— Так, — підхопив Шива.
— Акселераціонізм? Нащо копати мертвого пса?
— Ха, але ж він не мертвий. Принаймні не серед низоти. А ще це відверне увагу від наступництва в Тримурті й збереже хоча б позірну єдність у Місті. Якщо, звісно, ви не воліли б натомість розпочати кампанію проти Нірріті та його зомбі...
— Оце вже ні.
— Не тепер.
— Хм... так, тоді наша найбільша проблема на цей момент — акселераціонізм.
— Гаразд. Акселераціонізм — наша найбільша проблема.
— Хто ненавидить його найсильніше?
— Ти?
— Казна-що. Окрім мене.
— Повідай нам, Ганешо!
— Калі.
— Сумніваюся.
— Я — ні. Двоє звірів-близнюків, буддизм і акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда нею згордував. Вона — жінка. Вона поведе цю війну.
— Це означатиме відмову від жіночості.
— Не треба про всякі дрібниці.
— Гаразд, Калі.
— А що з Ямою?
— А що з ним? Залиште Яму мені.
— Більш ніж радо.
— Я теж.
— Дуже добре. То рушайте ж у світ, ти — у громовій колісниці, ти — на спині великого Гаруди. Знайдіть Яму й Калі. Верніть їх на Небеса. Я чекатиму на вас і міркуватиму над питанням Брахминої кончини.
— Хай буде так.
— Згода.
— Зичу доброго ранку.
— Стривай, добрий купче Вамо! Хочу перемовити з тобою слівце.
— Слухаю, Кабадо. Що зволиш сказати?
— Тяжко добрати слівце, що його я хтів би з тобою перемовити. Та воно стосується певного стану речей, який спричинився до значного схвилювання поміж кількох твоїх найближчих сусідів.
— Он як? То кажи ж.
— Ідеться за атмосферу...
— Атмосферу?
— Ну, вітри, вітерці...
— Вітри? Вітерці?
— І те, що вони із собою несуть.
— Несуть? Що ж, приміром?
— Запахи, добрий Вамо.
— Запахи? Які такі запахи?
— Запахи, ну, запахи... фекальних мас...
— Чого-чо... А! Так. Правда. Слушно. Щось таке можливе. Я забув, так звик до них.
— Чи можу я поцікавитися їхньою причиною?
— Вони спричинені продуктом дефекації, Кабадо.
— Се мені річ відома. Цікавить мене, чому вони присутні, а не з якого джерела походять і яка їхня природа.
— Вони присутні, бо в моїй задній кімнатці стоять відра, заповнені тим... добром.
— Он як?
— Так. Бережу я таким робом продукти життя нашої родини. Чиню так уже вісім днів.
— Та з якою ж метою, достойний Вамо?
— Не чув хіба єси про таку штуку, дивовижну штуку, штуковину, що в неї се добро скидають, у воду, а відтак тягнуть за важіль, а відтак усе те з гучним вируванням відносить далеко-далеко під землю?
— Чував такі балачки...
— О, то се правда, правда. Штуковина ся існує. Її лиш недавно винайшов той, кого мені не слід іменувати, і вона складається з великих труб і сидіння без дна — та й без верху, властиво. Се найдивовижніше відкриття нашого віку, і за лічені місяці я й собі його набуду!
— Ти? Отієї штуки?
— Угу... Її встановлять у кімнатці, котру я прибудував іззаду будинку. Може, того дня я навіть запрошу всіх сусідів на вечерю й дозволю тою річчю скористатися.
— Воістину чудасія то, а ти — чоловік гойний.
— І я так гадаю.
— Але, але... Запахи?
— Їх спричиняють відра добра, що їх я приберігаю аж до встановлення теї штуковини.
— Нащо?
— Хай ліпше в моїм кармописі запишуть, буцім я почав користуватися тею штуковиною під се добро вісім днів тому, аніж за кілька місяців відтепер. Се покаже моє швидке просування в житті.
— Ага! Бачу тепер мудрість твого чину, Вамо. Я аж ніяк не хтів справити враження, ніби ми заступаємо путь шукачеві підвищення. Прости мене, якщо так здалося.
— Прощений єси.
