І тоді ті, хто дивиться на богів, кажуть, не знаючи навіть їхніх імен: «Він — Вогонь. Вона — Танець. Він — Руйнація. Вона — Кохання». Отож відповідаю на твоє твердження: вони себе богами не звуть. Але так їх звуть усі інші, кожен, хто їх уздріває.
— То ось якої вони грають на своїх фашистських банджо...
— Ти вибрав непідхожий прикметник.
— Усі інші вже використав ти.
— Здається, що в цьому ми не порозуміємось.
— Звісно, ні — якщо на запитання «Чому ви гнобите світ?» відповідати купою поетичного гівна. У такому разі, гадаю, порозуміння неможливе.
— Тоді поговорімо про щось інше.
— Утім, дивлячись на тебе, я таки кажу: «Він — Смерть».
Яма не відповів.
— Дивна панівна пристрасть. Чував я, що ти став старий, не побувши молодим...
— Ти ж знаєш, що це правда.
— Ти був чудо-механік і майстер зброї. Ти втратив своє хлоп’яцтво в спалаху полум’я і того ж дня став стариганом. Чи не тієї ж миті твоєю панівною пристрастю стала смерть? А може, це було раніше? Чи пізніше?
— Неважливо, — відповів Яма.
— Чи ти й справді служиш богам, бо віриш у те, що казав мені? Або ж тому, що ненавидиш більшу частину людства?
— Я тобі не брехав.
— То Смерть — з ідеалістів. Потішно.
— Аж ніяк.
— Чи, може, владарю Ямо, жодна зі здогадок не правильна? Може, твоя панівна пристрасть...
— Ти вже згадував її ім’я, — мовив Яма, — у тій самій промові, у котрій уподібнив її до хвороби. Тоді ти не мав рації, не маєш ти її й досі. Я не бажаю знову слухати ту проповідь, а що зараз не потопаю в сипкому піску, то й не слухатиму.
— Мир, мир, — мовив Сем. — Але скажи мені, чи змінюються колись божі панівні пристрасті?
Яма всміхнувся.
— Богиня танцю була колись богом війни. Тож, либонь, усе може змінитися.
— Я змінюся, — проказав Сем, — хіба коли вмру справжньою смертю. А доти я ненавидітиму Небеса з кожним подихом. Якщо Брахма звелить мене спалити, я плюну в огонь. Якщо накаже задавити, я спробую вкусити руку ката. Якщо мені переріжуть горлянку, хай те лезо заіржавіє від моєї крові. Чи це — панівна пристрасть?
— Ти добра сировина на бога, — відповів Яма.
— На бога!
— Хай би що сталося, мене запевнили, що перед цим тебе пустять на весілля.
— Весілля? Твоє з Калі? Скоро?
— У повню меншого місяця, — повідомив Яма. — Тож хоч який присуд винесе Брахма, я принаймні встигну поставити тобі випивку, перш ніж його виконають.
— От за це дякую, смертобоже. Але я завжди думав, що на Небесах не влаштовують весіль[100].
— Ця традиція ось-ось буде зламана, — пояснив Яма. — Священних традицій не буває.
— Тоді — хай щастить! — побажав Сем.
Яма кивнув, позіхнув і прикурив нову цигарку.
— До слова, — сказав Сем, — що там за останній писк моди в небесних стратах? Питаю суто з допитливості.
— На Небесах не виконують страт, — мовив Яма, відчиняючи шафу й виймаючи звідти шахівницю.
Розділ п’ятий
Із Пекла, з Колодязя, потрапив він на Небеса, у товариство богів. Місто Небесне ховає багато таємниць, зокрема й деякі ключі до його власного минулого. Не все, що творилося, поки він там мешкав, відоме. Відомо, однак, що клопотався він перед богами за світ, здобувши прихильність одних і ворожість других. Дехто каже: зрадивши людство й приставши на пропозиції богів, міг би він там замешкати навічно як один із Владарів Міста, і смерть під пазурами канібуррських котів-примар його б не спіткала. А втім, огудники кажуть, що він на ці пропозиції таки пристав, але згодом був зраджений сам, тож знову віддав свою прихильність стражденному людству до кінця днів своїх — який був уже близько...
