— Де владарка Ратрі?
— Відійшла в Прагну, сховалась у своїм Храмі.
— Де решта богів?
— Не знаю.
— Рушаю в місто, — заявив Сем. — Поможу обороняти.
— А я — до громової колісниці, — почулося від Смерті. — Захоплю її та застосую проти ворога, якщо вона й досі застосовна. А як ні, то ще ж є Ґаруда.
— Так, — сказав Сем і знісся в повітря.
Візничий-Смерть зістрибнув із колісниці.
— У щасливу путь.
— Того ж і тобі.
І вони перетнули побоїще, кожен по-своєму.
Він видерся на те мале узвишшя, безгучно торкаючись дерну чобітьми з червоної шкіри.
Перекинувши шарлатовий плащ через праве плече, оглянув громову колісницю.
— Її пошкодило блискавками.
— Так, — погодився він.
Глянув у бік хвоста на того, хто це сказав.
Його обладунок сяяв, мов бронзовий, але був не з бронзи.
Панцир був прикрашений подобами багатьох змій.
На вилощеному шоломі мав він бичачі роги, а в лівій руці тримав розжеврілий тризубець.
— Брате Аґні, то ти прийшов у світ.
— Я більше не Аґні, але Шива, Володар Руйнації.
— Ти вдягнув його обладунок на нове тіло й узяв його тризубець. Але нікому не до снаги опанувати Шивин тризубець так швидко. Ось чому на твоїй правиці біла рукавичка, а на чолі в тебе окуляри.
Шива підніс руку й опустив окуляри на очі.
— Це правда, знаю. Кидай тризубця, Аґні. Віддай рукавичку й жезл, пояс та окуляри.
Той покрутив головою.
— Поважаю твою могуть, смертобоже, твою швидкість і дужість, твою вправність. Але ти стоїш задалеко, щоб щось із цього могло тобі зараз прислужитися. Ти не зможеш наблизитися — я спалю тебе, перш ніж ти мене дістанеш. Смерте, ти помреш.
Він потягся до жезла на поясі.
— Хочеш повернути дар Смерті проти дарувальника? — у руці Ями опинився кривавий булат.
— Прощавай, Дгармо. Дні твої добігли кінця.
Він витяг жезл.
— В ім’я дружби, що колись існувала, — мовив Червоношатий, — я подарую тобі життя, якщо здасися.
Жезл хитнувся.
— Ти вбив Рудру, щоб захистити ім’я моєї дружини.
— Я зробив це, щоби зберегти честь локапалів. Тепер же я бог руйнації й один із Тримурті!
Він націлив вогнежезл на Смерть, чий шарлатовий плащ злетів уперед.
Блиснуло світло, таке сліпуче, що його з подивом побачили за дві милі звідти оборонці на стінах міста.
Нападники вдерлися до Прагну. Місто горіло й верещало, чулися вдари металу об дерево, металу об метал.
Не мавши змоги наблизитися до ворогів, ракаші валили на них будівлі. Як нападники, так і оборонці були нечисленні. Головні сили обох сторін загинули на рівнині.
Сем стояв на найвищій вежі Храму й пильно дивився, як унизу гине місто.
— Не зміг я тебе врятувати, Прагну, — мовив він. — Намагався, але цього не вистачило.
На вулиці далеко внизу Рудра напнув свого лука.
Побачивши його, Сем здійняв списа.
На Рудру впали блискавки, а оповита ними стріла вибухнула.
Коли проясніло, від Рудри залишився тільки невеличкий кратер посеред обпаленої ділянки.
На віддаленому даху з’явився владар Ваю і скликав вітри роздмухувати полум’я. Сем знову здійняв списа, аж тут побачив дюжину Ваю на дюжині дахів.
— Маро! — гукнув Сем. — Покажися, Сновійнику! Якщо посмієш!
Зусібіч почувся регіт.
— Коли буду готовий, Калкіне, — пролунав голос із задимленого повітря, — я посмію. Та час виберу я... Тобі не паморочиться? А що було б, якби ти кинувся на землю? Чи підхопили б тебе ракаші? Чи врятували б тебе твої демони?
Відтак блискавки впали на всі будівлі поруч Храму, але над шумом піднісся Марин регіт. Він зник десь удалині під потріскування свіжих пожеж.
Сем сів і заходився спостерігати, як палає місто. Звуки бою нарешті стишилися та щезли. Лишилося тільки полум’я.
У голові з’явився й одразу зник гострий біль. Тоді з’явився знову й уже не зникав. Відтак мука охопила все його тіло, і він заволав.
