Тож Небеса постали з розуму бога, а задумати їх спонукали побажання рівних йому. Не з необхідності, а з власного вибору їх заклали в крижаній, сніжній і скелястій дичавині, на непідвладному часові Полюсі світу, де могли поселитися тільки могутні.
(На кого ж це вона полює?)
Під склепінням Небес, опріч Міста Небесного, простягся великий ліс — Канібурра. Вішну в мудрості своїй бачив, що мегаполіс має бути в рівновазі з дичавиною. Тимчасом як дичавина може існувати незалежно від міст, те, що живе в місті, потребує більшого, аніж приборкані декоративні рослини. Якби весь світ був містом, обґрунтовував він, його мешканці перетворили б якусь його частину на дичавину, бо дещо в кожному з них бажає, щоб десь закінчувався лад і починався хаос. Отож він подумки виплекав ліс, що струменів потоками й запахами розвою і розкладу, видавав крики позаміських створінь, які мешкали в його затінку, знизував плечима від вітру й виблискував від дощу, валився й знову виростав.
Дичавина дійшла до краю Міста й зупинилася. Пробиратися туди їй було зась, а Місто зі свого боку трималося в наявних межах.
Проте деякі з лісових мешканців були хижаки, які не знали границь і обмежень, які приходили та йшли на власний розсуд. Домінували серед них тигри-альбіноси. Тому боги присудили, що цим котам-примарам не дозволено дивитися на Місто Небесне, і застелили їхні очі — чи то пак нервові системи за ними — застилом, який робив Місто незримим. Увесь світ у їхніх котячих мізках здавався Канібуррською пущею. Блукаючи вулицями Небес, вони ходили стежками джунглів. Коли боги мимохідь куйовдили їм хутро, це здавалося доторком вітру. Піднімаючись широкими сходами, вони дерлися на кам’янистий схил. Будівлі були скелями, статуї — деревами, а перехожі — невидимцями.
Проте якби хтось із Міста ввійшов у справжній ліс, кіт і бог опинилися б на одній площині буття, у дичавині-противазі.
Вона знову кахикнула, як і багато разів до того, і її білосніжне хутро погладив вітер. Вона була примарна кішка, що вже три дні кралася Канібуррською пущею, убиваючи й пожираючи сиру червону плоть здобичі, викрикуючи свій лункогорлий котячий виклик, вилизуючи хутро широким рожевим язиком і відчуваючи, як на спину падає дощ, що скрапує з високих обвислих папоротей, куди потоками зливається з хмар, якимось чудом скупчених по центру неба; рухалася з вогнем у стегнах після вчорашнього злягання — він накинувся на неї лавиною кольору смерті, пазурами роздер їй плечі до крові, запах якої неабияк розпалив їхній шал; муркотала, вітаючи прохолодні сутінки, що їх супроводжували місяці, подібні до мінливих серпиків її очей, — золотий, срібний і буланий. Вона сиділа на скелі, вилизувала лапи й міркувала: на кого ж це вона полює?
Лакшмі лежала в Саду локапалів із Куберою, четвертим держителем світу, на напахченій тахті обік басейну, де бавилися апсари[103]. Інші троє локапалів цього вечора були відсутні... Апсари, гигочучи, бризкали запашною водою на тахту. Однак владар Крішна Темний вибрав саме цю мить, щоб задудіти у свою свиріль. Тоді дівчата відвернулися від Кубери Гладкого й Лакшмі Вродливої, поспиралися ліктями на край басейну й повитріщалися на Крішну, що валявся під квітучим деревом поміж винних міхів і недоїдків кількох трапез.
Він пробігся октавою вгору й униз, видав тривалу плаксиву ноту й низку звуків, подібних до козячого бекання. Ґуарі[104] Світла, яку він цілу годину роздягав, а тоді, очевидно, забув, підвелася з-під його боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів мелодію, затнувся та завів іншу.
— Чи правда те, що кажуть за Калі? — спитала Лакшмі.
— А що кажуть? — пробурчав Кубера, тягнучись по чашу соми.
Вона взяла напій із його рук, пригубила й віддала назад. Він вихилив чашу до дна й поставив на тацю, де слуга знову її наповнив.
