Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.
— Ні. Ліворуч, — командував Сміт. — Тепер — прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.
Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе — німе, холодне, байдуже.
Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.
Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:
— Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.
Петерсон підвів голову. Сміт зник.
Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері — до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.
Петерсон пройшовся коридором — сорок шість кроків — і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі — інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі — якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:
— Хто?
Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:
— Я.
Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.
— Хто?
— Джек Петерсон.
Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.
— Наглядач?
— В'язень.
— То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?
— Десята.
— О, добре! — Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.
Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, — так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?
Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.
Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.
Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:
— Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм — Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там — розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор — як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я — Вагнер. Зрозуміло?
Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!
— Пробачте, професоре! — сказав він збентежено. — Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…
— Прочитав рукопис?! — гостро позирнув на нього Вагнер. — Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви — шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!
Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж — хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?
Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, — хіба що менший.
Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.
— Ви помилилися, — сказав він сухо. — Ваш кабінет — поруч.
— Перепрошую.
Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.
— Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:
— Фогель. Петер Фогель.
— Німець?