— Якщо він хотів померти, то чому не отруївся? — спитав Брахма. — Сховати пігулку було б легше, аніж цю коробочку.
— Є ледь припущенна ймовірність, — мовив один із кармовладців, — що десь у світі він мав друге тіло й хотів переселитися за допомогою передавального апарата, настроєного на самознищення після використання.
— Чи таке можливе?
— Ні, авжеж ні. Пересельне устатковання громіздке й складне. Проте Яма хвалився, буцімто може все. Якось він мене переконував, ніби такий прилад можна збудувати. Але контакт між двома тілами має бути безпосередній, через багато проводів і кабелів. А жодний апарат такого крихітного розміру не здатен згенерувати достатньої потужності.
— Хто збудував вам психозонд? — спитав Брахма.
— Владар Яма.
— А Шиві — громову колісницю? Аґні — вогнежезл? Рудрі — його жахний лук? Тризубець? Сяйний спис?
— Яма.
— Тоді послухайте-но моєї підказки: майже водночас з увімкненням цієї коробочки десь у Неозорому чертозі смерті запустився, мовби сам собою, якийсь великий генератор. Він попрацював менш ніж п’ять хвилин, а тоді знову самостійно вимкнувся.
— Бездротове живлення?
Брахма стенув плечима.
— Пора винести вирок Семові.
Так і вчинили. А що він уже раз загинув, але без особливого результату, ухвалили: смертний вирок не підійде.
Відповідно, його переселили. Однак не в інше тіло.
Звели радіовежу, Сема одурманили, як слід приєднали пересельні проводи — але другого тіла не було. Їх приєднали до перетворювача на вежі.
Його атман спроектували крізь відчинене склепіння вгору, у ту велику електромагнітну хмару, що оперізує всю планету й має назву Божий Міст.
Відтак він дістав унікальну честь — був ушанований другим похороном на Небесах. Владар же Яма був ушанований першим, а Брахма, спостерігаючи за димом понад багаттями, міркував, де ж той насправді.
— Будда пішов у нірвану, — оголосив Брахма. — Кажіть про це в Храмах! Співайте на вулицях. Славна була його кончина! Він реформував стару релігію, і тепер ми ліпші, ніж будь-коли досі! А всі ті, хто волів би думати по-іншому, нехай пам’ятають Прагну!
Це теж зробили.
Але владаря Куберу вони так і не знайшли.
Демони були на волі.
Нірріті був сильний.
А десь у світі були ті, хто пам’ятав біфокальні окуляри й унітази зі змивом, нафтохімію і двигуни внутрішнього згоряння, а також день, коли сонце сховало лице від правосуддя Небес.
Чули, як Вішну сказав, що в Місто зрештою пробралася дичавина.
Розділ сьомий
Ще одне ім’я, на яке його інколи кличуть, — Майтрея, себто Володар Світла[121]. Вернувшись зі Злотої Хмари, вирушив він до Палацу Ками в Хайпурі, де укладав плани й збирав сили, щоби скінчити югу. Один мудрець сказав якось, що побачити День кінця юги неможливо — його можна впізнати, лиш коли він мине. Бо ж починається він звичайнісіньким світанком і триває, як будь-який інший день, повторюючи історію цілого світу.
Його інколи кличуть Майтреєю, себто Володарем Світла...
Світ є жертовний вогонь, сонце — його паливо, сонячні промені — його дим, день — його полум’я, напрямки компаса — його жар та іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують віру. Із цієї жертви народжується Цар-Місяць.
Дощ, о Ґаутамо, є вогонь, рік — його паливо, хмари — його дим, блискавка — його полум’я, жар, іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують Цар-Місяць. Із цієї жертви народжується дощ.
Світ, о Ґаутамо, є вогонь, земля — його паливо, вогонь — його дим, ніч — його полум’я, місяць — його жар, зорі — його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують дощ. Із цієї жертви утворюється їжа.
Чоловік, о Ґаутамо, є вогонь, його роззявлений рот — паливо, його дихання — дим, його мова — полум’я, його зір — жар, його слух — іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують їжу. Із цієї жертви народжується сила відтворення.
Жінка, о Гаутамо, є вогонь, її статура — його паливо, її волосся — його дим, її органи — його полум’я, її насолоди — його жар і його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують силу відтворення. Із цієї жертви народжується людина. Вона живе доти, доки їй призначено жити.
