— Яких саме?
— Переможеш — матимеш моє слово про це не розповідати. Переможу я — тікаєш зі мною на спині Гаруди.
— А змагання яке?
— Ірландські вибиванки[120].
— Ти, гладкий Куберо? Зі мною в моїм пречудовім новім тілі?
— Так.
— Тоді бий перший.
На темному пагорбі на дальньому краю Небес стояли лицем до лиця Сем і Кубера.
Кубера відвів правий кулак і зацідив ним Семові в щелепу.
Сем упав, полежав хвильку, відтак повільно звівся на рівні.
Потираючи щелепу, повернувся на свою позицію.
— А ти, Куберо, дужчий, ніж здаєшся, — визнав він і вдарив.
Кубера звалився долі, хапаючи повітря.
Спробував підвестися, передумав, трохи простогнав, а тоді подужав-таки знятися на ноги.
— Не думав, що піднімешся, — сказав Сем.
Кубера рушив до нього, показавши темну вологу цівку на підборідді.
Коли він став на місце, Сема тіпнуло.
Кубера ждав, досі глибоко дихаючи.
Збігай сірим нічним муром. Тікай! Попід скелею. Ховайсь! Із шалу водніє в тебе нутро. Од цього теркого перетину шкряботить тобі по хребті...
— Бий! — не витримав Сем. Кубера всміхнувся й ударив.
Він лежав дрижачи, і до нього долинали голоси ночі, складені з комашиних звуків, вітру й зітхання трав.
Тремти-зривайсь, мов останній листок восени. У грудях твоїх грудка криги. У мізках твоїх жодних слів, тільки порух барв паніки...
Сем мотнув головою і підвівся на коліна.
Падай знов, клубком згорнися й ридай. Бо ж такий початок людини й кінець її такий самий. Усесвіт покотом суне, кулею чорною. Чого торкає, скрушає. До тебе прямує. Тікай! Якусь мить зможеш виграти, а то й годину цілісіньку, перш ніж куля на тебе накотиться...
Він здійняв руки до обличчя, опустив їх, тоді зиркнув на Куберу й випростався.
— Це ж ти збудував кімнату під назвою «Страх», — мовив він, — у Павільйоні тиші. Тепер пригадую твою силу, старий боже. Її забракне.
Незримий кінь пасовищами розуму твого чвалує. По слідах од копит ти пізнаєш його, кожен з яких рана єсть...
Сем став у позицію, стиснув кулак.
Небо рипить над тобою. Земля під ногами ось-ось і розступиться. А що то за тінь — не тінь височенна позаду тебе постає?
Семів кулак трусився, але він послав його вперед.
Кубера заточився на п’ятах, голова його смикнулася вбік, але з ніг він не впав.
Сем із тремтінням стояв, поки Кубера відводив правицю на останній удар.
— Старий боже, ти махлюєш, — зауважив він.
Кубера всміхнувся крізь кров, і його кулак прилетів чорною кулею.
Яма саме балакав із Ратрі, коли ніч розірвав крик пробудженого Гаруди.
— Такого досі не траплялось, — мовив він.
Небеса поволі почали розступатися.
— Може, владар Вішну вилітає...
— Він ніколи не літав уночі. І я говорив з ним недавно — нічого він про це не казав.
— Тоді котрийсь інший бог насмілився взяти його боговоза.
— Ні! До пташника, владарко! Хутко! Твої здібності можуть стати мені в пригоді.
Він потягнув її за собою до сталевого гнізда Птаха.
Гаруда не спав і був розпутаний, але ще в каптурі. Кубера, принісши Сема до пташника, прив’язав його, досі непритомного, до сідла.
Сам же зліз на підлогу, де дав системі керування останню команду. Верх клітки відсунувся. Тоді Кубера взяв довгий металевий гак-стрекало й повернувся до мотузяної драбини. Пташиний запах приголомшував. Гаруда неспокійно совався й настовбурчував пір’я у два людські зрости завдовжки.
Кубера повільно видерся нагору. Коли він уже прив’язувався, до клітки наблизились Яма й Ратрі.
— Кубера! Що за божевілля? — гукнув Яма. — Ти ж не терпиш висоти!
— Нагальна справа, Ямо, — відказав той. — Чекати, поки долагодять громову колісницю, означало б ізгаяти день.
