— Мабуть, але для цього, напевне, доведеться прибрати личину, яка мені тепер не до смаку.
— Ну... може, і не треба. Але май це на увазі — на випадок, якщо нам стане непереливки. Утім, для певності щовечора вправляйся перед дзеркалом у тій лекції з естетики, котру ти читав у Ратріному монастирі.
— Я б волів цього не робити.
— Знаю, але все одно роби.
— Повправляюсь-но ліпше з мечем. Лишень знайди мені якийсь, і я дам тобі науку.
— Хо! Згода! Якщо наука буде добряча, матимеш неофіта.
— То перейдімо ж у двір, де я тебе як просвітлю!
Коли Нірріті в блакитному палаці здійняв руки, верескливі ракети злетіли в небо з палуб його пускових кораблів і накреслили дуги понад містом Магартхою.
Коли на ньому застібнули чорний нагрудник, ракети впали на місто — й запалали пожежі.
Коли він узув чоботи, його флот увійшов у гавань.
Коли йому защепнули на шиї чорний плащ, а на голову надягли поворонований сталевий шолом, з-під палуб кораблів стишено загупали барабани його десятників.
Коли його підперезали мечем, у трюмах суден ворухнулися бездушні.
Коли він надів рукавички зі шкіри й сталі, його флот, підштовхуваний вітрами, що їх наганяли ракаші, наблизився до порту.
Коли він дав знак Олваззі, своєму юному управителю, іти за ним на подвір’я, воїни, які ніколи не говорять, піднялися на палуби кораблів і вишикувалися лицем до охопленої вогнем пристані.
Коли в темній небесній гондолі заревли двигуни, а перед ним відчинили двері, кинув якір перший із його кораблів.
Коли вони ввійшли в гондолу, перші з його воїнів увійшли до Магартхи.
А доки вони дісталися Магартхи, місто вже впало.
У зеленому верховітті саду співали птахи. На дні голубого ставка лежали старими монетами риби. Розцвілі квіти були переважно червоні й великопелюсткові, але де-не-де при нефритовій лавці, на якій вона сиділа, виднілися жовті вуньпани. Поклавши ліву руку на білу ковану металеву спинку, вона дивилася на плитку доріжки, якою, наближаючись, совгали його чоботи.
— Добродію, це приватний сад, — повідомила вона.
Він зупинився перед лавкою і зиркнув зверху вниз. Був міцної статури, засмаглий, темноокий і темнобородий, із незворушним обличчям — аж доки не всміхнувся. Убраний був у синє й шкіряне.
— Гостям сюди не можна, — додала вона. — Для них є сади в другому крилі будівлі. Пройди-но крізь тамту арку...
— У моєму саду ти завжди була бажана гостя, Ратрі, — мовив прибулець.
— Твоєму?..
— Кубера.
— Владарю Куберо! Ти не...
— Гладкий. Знаю. Нове тіло, ще й гарує нівроку. Майструє Ямину зброю, транспортує її...
— Коли ти прибув?
— Щойно. Привіз назад Крішну — заразом із вантажем вогнекомплектів, гранат і протипіхотних мін...
— Боги! Скільки ж часу минуло...
— Так. Багацько. Але тобі й досі належить вибачення, тож я прийшов сплатити цей борг. Він муляв мені всі ці роки. Вибач, Ратрі, за ту ніч, вельми давню, коли я втягнув тебе в це. Мені потрібен був твій Атрибут, тому я тебе залучив. Не люблю я когось отак визискувати.
— Я б чи так, чи сяк невдовзі покинула Місто, Куберо. Тож не картай себе понад міру. Звісно, воліла б я мати гарнішу подобу, ніж оце моє теперішнє вбрання. Та й так можна жити.
— Буде тобі інше тіло, владарко.
— Потім, потім, Куберо. Прошу, сідай. Ось тут. Хочеш їсти? Хочеш пити?
— І того, й другого.
— Ось фрукти, ось сома. Чи ти б волів чаю?
— Соми, дякую.
— Яма каже, Сем одужав від свого святенництва.
— Добре, бо потреба в ньому зростає. Він уже склав для нас якісь плани дій?
— Яма мені не казав. Але, можливо, Сем не сказав Ямі.
На дереві поруч несамовито заворушилося гілля, і звідти гепнув Тек, приземлившись на всі чотири. Перетнув мощену плитками доріжку, став обіч лавки й прогарчав:
— Ці теревені мене розбудили! Що це за один, Ратрі?
— Владар Кубера, Теку.
