— Ну, ми маємо досить часу, щоб обміркувати проблему. Тепер, коли він під вартою на Небесах, поспіху немає. Я поділюся з тобою думками з цього питання, щойно їх матиму.
— Тоді цього поки що достатньо.
Відтак вони-вони-вони пішли-пішли-пішли із-із Зали.
Вішну рушив із Саду Брахминих радощів, а щойно він його покинув, туди ввійшла Володарка Смерті. Вона звернулася до восьмирукої статуї з віною, і та на ній заграла.
Зачувши музику, підійшов Брахма.
— Калі! Красна владарка! — проголосив він.
— Велеможний є Брахма! — відповіла вона.
— Так, — погодився Брахма, — такий вельми можний, як тільки можна бажати. А побачити тебе тут можна так рідко, що я вельми радий візиту. Ходімо зі мною поміж уквітчаних доріжок — поговорімо. Красива сукня.
— Дякую.
Вони пішли поміж уквітчаних доріжок.
— Як іде готування до весілля?
— Добре.
— Медовий місяць проведете на Небесах?
— Плануємо вибратися десь подалі.
— Куди, якщо не секрет?
— Ще не домовилися, куди саме.
— Час летить, ніби на крилах дроздяка, люба моя. Якщо забажаєш, ви з владарем Ямою можете трохи пожити в моєму Саду радощів.
— Дякую, Творцю, але це надто пишне місце для перебування двох руйнівників — будемо ні в сих ні в тих. Подамося кудись.
— Воля твоя, — він знизав плечима. — Що ще в тебе на гадці?
— Що там із тим, кого звуть Буддою?
— Із Семом? Твоїм давнім коханцем? А й справді — що? Що б ти хотіла знати про нього?
— Як із ним... розберуться?
— Я ще не вирішив. Шива запропонував трохи почекати, перш ніж щось робити. Так ми зможемо оцінити його вплив на небесну спільноту. З історичних і теологічних міркувань я постановив: виявиться, що Буддою був Вішну. Щодо самого Сема, я вислухаю будь-які раціональні пропозиції.
— Ти ж колись пропонував йому божественність?
— Так. Проте він її не прийняв.
— А що як ти зробиш це знову?
— Навіщо?
— Теперішньої проблеми не було б, якби він не був такий талановитий. Завдяки своїм талантам він став би вартісним поповненням пантеону.
— Мені це теж спадало на думку. Однак тепер він погодився б, чи щиро, чи ні. Жити він хоче, у цьому я переконаний.
— Проте завжди є способи дізнатися напевно.
— Наприклад?
— Психозонд.
— А якщо він покаже брак відданості Небесам? А він покаже...
— Хіба не може хтось — як-от владар Мара — змінити сам його розум?
— Ніколи б не запідозрив тебе в сентиментальності, богине. Але, здається, ти просто-таки прагнеш, щоб він існував і далі, байдуже, у якій формі.
— Можливо.
— Ти ж знаєш, що він може... дуже змінитися. Якщо вчинити з ним таке, він буде вже не той. Увесь його «талант» може пропасти.
— Упродовж сторіч усі люди переживають природні зміни — думок, переконань, поглядів. Якісь частини розуму можуть засинати, інші — прокидатися. Талант, здається мені, знищити важко, доки зостається саме життя. Ліпше жити, ніж померти.
— Можливо, це б мене й переконало, богине, якби в тебе, прекрасна, знайшовся час.
— Скільки часу?
— Скажімо, три дні.
— Три дні — то три дні.
— Тоді перенесімо докладне обговорення цього питання до мого Павільйону радощів.
— Добре.
— А де зараз владар Яма?
— Працює у своїй робітні.
— Гадаю, над якимсь тривалим проектом.
— Принаймні над триденним.
— Гаразд. Так, якась надія для Сема все ще може існувати. Хоч ця ідея й суперечить моєму здоровому глузду, щось у ній таки є. Щось таки є.
Восьмирука статуя синьої богині грала на віні, заливаючи музикою навколишній простір, поки вони йшли садом посеред того літа.
Гельбина[111] оселя була розташована на дальньому краї Небес, на грані дичавини. Палац під назвою «Грабіж» стояв аж так близько до лісу, що тварини, нишком пробираючись уздовж однієї зі стін — прозорої, — терлись об неї. З кімнати під назвою «Викрад» видно було затінені стежини джунглів.
Саме в цій кімнаті, стіни якої були пообвішувані викраденими за минулі життя скарбами, у Гельби гостював той, кого звали Семом.
