Територія виявилася більшою, ніж йому здалося спочатку. Він був ладен заприсягтися, що в саду близько двадцятьох напівприхованих за буйною рослинністю статуй. Хлопець зробив кілька кроків і заглибився в сад. Фігури були мовби вписані в концентричні кола, і Макс уперше завважив, що всі вони дивляться на захід. Статуї ніби створювали єдиний ансамбль і скидалися на циркову трупу. Проходячи повз них, Макс помітив фігури приборкувача, факіра з гачкуватим носом і тюрбаном на голові, акробатки, силача й інших артистів, які наче втекли з примарного цирку.
В центрі саду статуй на п’єдесталі височіла велетенська фігура усміхненого блазня з настовбурченим волоссям. Одна його рука була витягнута вперед і стиснута в схований під гігантською рукавичкою кулак: здавалося, він завдає удару якомусь невидимому предмету в повітрі. Біля ніг блазня Макс завважив велику кам’яну брилу, на якій було нанесено якийсь малюнок. Опустившись навколішки, хлопець відсунув бур’ян, що затуляв холодну поверхню брили, і виявив на ній обведену колом велику шестикутну зірку. Макс упізнав символ: такий самий, як на ґратчастій брамці.
Роздивляючись зірку, Макс збагнув: те, що попервах здалося йому концентричними колами, в які були вписані статуї, насправді також шестикутна зірка. Кожна фігура в саду була розташована на перетині ліній, які складали зірку. Макс підвівся, щоб обдивитися примарний краєвид довкола себе. Він обвів поглядом кожну статую в оточенні диких трав, які колихав вітер, а потім знову втупив очі у велетенського блазня. По тілу хлопця пробіг морозець, і він відсахнувся. Щойно стиснута в кулак, рука фігури тепер була простягнута й наче кудись надила. Макс відчув, як холодне світанкове повітря обпікає горло, удари серця відлунювали йому в скронях.
Повільно, мов боячись розбуркати статуї від їхнього вічного сну, хлопець попрямував до загорожі, озираючись на кожному кроці. Коли він ступив за поріг ґратчастої брамки, йому здалося, що до їхнього будинку дуже далеко. Довго не роздумуючи, Макс щодуху побіг, цього разу не озираючись, аж поки не досягнув паркана, що оточував заднє подвір’я. Коли він нарешті добіг, сад статуй знову стояв занурений у туман.
Кухню заповнював запах масла та грінок. Алісія без апетиту дивилася на сніданок, а маленька Ірина накладала своєму недавно усиновленому котові в тарілку якусь молочну суміш, до якої той навіть не доторкнувся. Спостерігаючи цю сцену, Макс подумав, що гастрономічні уподобання кота зовсім інші, в чому він переконався напередодні. Максимільян Карвер, тримаючи у руці чашку з кавою, радісно поглядав на родину.
— Вранці я обдивився гараж, — сповістив він, наче проголошуючи «зараз ви почуєте щось надзвичайне» — таким тоном годинникар говорив щоразу, коли хотів, аби хтось запитав його, що ж такого він виявив.
Макс так добре вивчив його хитрощі, що часом запитував себе, хто з них двох батько, а хто син.
— І що ти знайшов? — зглянувся Макс.
— Ти не повіриш, — відказав батько, а Макс подумав: «Ще б пак», — два велосипеди.
Макс запитливо звів брови.
— Вони старі, але якщо змастити ланцюги, їх можна перетворити на ракети, — розтлумачив Максимільян Карвер. — І там було ще дещо. Знаєте, що я знайшов у гаражі?
— Мурахоїда, — пробурмотіла Ірина, погладжуючи кота.
У свої вісім років наймолодша дочка Карверів застосовувала нищівну тактику, щоб підірвати дух батька.
— Ні,— заперечив вочевидь засмучений годинникар. — Ну, хто відгадає?
Краєчком ока Макс завважив, що матір спостерігала цю сцену, й оскільки, здавалося, присутніх не надто цікавили детективні подвиги її чоловіка, поквапилася прийти йому на допомогу.
— Альбом зі світлинами? — солодким голосом запитала Андреа Карвер.
— Майже, майже, — відповів годинникар, до якого повернувся добрий гумор. — Максе?
Матір нишком глянула на хлопця. Макс прийняв гру.
— Не знаю. Може, газету?
— Ні. Алісіє?
— Я здаюся, — відповіла Алісія, думки якої вочевидь витали десь далеко.
— Ну гаразд. Приготуйтеся, — почав Максимільян Карвер. — Кінопроектор. І коробку з кіноплівкою.
— Що за плівка? — Ірина вперше за чверть години відвела погляд від кота.