— Коли ти єси він, тоді — ого-го, як змінивсь! — констатував Тек.
— Це й про тебе можна сказати, Теку-архіваре. Чом це ти досі мавпуєш? Яма міг би тебе переселити.
— Я корисніший як мавпа, — пояснив Тек. — Чудовий шпигун, значно ліпший від собаки. Дужчий за людину. Ну й хто там відрізнить одну мавпу від іншої? Лишатимуся в цій подобі, поки буде потреба в моїх особливих послугах.
— Похвально. Чи були дальші новини про рухи Нірріті?
— Його судна підходять до великих портів ближче, ніж мали за звичай у минулому, — сказав Тек. — Окрім того, їх, здається, побільшало. Оце й усе. Схоже, боги його бояться — бо не знищують.
— Так, — підтвердив Кубера. — Бо він тепер — загадка. Я схильний думати, що він — Ганешина помилка. Це ж він дозволив Нірріті безперешкодно піти з Небес, а ще й забрати із собою все те устатковання. Гадаю, Ганеша хотів мати напохваті якогось ворога Небес на випадок, якби в ньому виникла раптова потреба. Він, либонь, і гадки не мав, що гуманітарій зможе аж так скористатися тим устаткованням і зібрати аж такі сили.
— У твоїх словах є логіка, — погодилася Ратрі. — Навіть я чула, що Ганеша часто так чинить. І що ж він робитиме тепер?
— Пожертвує Нірріті перше атаковане місто, щоб вивчити його засоби нападу й оцінити його потугу, — якщо зможе переконати Брахму почекати. А тоді вже завдасть по Нірріті удару. Магартха мусить упасти, а ми — бути поруч. Навіть просто поспостерігати було б цікаво.
— Але спостереженням, по-твоєму, не обійдеться? — спитав Тек.
— Достоту. Сем знає: ми маємо бути напоготові, щоб спершу примножити безлад, а тоді поладити, що зможемо. І нам доведеться діяти, щойно ворухнеться хтось інший — а це, Теку, може статися вже скоро.
— Ну нарешті, — зрадів Тек. — Завжди хотів піти в бій разом з Ув’язнювачем.
— Найближчими тижнями, певно, здійсниться майже стільки ж бажань, скільки й не справдиться.
— Ще соми? Ще фруктів?
— Дякую, Ратрі.
— А тобі, Теку?
— Хіба що бананчик.
У затінку лісу, на верхівці високого пагорба сидів, удивляючись на Магартху внизу, Брахма, мовби статуя бога верхи на гаргуйлі.
— Вони плюндрують Храм.
— Так, — підтвердив Ганеша. — Погляди Чорного за ці роки не змінилися.
— З одного боку, жалко. З другого — страшно. Його вояки мали гвинтівки й пістолети.
— Так. Вони дуже сильні. Повертаймося до гондоли.
— Хвилинку.
— Боюся, владарю... що вони наразі надто сильні.
— Що пропонуєш?
— Їхній флот річкою не підніметься. Щоб атакувати Лананду, мусять іти суходолом.
— Правда. Хіба що він має досить небесних суден.
— А щоб атакувати Хайпур, мусять пройти навіть далі.
— Так, так! А щоб атакувати Кілбар — ще далі! Кажи вже по суті! Куди хилиш?
— Що далі вони зайдуть, то більші проблеми з постачанням матимуть, то вразливішими стануть до партизанської тактики на шляху просування...
— Пропонуєш мені не робити нічого, крім як турбувати їх наскоками? Дозволити їм промарширувати краєм, беручи місто за містом? Та вони ж окопаються й дочекаються підкріплень, щоб утримати здобуте, лише тоді рушать далі. Тільки дурень вчинив би інакше. Якщо чекати...
— Поглянь-но вниз!
— Ну? Що там?
— Вони лаштуються виступити.
— Неможливо!
— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, божевільний. Йому не потрібні ні Магартха, ні Лананда, ні Хайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. Окрім цього, його в тих містах цікавлять лише душі, а не тіла. Він рухатиметься краєм і нищитиме всі символи нашої релігії, на які натрапить, аж доки ми не вирішимо перехопити ініціативу. Якщо ми не будемо діяти, він, імовірно, зашле місіонерів.
— Та ми ж мусимо якось діяти!
— Тоді ослаблюй його в міру просування. Коли достатньо ослабне, бий! Віддай йому Лананду. І Хайпур, якщо знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли він ослабне достатньо, розтрощи його. Містами можна пожертвувати. Скільки їх там ми самі зруйнували? Ти вже й не згадаєш!