Гельба був/була бог/богиня злодіїв.
Справжньої статі Гельби не знав ніхто, бо ця особа змінювала рід із кожним перевтіленням.
Сем дивився на гнучку темношкіру жінку в жовтому сарі й вуалі тієї ж барви. Сандалі й нігті її були кольору кориці, а чорне волосся вінчала золота діадема.
— Співчуваю, — мовив Гельбин ніжний муркотливий голос. — Лиш у ті цикли життя, коли втілююсь у чоловіка, орудую я своїм Атрибутом і власне грабую.
— Але ж ти, мабуть, можеш прибрати свого Образу?
— Звісно.
— І здійняти Атрибут?
— Можливо.
— Але не зробиш цього?
— Ні, поки я в жіночій подобі. У чоловічій же залюбки викраду будь-що будь-звідки... Бачиш он там, на дальній стіні, дещо з моїх трофеїв? Той великий плащ із синього пір’я належав Шріту, вождю демонів-катапутнів. Плащ викрадено з його печери, поки спали його цербери, моїм же дурманом і одурманені. Отой клейнод із мінливою формою забрано не абиде, а з-під самісінької Бані Жеврива, чіпляючись за неї присмоктувальними дисками на зап’ястках, колінах і пальцях ніг, тоді як Матері внизу...
— Годі! — обірвав Сем. — Я знаю всі ці байки, Гельбо, бо ти постійно їх оповідаєш. Від твоєї останньої зухвалої крадіжки, як-от ті давні, минуло вже стільки часу, що, гадаю, вихвалятися цими давніми славними подвигами доводиться якнайчастіше. Інакше й самі Старші Боги забули б про твої колишні заслуги. Бачу, що прийшов не туди, куди треба, тож спробую десь-інде.
Він підвівся, буцімто збираючись іти.
— Зажди, — почулося від Гельби зі схвилюванням.
Сем призупинився.
— Що?
— Принаймні скажи мені, що за крадіжку замишляєш. Може, я щось пораджу.
— А що мені навіть із найкориснішої поради від Владці Злодіїв? Слова мені не потрібні. Потрібні дії.
— Ну, може... Розповідай!
— Гаразд. Хоч я й сумніваюся, що тебе зацікавить аж таке тяжке завдання...
— Облиш-но дитячу психологію й кажи, що саме треба вкрасти.
— У Музеї Небес, ретельно збудованому комплексі під постійною охороною...
— І завжди відчиненому. Кажи далі.
— У цій будівлі, у захищеній вітрині, за якою наглядає комп’ютер...
— Їх зможе подолати той, кому не забракне вправності.
— У цій вітрині виставлено на манекені сіру лускату уніформу. А з нею — чимало зброї.
— Чиєї?
— Це був прадавній стрій того, хто бився в північному прикордонні під час війн із демонами.
— Хіба то був не ти?
Сем нахилив голову, ховаючи усмішку, і провадив далі:
— Мало кому відомо, що складник цього експоната — предмет, відомий колись як Талісман Ув’язнювача. Може, він уже втратив усю свою силу, але, з другого боку, міг і не втратити. Він слугував для фокусування особливого Атрибута Ув’язнювача, і той гадає, що знову його потребує.
— Який саме предмет треба викрасти?
— Широченний пояс із мушель на талії манекена. Рожево-жовтий. Ще й напханий мікромініатюрними схемами, які навряд чи можна відтворити в наш час.
— Ну, це не така вже й велика крадіжка. Може, і в цій подобі на неї зважуся...
— Це треба зробити скоро або не робити взагалі.
— Як скоро?
— Боюся, упродовж шести днів.
— І що ж ти заплатиш мені, якщо передам цю річ тобі в руки?
— Заплатив би будь-що, якби мав хоч щось.
— Он як. Потрапив на Небеса бідаком?
— Так.
— Ото біда.
— Якщо втечу, назвеш свою ціну.
— А якщо ні, то зостануся ні з чим.
— Якось так.
— Дай поміркую. Може, зроблю це й залишу тебе в боргу заради потіхи.
— Прошу, не міркуй надто довго.
— Сядь поруч, Ув’язнювачу Демонів, і розкажи мені про дні своєї величі, коли ви з безсмертною богинею поїжджали світом, сіючи зерна хаосу.
— Давно це було...
111
Божества на ймення Гельба в індуїстському пантеоні немає. Це арабська назва ароматично-пряної рослини «гуньба сінна»