— А де там. Моє ім’я в ньому найперше. Але це не тому, що я архівар. Він — мій батько.
— Він??? Твій батько???
— Так. Але твій подив виказує твою юність. Сумніваюся, чи він узагалі в курсі, що мене породив. Що таке те батьківство для богів, які переселяються з тіла в тіло, сплоджуючи силу-силенну нащадків з іншими, які теж міняють тіло чотири-п’ять разів за століття? Я — син тіла, у якому він колись жив, від іншої особи, яка теж побувала в багатьох тілах, та й сам я вже не в тому тілі, у яке народився. Отож стосунки ці досить ефемерні й становлять цікавість головним чином на рівнях спекулятивної метафізики. Що таке справжній батько людини? Обставини, які звели разом два тіла, котрі тебе привели? Той факт, що, з якоїсь причини, ті двоє вдовольняли одне одного в певний момент часу, знехтувавши всіма можливими альтернативами? Якщо так, чому? Був це просто голод плоті, чи допитливість, чи задум? Чи щось інше? Жаль? Самотність? Бажання домінувати? Яке почуття, яка думка стала батьком тілу, у якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що людина, яка мешкала в тому конкретному батьківському тілі в той конкретний момент часу, — складна й сильна особистість. Хромосоми для нас нічогісінько не важать. Ми розгублюємо їхні коди в прожитих віках. Насправді ми не успадковуємо зовсім нічого, хіба що інколи якесь майно та гроші. Тіла в довгостроковій перспективі значать так мало, що набагато цікавіше обдумувати ментальні процеси, які висмикнули нас із хаосу. Я радий, що покликав мене до життя саме він, і я часто гадаю, які ж причини до цього спонукали. Пані, але з обличчя твого раптом зійшла барва. Я не хотів засмутити тебе цією розмовою, просто думав трохи задовольнити цікавість і навести тебе на деякі з тих міркувань, що бувають у нас, старих, із цих питань. Певен, що колись і ти дивитимешся на це в такому світлі. Але мені прикро бачити тебе таку зажурену. Прошу, сідай. Вибач за балаканину. Ти ж Володарка Ілюзій. Хіба те, про що я говорив, не споріднене з предметом твоєї роботи? Я переконаний: із тону моїх висловлювань ти вже зрозуміла, чому моє ім’я в тому списку перше. Це, гадаю, випадок захопленості героєм. Мій творець — особа видатна... А тепер ти щось зашарілася. Вип’єш чогось холодненького? Зажди хвильку... Ось! Ковтни цього. А щодо доктрини акселераціонізму, то вона проста: треба ділитися. Себто ми, Небесні, маємо облагодіяти тих, хто нижчий від нас за знаннями, могутністю й статками. Кінцева мета цього благодійного чину — підвищити рівень їхнього існування десь до нашого. Бач, кожна людина була б тоді наче бог. Результатом цього, звісно, було б те, що богів би не стало, залишилися б самі люди. Ми б дали їм знання про науки й мистецтва, що ними володіємо, а вчинивши так, зруйнували б їхню простацьку віру й забрали б усі їхні підстави сподіватися на краще, адже найліпший спосіб знищити віру чи надію — дати їй здійснитися. Чого б це ми мали дозволяти людям колективно страждати від цього тягаря божественності, як того заманулося акселераціоністам, коли ми й так даруємо їм її індивідуально — коли заслужать? На шістдесятому році людина проходить Палату карми. Її судять, і якщо вона жила праведно, дотримуючись правил та обмежень своєї касти, віддаючи належну шану Небесам, розвиваючись інтелектуально й морально, тоді її втілять у вишу касту, а згодом вона й божественності досягне, стане жителем нашого Міста. Кожна людина свого часу дістає по заслузі, за винятком, звісно, тих, хто гине від нещасних випадків, тож кожна людина, а не все суспільство зненацька й гуртом, може посісти божественний спадок, що його амбітні акселераціоністи хотіли розбазарити всім і кожному, навіть тим, хто ще не готовий. Як ти можеш бачити, той підхід був страшенно несправедливий, орієнтований на пролетаріат. Що вони насправді хотіли зробити, то це знизити вимоги божественності. Ці вимоги вимушено суворі. Чи віддала б ти потугу Шиви, Ями чи Аґні в руки немовляти? Вчинити так міг би хіба дурень або той, хто