— Що за справа, Куберо? Чому б не взяти гондолу?
— Гаруда швидший. Розповім, як повернуся.
— Я міг би допомогти?
— Ні. Дякую.
— Але владар Муруґан може?
— У цьому випадку — так.
— Між вами ніколи не було злагоди.
— І тепер нема. Але я маю потребу в його послугах.
— Гей, Муруґане! Чого він не відповідає?
— Спить, Ямо.
— Маєш кров на лиці, брате.
— Потрапив у невеличку пригоду.
— Муруган теж має дещо потовчений вигляд.
— Наслідок тієї самої пригоди.
— Щось тут не так, Куберо. Стривай, я зайду в клітку.
— Стій там, Ямо!
— Локапали локапалам не наказують. Ми — рівні.
— Стій там, Ямо! Я знімаю Ґарудин каптур!
— Не роби цього!
Ямині очі зненацька блиснули, і він повищав у своєму червоному вбранні.
Кубера простягнув гак і зняв каптур із високої голови Птаха. Ґаруда відкинув голову й крикнув ще раз.
— Ратрі! — звелів Яма. — Затіни Гаруді очі, щоб він не бачив.
Яма рушив до входу в клітку. Голову Птаха, мов грозова хмара, оповила темрява.
— Ратрі! — сказав Кубера. — Прибери цю пітьму й огорни нею Яму — інакше все пропало!
Майже не вагаючись, Ратрі зробила, як сказано.
— До мене, швидко! — крикнув Кубера. — Сідай на Гаруду, лети з нами! Ти нам потрібна — дуже!
Вона ввійшла в клітку й зникла з очей, тоді як темрява все ширилася чорнильною плямою, а Яма навпомацки підбирався.
Драбина смикнулася, гойднулася, і ось Ратрі вже на Гаруді.
Тут Ґаруда вереснув і здійнявся в повітря, бо Яма саме дістався його з булатом у руці й рубонув перше-ліпше, на що натрапив.
Довкола них помчала ніч, а Небеса залишилися далеко внизу.
Коли вони сягнули вже неабиякої висоти, склепіння почало зачинятися.
Гаруда поспішив до брами, знову вереснувши.
Вони встигли прорватися, і Кубера підштрикнув Птаха.
— Куди летимо? — запитала Ратрі.
— До Прагну понад Ведрою, — відповів він. — А це Сем. Він досі живий.
— Що сталося?
— Він той, кого шукає Яма.
— А в Прагну він його шукатиме?
— Без сумніву, владарко. Без сумніву. Але докіль знайде, ми зможемо ліпше підготуватися.
У дні, що передували Великій битві, до Прагну збирались оборонці. Кубера, Сем і Ратрі принесли пересторогу. У Прагну вже знали, що проти них піднімаються їхні сусіди, але про наближення небесних карателів ще не відали.
Сем муштрував ті загони, що мали воювати проти богів, а Кубера — проти людей.
Для богині ночі, що про неї казано: «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю», викували чорний обладунок.
А третього дня перед Семовим наметом на рівнині під містом з’явилася вогняна вежа.
— Владар Пекла прибув виконати свою обіцянку, о Сіддгартхо! — мовив голос, що лунав у його голові.
— Тарако! Як ти мене знайшов, як упізнав?
— Я дивлюся на вогні, які й є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує. Ти ж знаєш.
— Я гадав, ти загинув.
— Майже. Ті двоє і справді п’ють життя очима! Навіть життя таких, як я.
— Я ж казав. Ти привів свою рать?
— Так, я привів свою рать.
— Це добре. Боги скоро підуть сюди війною.
— Знаю. Багато разів відвідував я Небеса на їхній крижаній горі, а мої шпигуни й досі там. Отож я знаю, що вони готуються сюди прийти. Вони запрошують до битви і людей. Хоч боги й не думають, що потребують людської допомоги, та вважають за корисне прилучити їх до руйнування Прагну.
— Так, це можна зрозуміти, — відказав Сем, вивчаючи великий вир жовтого полум’я. — Які ще звістки маєш?
— Червоношатий наближається.
— Сподівано.
— Собі на згубу. Я маю його подолати.
— На ньому буде відлякувач демонів.
— Тоді я знайду спосіб прибрати відлякувач або вбити його з віддалі. Він буде тут, перш ніж засутеніє.
120