На вулиці внизу стояли Брахма, Ваю, Мара й четверо напівбогів.
Він спробував був здійняти списа, але його рука так тремтіла, що зброя випала, проторохкотіла бруком і зникла з очей.
На нього був націлений скіпетр — той, що водночас і череп, і колесо.
— Спускайся, Семе! — гукнув Брахма, поводжаючи своїм знаряддям так, що боліло й пекло то тут, то там. — Живі зосталися тільки ти й Ратрі! Ти — останній! Здавайся!
Він через силу звівся на ноги й стиснув пальцями свій розжеврілий пояс.
Хитаючись, вичавив крізь ізціплені зуби:
— Та й гаразд! Спушуся — бомбою поміж вас!
Аж тут небо потемніло, посвітліло, потемніло.
Звуки полум’я заглушив могутній крик.
— Це Гаруда! — сказав Мара.
— Чого це Вішну сюди принесло?
— Ґаруду викрали! Забув, чи що?
Великий Птах пірнув на охоплене вогнем місто, мов титанічний фенікс у своє полум’яне гніздо.
Задерши голову, Сем побачив, як на Гарудині очі раптом упав каптур. Птах тріпонув крилами, відтак ринув на богів, що стояли попід Храмом.
— Червоне! — закричав Мара. — Вершник! На ньому червоне!
Брахма крутнувся й розвернув верескливий скіпетр, обіруч націливши його в голову Птаха, що пікірував.
Мара зробив якийсь пас, і Ґарудині крила буцім охопило полум’я.
Ваю здійняв обидві руки, і Боговоза Вішну, чий дзьоб трощить колісниці, уперіщив вітер — справжнісінький буревій.
Птах знову скрикнув і розчепірив крила, гальмуючи зниження. Тут коло його голови заметушились ракаші, підганяючи вниз стусанами й уколами. Він гальмував і гальмував, але спинитися не міг.
Боги кинулися врозтіч.
Гаруда врізався в землю, і земля здригнулася.
З-поміж пір’я на його спині вибрався Яма з шаблею в руці, ступив три кроки... і впав долі. Із руїн показався Мара й ударив його в потилицю — двічі — ребром долоні.
За секунду до другого вдару Сем стрибнув, але вчасно до землі не долетів. Скіпетр знову заверещав, і все навколо пішло обертом. Він боровся з падінням. Сповільнився.
Земля була за сорок футів... тридцять... двадцять... Землю затьмарив кривавий серпанок, а тоді вона почорніла.
— От владаря Калкіна й подолали у битві, — тихо мовив хтось.
Брахма й Мара, а також двоє напівбогів, Бора й Тікан, — ось і всі, хто залишився, щоб винести Сема і Яму з напівмертвого міста Прагну понад річкою Ведрою. За ними ступала владарка Ратрі з арканом на шиї.
Вони віднесли Сема з Ямою до громової колісниці, яка тепер мала ще гірший стан, ніж коли вони з неї сходили — у правому борті зяяла величезна діра, а частини хвоста наче й не було. Закували бранців у кайдани, знявши Талісман Ув’язнювача й кармазиновий плащ Смерті. Надіслали звістку на Небеса, і трохи згодом по них прилетіли з Міста небесні гондоли.
— Ми перемогли, — сказав Брахма. — Прагну більше нема.
— Як на мене, дорога перемога, — зауважив Мара.
— Але ми перемогли!
— А Чорний знову дав про себе знати.
— Він хотів лише випробувати нашу силу.
— І що ж він тепер має про неї думати? Що ми втратили ціле військо? І навіть боги загинули цього дня.
— Ми билися проти Смерті, ракашів, Калкіна, Ночі й Матері Жеврива. Нірріті вже не підніме на нас руки — не після такої перемоги.
— Велеможний є Брахма, — мовив Мара й відвернувся.
Кармовладців скликали чинити над бранцями суд.
Владарку Ратрі вигнали з Міста й прирекли ходити світом у смертній подобі, завжди в тілах середнього віку з більш ніж непоказною зовнішністю — тілах, неспроможних витримати повну потугу її Образу чи Атрибутів. Їй явили таку милість, бо судили тільки як випадкову спільницю, збиту зі шляху намовлянням Кубери, якому вона довірилася.
Коли послали по владаря Яму, щоб привести його з камери на судилище, він виявився мертвим. Сховав був у тюрбані металеву коробочку. Ця коробочка вибухнула.
Кармовладці зробили розтин і радили раду.