— Що вона хоче відсвяткувати своє весілля людською жертвою.
— Можливо, — відповів Кубера. — Це цілком по-її. Кровожерна сучка, ось хто вона. Завжди переселяється задля розваги в якусь люту тварюку. Якось стала вогнекуркою і подряпала Шиталине обличчя за щось, що та їй була бовкнула.
— Коли?
— А, з десять-одинадцять аватарів тому. Шитала страх як довго носила вуаль, аж доки підготували її нове тіло.
— Дивна пара, — сказала Лакшмі йому у вухо, яке саме покусувала. — Твій приятель Яма, либонь, єдиний, хто ладен із нею жити. Ану ж вона розсердиться на коханця й кине на нього свій смертоносний погляд? Хто ще його витримає?
— Це тобі не жарти, — відповів Кубера. — Саме так ми втратили Картікею[105], Володаря Битв.
— Он як?
— Еге. Дивна вона. Як Яма, але не як він. Він бог смерті, правда. Але його спосіб — швидке, безболісне вбивство. Калі ж, навпаки, мов якась кішка.
— Чи Яма колись говорить про те, чим вона його вабить?
— Ти тут, щоб збирати пересуди чи щоб дати для них привід?
— Одне другому не заважає.
Цієї миті Крішна прибрав свого Образу й здійняв Атрибут божественного хмелю. З його свирілі полилася заразлива гірко-темна кисло-солодка мелодія. Його хміль ширився садом то радісними, то сумними хвилями. Він зіп’явся на гнучкі темношкірі ноги й заходився танцювати. Плоскі риси обличчя нічого не виражали. Мокре темне волосся лежало щільними кільцями, мов дріт; закручена так була навіть його борода. Апсари повилазили з басейну й приєдналися до нього в танці. Свиріль блукала стежинами давніх мелодій, навісніючи й навісніючи в міру того, як він пришвидшувався й пришвидшувався, аж доки зрештою погнався в Расалілу[106], Танець хіті, а його почет, узявшись у боки, пішов кружляти за ним, набираючи обертів.
Кубера стиснув Лакшмі міцніше.
— Оце Атрибут так Атрибут, — сказала вона.
Рудра[107] Похмурий напнув лука й пустив стрілу. Стріла летіла, летіла й нарешті влучила в центр далекої мішені. Поруч із ним пирхнув і опустив свій лук владар Муруґан[108].
— Знову ти переміг, — сказав він. — Куди мені до такого.
Познімавши тятиви з луків, вони рушили до мішені по стріли.
— Ви вже знайомі? — спитав Муруґан.
— Були, давно, — відповів Рудра.
— Акселераціоніст?
— Тоді він ним не був. Узагалі ніким не був — у політичному сенсі. Був, проте, із числа Перших, із тих, хто бачив Землу.
— Он як?
— Він відзначився у війнах проти народу-з-моря й Матерів Страхітливого жеврива, — Рудра зробив якийсь знак у повітрі й повів далі. — Пізніше це згадали, і його поставили над північним прикордонням під час війн із демонами. У ті дні його знали під іменем Калкін, і саме тоді він здобув прізвисько Ув’язнювач. Розвинув Атрибут, що ним міг користатися проти демонів. За його допомогою винищив більшість якшів і поув’язнював ракашів. Цих останніх він уже спромігся був звільнити, коли Яма з Калі полонили його при Пекельнім Колодязі в Малві. Отож ракаші знову розлетілися світом.
— Навіщо він це зробив?
— Яма й Аґні кажуть, що він умовився з їхнім ватажком. Підозрюють, ніби позичив йому своє тіло в обмін на обіцянку виставити проти нас військо демонів.
— Нас можуть атакувати?
— Сумніваюся. Демони не дурні. Якщо вони не змогли подолати чотирьох наших у Пекельнім Колодязі, не думаю, що вони атакують усіх нас на Небесах. А ще ж і Яма саме розробляє якусь особливу зброю в Неозорому чертозі смерті.
104
У пантеоні індуїзму є богиня родючості й кохання Парваті, одне з імен якої — Гаурі (але не Гуарі).