... Так, пробуймо.
— Тоді рушай, — проінструктував він ракаша, який розгалужувався й хитався перед ним. — Рушай, а ми — слідом, тільки повільніше. Ми піднімемося при протилежній від них стіні. Коли почнемо піднесення, атакуйте з подвійною силою. Повністю займіть їх, аж доки ми проминемо. Тоді стримуйте їх стільки, щоб ми встигли викрасти їхню колісницю з долини. Коли це буде зроблене, я повернуся до вас у своїй істинній формі, і ми зможемо покласти бою край.
— Слухаюся, — відказав ракаш і впав на підлогу, де зробився зеленим світляним змієм і поповз попереду них.
Вони кинулися вперед, вирішивши пробігти частину шляху, щоб заощадити силу демона для необхідного останнього ривка проти гравітації. Вони були вже дуже глибоко під Ратнаґарами, і мандрівка назад здавалася безконечною.
Та врешті вони вийшли на дно колодязя. Воно було освітлене досить, щоб Сем чітко бачив обстановку навіть очима власного тіла. Шум був оглушливий. Якби вони з Таракою мусили покладатися на мову в своїм спілкуванні, то жодного спілкування не вийшло б.
Мовби якась химерна орхідея на галузі чорного дерева, на стіні колодязя палав вогонь. Коли Аґні махав своїм жезлом, вогонь, звиваючись, змінював форму. У повітрі, наче світляки, танцювали ракаші. Пориви вітрів злилися в один гучний звук, а стукіт безлічі каменів — у другий. Над усім цим панував скиглявий вереск срібного черепа-колеса, що ним Калі, наче віялом, водила перед собою; ще страшніше було, коли вереск перевищував межу чутного, але не припинявся. Скелі тріскалися, розтоплювалися й розчинялися в повітрі, а їхні добіла розпечені кавалки розліталися й падали, неначе іскри в кузні. Вони підстрибували, котилися й червонясто жевріли в тінях Пекельного Колодязя. Колодязна стіна була подовбана, пощерблена й поборознена там, де її торкнулися полум’я та хаос.
— Пора! — мовив Тарака.
Вони здійнялися в повітря й полинули вгору вздовж стіни колодязя. Потуга атаки ракашів зросла, а з нею й сила контратаки. Сем затулив вуха долонями, але це не рятувало від палючих голок, що ворушилися в нього за очима щоразу, коли срібний череп повертався в його бік. Зовсім близько ліворуч зненацька зник цілий шмат скелі.
— Вони нас не помітили, — сказав Тарака.
— Поки що, — відповів Сем. — Цей клятий вогнебог і вертку піщинку в морі чорнила побачить. Якщо повернеться сюди, то, надіюсь, ти зможеш ухилитися від його...
— Ну, як тобі? — спитав Тарака, коли вони раптом опинилися на сорок футів вище й трохи лівіше.
Тепер вони мчали вгору, а їх наздоганяла лінія розтопленої скелі. Аж тут лінія перервалася, коли демони здійняли лемент і, повиривавши гігантські кругляки, пожбурили їх у богів, супроводивши це ураганами й стінами вогню. Утікачі досягли краю колодязя, піднялися над ним і рвонули за межі досяжності.
— Щоб дістатися коридору до дверей, мусимо обійти колодязь пішки.
Із колодязя вилетів ракаш і помчав до них.
— Вони відступають! — вигукнув він. — Богиня впала. Червоношатий допомагає їй тікати!
— Вони не відступають, — заявив Тарака. — Вони рухаються нам навперейми. Перетніть їм дорогу! Зруйнуйте стежку! Мерщій!
Ракаш метеором пірнув назад у колодязь.
— Ув’язнювачу, я втомлююся. Не знаю, чи зможу знести нас із карниза аж до самого долу.
— А хоч частину шляху здолаєш??
— Так.
— Перші триста футів чи десь так, де стежка вузька?
— Гадаю, зможу.
— Добре!
І вони побігли.
Поки бігли вздовж краю колодязя, здійнявся ще один ракаш і полетів із ними.
— Цим доповідаю! — прогорлав він. — Ми двічі руйнували стежку. Щоразу Володар Полум’я випалював нову!
— Тоді вже нічого не вдієш! Лишайся з нами! Нам знадобиться твоя допомога в чомусь іншому.
І ракаш полетів попереду кармазиновим клином, освітлюючи їм шлях.
Обігнувши колодязь, вони помчали в тунель. Добігши до кінця, розчахнули двері й вийшли на карниз. Ракаш, що летів був попереду, рвучко зачинив за ними двері, зауваживши: «Наздоганяють!»
Сем ступив за край карниза. Коли він падав, двері над ним на мить зажевріли, а тоді розтопилися.
За допомогою другого ракаша вони спустилися аж до самого низу Чанни й рушили стежкою вгору й за ріг. Тепер від богів їх захищало підніжжя гори. Але вже за мить на цю скелю впав полум’яний батіг.
Другий ракаш злетів високо в повітря, зробив коло й щез.
Вони побігли стежкою до долини, де ховалася колісниця. Доки добігли, ракаш повернувся.
— Спускаються Калі, Яма й Аґні, — доповів він. — Шива залишається позаду, утримує коридор. На чолі погоні Аґні. Червоношатий помагає богині, яка кульгає.
Перед ними, у долині, була громова колісниця. Витончена, нічим не прикрашена, кольору бронзи, хоч і не бронзова, стояла вона на широкій трав’янистій рівнині. Вигляд її нагадував повалену молитовну вежу, ключ до будинку велетня або якусь необхідну деталь небесного музичного інструмента, що вислизнула із сузір’я й упала на землю. Вона чомусь видавалася недовершеною, хоч око не могло знайти в її лініях жодної вади. Була в ній та особлива краса, властива зброї найвищого розряду, довершеність якої проявляється тільки в дії.