хоче прокинутись якось уранці й побачити, що світу вже не існує. Та саме цього добивалися акселераціоністи, і саме тому їх спинили. Тепер ти знаєш про акселераціонізм усе... Ой, яка ти розпашіла. Принесу-но ще випити, а заразом і твій одяг повішу. От і добренько... То на чому ми зупинилися, Має? Ага, на мухах у котлетах... Отже, акселераціоністи стверджували, що все щойно сказане було б правдою, якби система не була зіпсута. Вони ставили під сумнів непідкупність тих, хто санкціонує втілення. Дехто навіть насмілювався заявляти, ніби Небеса населяє безсмертна аристократія свавільних гедоністів, які забавляються зі світом. Інші насмілювалися казати, що найліпші з людей ніколи не досягають божественності, а натомість їх чекає справжня смерть чи втілення в нижчу форму життя. Ба більше, окремі наполягали, що декого — от, приміром, тебе — обрали для обожествлення лише за те, що їхня первісна подоба й поведінка припали до смаку якомусь хтивому небожителю, а не за інші їхні очевидні чесноти, люба моя... Нічого собі, то веснянки в тебе всюди? Так от, саме такі ідеї проповідували ті трикляті акселераціоністи. Мушу присоромлено зізнатися, що саме такі обвинувальні ідеї поділяє і батько мого духу. Що ж робити з такою спадковістю? Хіба чудуватися їй... Його несе цикл великих днів, і він уособлює останній значний розкол серед богів. Хоч він, безперечно, лихий, але цей батько мого духу — могутня постать, і я поважаю його, як сини в давнину поважали батьків своїх тіл... Змерзла вже? Дозволь-но мені... Ось так... Ось так... Ось так... А тепер, красуне моя, зіснуй-но нам ілюзію, мовби ми йдемо світом, вільним від такої дурості... Тепер сюди. Тут повертаймо... Хай же буде в цьому бункері новий Едем, моя ти вологогуба зеленоока! Що-що? Що верховодить у мені цієї миті? Правда, кохання моє, і щирість, і бажання ділитися...
Ганеша-боготворець прогулювався із Шивою в Канібуррській пущі.
— Володарю Руйнації! — мовив він. — Як розумію, ти вже прагнеш покарання тих наших міщан, котрі відгукуються на слова Сіддгартхи чимось більшим за зневажливу посмішку.
— Авжеж, — відказав Шива.
— Зробивши так, ти зведеш нанівець його ефективність.
— Ефективність? Поясни, що маєш на думці.
— Убий-но мені отого зеленого птаха на тамтій галузі! Шива ворухнув тризубцем, і птах упав.
— А тепер його самицю.
— Не бачу її.
— Тоді когось іншого з його зграї.
— Не бачу жодного.
— І не побачиш тепер, коли він лежить мертвий. Тож, якщо бажаєш, бий першого-ліпшого, хто дослухається до слів Сіддгартхи.
— Зрозумів твою думку, Ганешо. Він гулятиме вільний. Поки що. До часу.
Ганеша-боготворець обвів поглядом навколишні джунглі. Хоч він і йшов царством котів-примар, жодного лиха не остерігався. Бо ж обіч простував Володар Хаосу, і його Руйнівний тризубець заспокоював.
Вішну-Вішну-Вішну роздивлявся-роздивлявся-роздивлявся Брахму-Брахму-Брахму...
Вони сиділи в Дзеркальній залі.
Брахма просторікував щодо Вісімкового шляху й розкоші нірвани.
Після трьох цигарок поспіль Вішну прокашлявся.
— Що, владарю? — спитав Брахма.
— До чого, дозволь запитати, цей буддійський трактат?
— Хіба він тебе не захоплює?
— Та щось не дуже.
— Як лицемірно з твого боку.
— Ти про що?
— Учитель мав би проявляти хоч якусь дещицю цікавості до власної науки.
— Учитель? Науки?
— Звісно, Татхаґато. Навіщо б іще бог Вішну втілювався серед людей декілька років тому, як не вчити їх Шляху просвітлення?
— Я??
— Слався, реформаторе, що прибрав страх справжньої смерті з людських розумів! Тепер якщо хтось не переродився серед людей, то пішов у нірвану.
Вішну всміхнувся.
— Ліпше прийняти, ніж викоріняти?
— Майже афоризм.
Брахма встав, порозглядав дзеркала, порозглядав Вішну.
— Отож коли ми позбудемось Сема, ти будеш істинний Татхаґата.
— А як ми позбудемось Сема?
— Я ще не вирішив, але приймаю пропозиції.
— Чи можу я запропонувати втілити його в дроздяка?
— Можеш. Але тоді хтось інший може забажати, щоб дроздак перевтілився в людину. Здається мені, дехто його таки підтримує.