Уважним поглядом Лимар обвів увесь горизонт. Далеко ліворуч, на обрії, пливли численні димки якоїсь ескадри, маячило кілька трикутничків-парусів. Праворуч море було зовсім чисте. А над малайським берегом клубочилися тумани, нависали грізні хмари і їх раз у раз прошивали блискавиці.
Небезпечно подорожувати морем вночі на вутлому човнику, без компаса, не знаючи течій і берегової лінії. А все-таки набагато краще, аніж пливти без човна.
Мишко Лимар орієнтувався по зірках, і пірога швидко йшла вперед. Та незабаром небо потьмарилося, бриз почав зривати баранці на хвилях, гальмував просування. Нарешті, стало темно, хоч у око стрель.
Михайло гріб щосили, а човен кудись несло. Ліворуч? Праворуч?.. Чи, може, навіть у відкрите море?
Та ось попереду почувся шум. То не був гуркіт прибою, коли шалені хвилі навально б'ють об скелястий берег. Розмірені ритмічні звуки нагадували шурхіт численних кроків по піску.
Ніс човна вдарився об щось, і по обличчю Лимаря хльоснули гілки. Промайнув у тумані стовбур дерева… ще один…
Це був мангровий ліс, — дивний ліс, що росте прямо у воді і навіть відвойовує собі крок за кроком територію в моря: мангрові плоди, схожі на великі наконечники списів, падають просто в мул і за якихось кілька годин проростають, даючи початок новому дереву.
Лимар нічого цього не знав. Він тільки дивувався з чудного лісу та злився, що не було способу проїхати далі. Пірогу довелося прип'ясти до стовбура.
Незабаром розвиднилося, і Лимар міг обдивитися навколо себе детальніше.
Жовтозелена каламутна вода збігала з лісу — почався відплив. Оголювалися численні корені — кожне з могутніх дерев стояло на химерних покручених підставках. Гілки угорі перепліталися в суцільне зелене шатро.
Зійшло сонце. І раптом десь далеко у хащах пролунав басовитий сумний голос:
— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу…
До нього приєднався чийсь інший — верескливий і настирливий:
— Ху-ут, ху-ут, ут, ут, віт, віт!.. — і зовсім тонкий і дзвінкий: — Хей-хей-хей!..
Лимар здригнувся: що це може бути?
Тримаючи пістолет напоготові, він стрибнув з човна на клаптик, здавалося б, зовсім сухої землі… та й пірнув у грузький мул майже по пояс.
Мишко ледве вибрався з пастки і, вже не бажаючи наражатися на небезпеку, подерся по гілках нагору. З дерева на дерево, — отак він просувався в глиб Малайї.
Нарешті, мангровий ліс скінчився. За невеликою галявиною, вздовж якої текла неширока повновода річка, починалися джунглі, та ще й такі, що, здавалося, крізь них не пройде жодна істота.
— Ху-уу… Хо-оо… Ху-уу… — знову, зовсім близько завів хтось свою тоскну пісню.
Лимар придивився уважніше.
На гілках височезного, оповитого ліанами та вкритого численними червоними квітками дерева сиділо кілька великих чорних мавп.
Він полегшено зітхнув і ступив крок уперед. Мавп наче вихором змело з їхніх місць. Припинилася безладна ранкова пісня.
Обережно обмацуючи грунт, Лимар подався до річки. Перепливти її було б легко, — він так і хотів зробити. Але щойно він вліз у воду, як одразу ж вискочив звідти, немов ошпарений.
На мілині, метрів за п'ять від нього, лежав великий зеленосірий крокодил.
Розділ VIII
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
— Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім — ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж — не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.
Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? — то хай так, аби тільки дали спокій.
Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, — ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда — кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.
— Ходімо! — Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. — Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.