— Сусідство твоє тебе любить, попри запахи. Як дістанеш промоцію, пам’ятай се, будь ласкав.
— Звісно.
— Такий поступ, либонь, дорогий.
— Ще б пак.
— Ми, достойний Вамо, приємність матимем од атмосфери з усіма її гострими передвістями.
— Се лиш моє друге життя, добрий Кабадо, але відчуваю вже: мене торкається доля.
— Я також се відчуваю. Вітри Часу міняться й несуть людству багато дивовиж. Бережіть тебе боги.
— І тобі того ж. Але не забувай же й за благословення Просвітленого, що його Васу, мій брат у других, прихистив був у своїм пурпуровім гайку.
— Як таке забудеш? Магасематман теж був бог. Дехто каже, Вішну.
— То брехні. Він був будда.
— Тоді й він най благословить.
— Дуже добре. На добридень, Кабадо.
— На день добрий, достойнику.
Яма й Калі потрапили на Небеса. Спустилися на спині птаха Ґаруди. Увійшли до Міста Небесного в товаристві Вішну. Не спинялися ні для чого, а рушили просто до Брахминого павільйону. У Саду радощів стрілися з Шивою і Ганешею.
— Слухайте-но, Смерте й Руйнаціє! — мовив Ганеша. — Брахма мертвий, і знаємо про це лиш ми п’ятеро.
— Як таке сталося? — запитав Яма.
— Здається, отруїли.
— Чи зроблено розтин?
— Ні.
— Тоді я його зроблю.
— Гаразд. Але наразі маємо іншу справу, ще важливішого значення.
— Назви її.
— Його наступник.
— Так. Небеса не можуть без Брахми.
— Достоту... Калі, скажи-но мені, як дивишся на те, щоб зробитися Брахмою, чиє сідло золоте, а остроги — срібні?
— Ну, не знаю...
— Тоді почни над цим думати, і то швидко. Твою кандидатуру визнано найліпшою.
— А як же владар Аґні?
— Не так високо в списку. Його антиакселераціонізм не такий виразний, яку пані Калі.
— Ясно.
— Мені теж.
— Отже, він добрий бог, але не великий.
— Так. Хто міг убити Брахму?
— Не уявляю. А ти?
— Ще ні.
— Але знайдеш його, владарю Ямо?
— Еге ж, і буду в Образі.
— Ви двоє, мабуть, хочете порадитися.
— Хочемо.
— Тоді ми залишимо вас тут. За годину відтепер вечеряємо разом у Павільйоні.
— Так.
— Так.
— До зустрічі...
— До зустрічі.
— До зустрічі.
— Владарко?
— Що?
— Нове тіло — це автоматичне розлучення, хіба підписати договір пролонгації.
— Так.
— Брахма мусить бути чоловіком.
— Так.
— Відмовся.
— Владарю мій...
— Ти що, вагаєшся?
— Це все так зненацька, Ямо...
— Невже таки обдумуєш?
— Мушу.
— Калі, ти мене засмучуєш.
— Не мала такого наміру.
— І я велю тобі відхилити пропозицію.
— Я й сама повноправна богиня, владарю Ямо, а не лише твоя жінка.
— Як це розуміти?
— Я сама за себе вирішую.
— Якщо погодишся, Калі, між нами всьому край.
— Це очевидно.
— Та що, в ім’я риші, таке той акселераціонізм, як не слон із мурашки? Чому вони раптом аж так проти нього?
— Може, відчувають потребу бути проти чогось.
— А чому ти погоджуєшся це очолити?
— Не знаю.
— А може, дорогенька, маєш особливу причину на антиакселераціонізм?
— Не знаю.
— Я хоч за божими мірками й молодий, але чув, буцім той герой Калкін, із котрим ти їздила опліч на світанку світу, і такий собі Сем — та сама особа. Якщо маєш підстави ненавидіти свого давнього супутника, а ним і справді був Сем, то ясно тоді, чому вони вербують тебе проти його виплоду. Чи може це бути правдою?
— Може.
— Тоді, якщо кохаєш мене й справді моя супутниця, хай стане Брахмою інший.
— Ямо...
— Вони схочуть рішення за годину.
— І я їм його дам.
— Яке ж воно буде?
— Вибач, Ямо...