Коли людина вмирає, її несуть на жертовний вогонь. Вогонь стає її вогнем, паливо — її паливом, дим — її димом, полум’я — її полум’ям, жар — її жаром, іскри — її іскрами. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують людину. Із цієї жертви являється людина в променистій величі.
У високому блакитному палаці зі стрункими шпилями й філігранними брамами, куди світлим повітрям, присмачуючи відчуття жвавістю й приємністю, долинає дух солоних морських бризок і крики морської твароти, владар Нірріті Чорний бесідував із приведеним до нього чоловіком.
— Як тебе на ім’я, капітане? — спитав він.
— Олваґґа, владарю, — відказав мореплавець. — Чому ти вбив мою команду, а мене залишив жити?
— Бо хотів допитати тебе, капітане Олваґґо.
— Щодо чого?
— Щодо багатьох речей. Речей, які може знати старий морський вовк зі своїх мандрівок. Як там моя влада над південними морськими шляхами?
— Міцніша, ніж я думав, інакше мене б тут не було.
— Багато хто теж боїться поткнутися в море, чи не так?
— Так.
Нірріті перейшов до вікна з морським краєвидом. Повернувся до полоненого спиною. Трохи згодом заговорив знову:
— Я чув, буцімто наука на півночі сягнула далеко вперед після, хм... битви за Прагну.
— Я теж таке чував. Крім того, знаю, що це правда. Бачив парову машину. Друкарський верстат уже ввійшов у життя. Мертві буреплазячі ноги гальванізують струмом. Кують сталь ліпшого ґатунку. Перевинайшли мікроскоп і телескоп.
Нірріті знов обернувся до нього, і вони заходилися вивчати один одного.
Нірріті був щуплявий чоловічок із вогниками в очах, нещирою усмішкою, темним волоссям, яке втримував срібний обруч, кирпатим носом і очима під колір палацу. Носив чорне, був незасмаглий.
— Чому Боги Міста не покладуть цьому край?
— Гадаю, тому що послаблені, якщо саме це ти хочеш почути, владарю. Після Ведрійської катастрофи вони побоюються душити розвиток механіки ґвалтом. Подейкують також про внутрішню чвару в Місті — між напівбогами й рештками старших. Ну, а ще ж є та нова релігія. Люди вже не страшаться Небес так, як колись. Вони мають більше охоти захищатися, а тепер, коли вони ще й ліпше устатковані, боги мають менше охоти з ними зв’язуватися.
— Тоді Сем таки бере гору. Крізь роки, а долає їх.
— Так, Ренфрю. Гадаю, це правда.
Нірріті зиркнув на двох вартових обабіч Олваґґи.
— Залиште нас, — наказав він. Коли вони вийшли, повів далі: — Ти мене знаєш?
— Так, капелане. Я ж бо Ян Ольвеґґ, капітан «Зорі Індії».
— Ольвеґґ. Це видається певною мірою неможливим.
— Проте правда. Я дістав це — старезне вже — тіло того дня, коли Сем побив кармовладців у Магартсі. Я там був.
— Один із Перших, та ще й — о, так! — християнин!
— Зрідка — коли мені бракне індуїстських прокльонів.
Нірріті поклав йому руку на плече.
— Отже, саме твоє єство мусить боліти від блюзнірства, що його вони вчинили!
— Я від них не в захваті, а вони — від мене.
— Ще б пак. Але щодо Сема: він зробив те саме, примножив численні єресі, поховав істинне Слово ще глибше...
— Зброя, Ренфрю, — відказав Ольвеґґ. — Нічого більше. Я впевнений, що він хотів бути богом не сильніше, ніж ти чи я.
— Можливо. Але краще б він добрав іншої зброї. Якщо він переможе, їхні душі все одно пропадуть.
Ольвеґґ знизав плечима.
— Я, на відміну від тебе, не богослов...
— Але допоможеш мені? За віки я зібрав могутню силу. Маю людей, маю машини. Ти кажеш, наші вороги послаблені. Мої бездушні, народжені не від чоловіка й жінки, не знають страху. У мене є небесні гондоли — багато гондол. Я можу дістатися їхнього Міста на Полюсі. Можу зруйнувати їхні Храми тут у світі. Думаю, настав слушний час очистити світ від цієї мерзоти. Істинна віра має прийти знову! І то скоро! Це має бути скоро...