— Хіба що духом. Коли богів меншає, хоч-не-хоч обходишся напівбогами.
— Узяти б ото громову колісницю, як у давні дні...
— У давні дні громової колісниці не було. Владар Яма...
— Мовчи! Тепер вона в нас є. Гадаю, над палацом Нірріті скоро схилиться рослий чоловік-димовик у вельми крисатому капелюсі...
— Брахмо, я думаю, Нірріті здатен спинити громову колісницю.
— Звідки такі думки?
— Вислухавши звіти кількох очевидців, я вважаю, що кораблі, які полювали на його піратів, він топив керованими ракетами.
— Чому не сказав мені цього раніше?
— То дуже недавні звіти. Дотепер я й нагоди не мав порушити це питання.
— Отже, ти не вважаєш, що нам слід атакувати?
— Ні. Чекаймо. Хай він зробить перший хід, щоб ми могли оцінити його силу.
— Для цього ж треба пожертвувати Магартхою, чи не так?
— То й що? Хіба це ти вперше побачиш, як упаде місто? Який йому зиск від самої Магартхи, якою він довго й не володітиме? Якщо не зможемо її відбити, от тоді нехай димовик схилить свій білий крисатий капелюх — над Магартхою.
— Маєш рацію. Це того варте — як слід оцінимо його потугу, трохи його виснажимо. А тим часом мусимо готуватися.
— Так. Що накажеш?
— Попередь усі сили в Місті. Негайно відклич владаря Індру зі східного континенту!
— Нехай буде воля твоя.
— І попередь інші п’ять міст на річці — Лананду, Хайпур, Кілбар...
— Невідкладно.
— То йди!
— Уже пішов.
Посеред океану часу, сповненого водою простору, рішуче стояв Сем.
— Боже смерті! — гукнув він. — Перелічи-но наші сили. Яма потягся, позіхнув, відтак звівся з шарлатової тахти, на якій дрімав був, майже невидимий. Перетнув кімнату й зазирнув Семові у вічі.
— В Образ не входитиму, але ось мій Атрибут.
Сем витримав його погляд, не відвівши очей.
— Це твоя відповідь на моє запитання?
— Почасти, — відказав Яма, — але насамперед — випроба твоєї власної потуги. Здається, вона повертається. Ти витримав мій убивчий погляд довше, ніж зміг би будь-який смертний.
— Я знаю, що моя потуга повертається. Відчуваю її. Багато всякого тепер повертається. За тижні, поки ми мешкали тут, у Ратріному палаці, попомедитував я над своїми минулими життями. Не всі вони були невдалі, смертобоже. Я вирішив так сьогодні. Хоч Небеса й били мене в кожному раунді, усі перемоги дорого їм обходилися.
— Так, дуже скидається на те, що тебе веде сама доля. Вони нині й справді слабші, ніж тоді, коли ти кинув виклик їхній моці в Магартсі. А ще вони й відносно слабші. Це тому, що люди стали сильніші. Боги знищили Прагну, але не знищили акселераціонізму. Відтак вони намагалися поховати буддизм під відомими вченнями, але не змогли. Точно й не скажу, чи допомогла тобі ця релігія писати сюжет власної історії, якось там посприявши акселераціонізму, однак цього й ніхто з богів не скаже. Хай там як, вона послугувала доброю димовою завісою, відвернула їхню увагу від капостей, які вони саме могли чинити, а що вона таки прийнялася як віровчення, їхні зусилля проти неї прислужилися збуренню певних антидеїкратичних настроїв. Ти міг би здатися надихнутим, якби не здавався далекоглядним.
— Дякую. Хочеш, благословлю?
— Ні. А хочеш, я тебе?
— Хіба якось потім, Смерте. Але ти не відповів на моє запитання. Кажи, які в нас сили?
— Ну, гаразд. Невдовзі прибуде владар Кубера...
— Кубера? Де він?
— Роками переховувався, потроху зливаючи у світ наукові знання.
— Аж стільки років? Його тіло мусить бути старезним! Як він так зміг?
— А ти не забув Наради?
— Мого давнього лікаря з Капіла?
— Точно. Коли ти розпустив своїх списників після бою в Магартсі, він усамітнився в глушині з купкою челядників. Прихопив із собою все те устатковання, що його ви забрали в Палаті карми. Я знайшов його багато років тому. Після Прагну, уже втікши з Небес шляхом Чорного колеса, я видобув Куберу з його склепу під тим загиблим містом. Згодом він об’єднав сили з Нарадою, який тепер у горах, крамарює з-під поли тілами. Вони співпрацюють. Крім того, ми відкрили там і сям ще кілька таких крамничок.