Блискавками оперезана корогвоносиця, мечем, колесом і луком озброєна, пожирачка й кормителька, Калі, ніч крайсвітньої руйнації, нічна блукачка світом, захисниця й обманниця, незворушна, люба серцю й оку, Брахмані[100], Матір Вед, посідачка мовчазних і найпотаємніших місцин, добропровісниця й ласкавиця, усезнавиця, прудка яко мисль, черепами оздоблена, потугою обдарована, сутінкова, нездоланна очільниця, милосердна, відкривачка шляху перед заблудними, дарувальниця милостей, навчителька, доблесть у жіночій подобі, мінливосерда, аскетка, чарівниця, парія, безсмертна й віковічна...
Тоді, як і багато разів до того, її білосніжне хутро погладжував вітер.
Вона йшла там, де хвилювалися лимонові трави. Вона йшла звивистою стежкою під темними деревами й квітами джунглів, ліворуч від яшмових стрімчаків, серед відкритих прожилок молочно-білої скелі, помережаних оранжевими прошарками.
Тоді, як і багато разів до того, вона рухалася на величезних подушечках лап, вітер погладжував її хутро, біле, як мармур, а навколо неї вирували десять тисяч ароматів джунглів і рівнини — там, у сутінках місця, що існувало тільки наполовину.
Самотня, вона простувала віковічною стежкою крізь джунглі, що були почасти ілюзією. Білий тигр — мисливець-одинак. Якщо ще хтось із них і йшов подібним курсом, товариства не жадав жоден.
Тоді, як і багато разів до того, вона підвела погляд на гладку сіру шкаралупу неба й на зорі, що виблискували там, мовби скалки льоду. Її серпуваті очі розширилися, вона спинилася й сіла на задні лапи, задивившись угору.
На кого ж це вона полює?
Глибокий звук, ніби смішок, що закінчився кахиканням, вирвався їй із горла. Відтак вона нараз стрибнула на верхівку високої скелі й усілася там, облизуючи плечі. Коли з’явився місяць, вона стала за ним спостерігати. Скидалася на фігуру, виліплену з нетанучого снігу, а з-під її брів палали топазові вогні.
Тоді, як і до того, вона засумнівалася: а чи в справжніх джунглях Канібурри вона сидить? Вона відчувала, що й досі в межах дійсного лісу. Але напевне не знала.
На кого ж це вона полює?
Рай небесний існує — на плато, що було колись гірським пасмом. Ці гори розтопили й розгладили, створивши рівну основу. Щоб наростити плоті на цьому кістяку, із зеленого півдня навезли родючого грунту. Усю цю місцину накриває прозоре склепіння, захищаючи від полярного холоду й решти небажаного всередині.
Високо стоять Небеса[102], а клімат там помірний, сутінки довгі, дні тривалі й ліниві. Свіжі потоки повітря, нагрітого під час усмоктування, циркулюють Містом і лісом. Під склепінням можна генерувати хмари. Із хмар можна викликати дощі й спрямовувати їх практично будь-куди. Так можна було б і снігопад улаштувати, хоча цього ніколи не робили. На Небесах завжди було літо.
Посеред небесного літа стоїть Місто.
Місто Небесне не росло так, як людські міста, — при гавані чи біля добрих орних земель, пасовищ, мисливських угідь, торгових шляхів або якихось природних багатств, що їх люди прагнули, а тому селилися поруч. Місто Небесне постало із задуму в умах його перших мешканців. Зростання його не було повільним і безсистемним, як ото буває, коли там додадуть будівлю, сям по-новому прокладуть проїзд, одну споруду знесуть, щоб звільнити місце під другу, і всі частини складаються в невпорядкований і неоковирний ансамбль. Ні. Перші планувальники взяли до уваги всі утилітарні вимоги і обчислили кожний дюйм величі за допомогою проектодоповнювальних машин. Ці плани скоординував і втілив у життя незрівнянний геній архітектури. Вішну, Охоронець, тримав у голові все Місто Небесне аж до того дня, коли облетів Мильовий Шпиль верхи на птаху Гаруді, подивився долі, і місто досконало відобразилося в краплі поту на його чолі.
101
Священний буддійський текст, що вихваляє сто вісім імен Тари (Ар’ї-Тари) — бодгісатви жіночої статі.