Коли дощ був сильний, Максові здавалося, що час зупинився. Це скидалося на перерву, під час якої можна було робити все, що спаде на думку, або просто підійти до вікна і годинами спостерігати цю безкінечну запону із небесних сліз. Хлопець поклав книжку на столик і вимкнув світло. Повільно, заколисуваний дощем, він поринув у сон.
Розділ п`ятий
Його розбудили голоси батьків, що долинали з першого поверху, й біганина Ірини сходами вгору та вниз. Уже звечоріло, але Макс побачив, що гроза минула, залишивши по собі всіяне зорями небо. Він глянув на годинника й зрозумів, що проспав близько шістьох годин. Макс саме підводився, коли хтось кісточками пальців постукав у двері.
— Час вечеряти, спляча красуне, — пророкотів із-за дверей веселий голос Максимільяна Карвера. Подумки Макс запитав себе, що могло викликати в батька таку радість, та одразу згадав про кіносеанс, який той пообіцяв улаштувати, коли вони вранці снідали.
— Зараз спущуся, — озвався Макс, досі відчуваючи в роті в’язкий смак канапок із шинкою.
— Оце вже краще, — відповів годинникар, спускаючись на перший поверх.
Максові зовсім не хотілося їсти, однак він пішов до кухні й сів за стіл разом з усіма. Алісія задумливо дивилася в тарілку, не торкаючись їжі. Ірина ж, з апетитом поглинаючи свою порцію, щось шепотіла огидному котові, який втупився їй у ноги. Поки вони отак вечеряли, Максимільян Карвер розповідав, що знайшов у селищі чудове приміщення під майстерню, щоб знову розпочати бізнес.
— А що робив ти, Максе? — поцікавилася Андреа Карвер.
— Був у селищі.
Всі подивилися на нього так, ніби чекали продовження.
— Познайомився з одним хлопцем на ім’я Роланд. Завтра ми хочемо поплавати під водою.
— Макс уже має приятеля! — переможно вигукнув Максимільян Карвер. — Ну, що я вам казав?
— А який він, цей Роланд, Максе? — запитала Андреа Карвер.
— Не знаю. Симпатичний. Роланд живе з дідусем, доглядачем маяка. Він розповів мені про селище безліч цікавих речей.
— А де ви плаватимете під водою? — запитав батько.
— На південному березі, потойбіч порту. Роланд каже, там є корабель, який потонув багато років тому.
— А можна мені з вами? — втрутилася в розмову Ірина.
— Ні,— відрубала Андреа Карвер. — А це безпечно, Максе?
— Мамо…
— Гаразд, — згодилася Андреа. — Тільки будь обережний.
Макс ствердно хитнув головою.
— В юності я добре плавав під водою, — докинув Максимільян Карвер.
— А зараз ні, любий, — урвала його дружина. — Покажеш нам фільм?
Стенувши плечима, Максимільян Карвер підвівся, готовий похизуватися своїми навичками кіномеханіка.
— Допоможи-но батькові, Максе.
Перш ніж виконати його прохання, Макс нишком подивився на Алісію, котра за вечерею не розтулила рота. Її відсутній погляд, здавалося, волав про те, якою далекою була вона від усього, що відбувалося довкруж, але з незрозумілої причини ніхто, крім Макса, цього не помічав або не хотів помічати. На якусь мить погляди брата й сестри зустрілися. Макс усміхнувся.
— Хочеш поїхати завтра з нами? — запропонував Макс. — Роланд тобі сподобається.
Алісія ледь помітно всміхнулася і, не кажучи ні слова, згідливо кивнула, а в її темних бездонних очах засяяли вогники.
— Готово. Вимкніть світло, — наказав Максимільян Карвер, вставивши бобину з плівкою у кінопроектор. Апарат, здавалося, походив із тих самих часів, що й Коперник, і Макс сумнівався, чи він працюватиме.
— І що ми дивитимемося? — поцікавилася Андреа Карвер, колисаючи на руках Ірину.
— Гадки не маю, — зізнався годинникар. — У гаражі стоїть коробка з десятками плівок, але там немає жодних написів. Я взяв декілька навмання. Не здивуюся, якщо взагалі не буде зображення. Емульсія на плівці дуже легко псується, і після стількох років цілком імовірно, що вона зійшла.
— І що це значить? — втрутилася в розмову Ірина. — Ми нічого не побачимо?
— Є лише один спосіб дізнатися, — відповів Максимільян Карвер, вмикаючи проектор.
За кілька секунд апарат, задирчавши, як старий мотоцикл, ожив, і вітальню прорізало сліпуче світло з об’єктива. Макс втупився в прямокутник, що відбивався на білій стіні. Так дивляться на чарівний ліхтар, не знаючи напевне, які видіння можуть з’явитися з цього винаходу. Хлопець затамував подих, і за мить на стіні з’явилось зображення.