— І Кубера прямує сюди? Добре!
— А Сіддгартха — і досі князь Капіла. Якщо оголосити там призов, на нього й нині відгукнуться. Ми порозпитували тамтешній люд.
— Хіба якась жменька збереться. Але так, це все одно добра новина.
— А ще ж владар Крішна.
— Крішна? А він що робить на нашому боці? Де він?
— Тут і був. Я знайшов його, коли ми приїхали. Він саме підселився до однієї з дівчат. Жаль було й глянути.
— Чому ж?
— Постарів. Жалюгідно постарів і послабшав, але пиячити й бахурувати не облишив. Утім, Образ усе ще ставав йому в пригоді, час від часу відроджуючи дещицю його колишньої харизми, якусь дрібку колосальної життєвої сили. Його вигнали з Небес після Прагну, але за те, що він, на відміну від Аґні, не став битися проти Кубери й мене. Він мандрував світом понад півстоліття — пив собі, кохав, грав на свирілі й старів. Ми з Куберою не раз його шукали, але він чимало подорожував. Відступникам із-поміж божеств плодючості по-іншому, власне, і не можна.
— А що нам від нього за користь?
— Знайшовши Крішну, я того ж дня відправив його до Наради по нове тіло. Він приїде з Куберою. А його здібності швидко поновлюються після переселення.
— Так що ж за користь нам від нього?
— Не забувай: саме він переміг чорного демона Вану, з яким навіть Індра боявся зійтись. Тверезий, він — чи не найнебезпечніший із нині живих бійців. Яма, Кубера, Крішна і, якщо ти не проти, Калкін! Ми будемо нові локапали й виступимо разом.
— Я тільки за.
— Отже, так і буде. Хай-но пошлють на нас загін своїх богів-новобранців! Я тут саме нові види зброї конструював. Шкода, що їх має бути так багато, і то таких екзотичних. Це просто марнування моєї геніальності — робити з кожної зброї витвір мистецтва замість того, щоб масово виробляти певний засіб нападу. Але цю потребу диктує множинність паранормальних проявів. У когось завжди знайдеться Атрибут, що встоїть перед будь-якою зброєю. То що ж, хай познайомляться з пекельною рушницею, яка рознесе їх на волоконця, хай схрестять леза з електромечем або постануть перед фонтанним щитом, що обдасть їх бризками ціаніду й диметилсульфоксиду. Знатимуть тоді, що наскочили на локапалів!
— Тепер, Смерте, я бачу, чому будь-якого бога, навіть Брахму, можна в разі кончини замінити іншим, — але тільки не тебе.
— Дякую. Маєш якийсь план?
— Ще ні. Потребую більше відомостей щодо сил у Місті. Чи Небеса останнім часом демонстрували свою потугу?
— Ні.
— Якби ж тільки був якийсь спосіб випробувати їх, не виказуючи себе... Може, ракаші?
— Ні, Семе. Я їм не довіряю.
— Я теж. Але інколи з ними можна мати справу.
— Як оце ти в Колодязі й Паламаїдсу?
— Влучна відповідь. Може, й твоя правда. Я ще трохи над цим поміркую... А ще ось думаю про Нірріті. Що там у Чорного?
— Останніми роками він запанував над морями. Подейкують, що його легіони множаться й він будує бойові машини. Утім, я вже ділився з тобою острахами щодо цього. Тримаймося від Нірріті якнайдалі. У нього з нами спільне лиш одне — бажання повалити Небеса. Якщо він — ні акселераціоніст, ні деїкрат — досягне свого, то влаштує Темну добу — ще гіршу, ніж та, з котрої ми починаємо вибиратися. Можливо, найліпший для нас варіант подій — спровокувати битву між Нірріті й Богами Міста, залягти, а потім перестріляти переможців.
— Можливо, Ямо, ти й маєш рацію. Але як це зробити?
— Може, ми й не мусимо. Ану ж воно саме собою станеться, і то скоро? Магартха припала до землі, відсахнулася від моря. Стратег у нас ти, Семе. Я — тільки тактик. Ми тебе для того й повернули, щоб ти давав нам указівки. Прошу, добре це обміркуй, коли вже ти — знову ти.
— І завжди ти ото наголошуєш останні слова.
— Атож, проповіднику. Адже тебе досі не випробувано в битві відтоді, як ти вернувся з блаженства... Скажи-но, ти зможеш намовити буддистів воювати?