Охоплений просто-таки панічним страхом, Лимар кинувся навтіки. Він забув навіть про постріли, які почув недавно.
Щойно він зупинився, щоб звести подих, як знову, почув гуркіт моторів і стрілянину. Це вже скидалося на справжній бій: торохтіли кулемети й автомати, брязкали міномети, а ось, наростаючи, пролунали гучні бомбові удари… Ближче, ближнє… І раптом над лісовою дорогою з оглушливим свистом промчав реактивний літак, розсипаючи дрібні бомби.
— Х-ху!.. От тобі й джунглі!.. От тобі й романтика!.. — сердито пирхаючи, Лимар підвівся з землі й витер пістолет.
Сторожко озираючись, прислухаючись до звуків, він пішов уперед. Тепер йому стало цілком ясно, що треба шукати людей. Якщо реактивний літак бомбардував ці джунглі — значить, тут звільнена від окупантів територія.
Розділ X
КОЖЕН ПРАГНЕ СВОЄЇ МЕТИ
Витриманим, шанобливим, уважним постав перед професором Вагнером його новий сусід Петер Фогель. Він засвідчив свою повагу геніальному винахідникові інтегратора й вийшов, навіть не позирнувши на захаращений паперами стіл. До кабінету Вагнера він більше не зайшов ні того, ні наступного дня.
Вагнер поступово сповнювався почуттям незадоволеної помсти, невилитого гніву.
О, хай тільки з'явиться отой Фогель, — він йому покаже!.. Не вперше засилає Харвуд своїх шпигунів, але всі вони були дурні й клювали на першу-ліпшу принаду. А цей — підступний, лукавий… Бач, не йде, грає на нервах!
І старий таки не витримав. Він викликав свого сусіда внутрішнім телефоном, і коли Фогель прийшов, сказав йому з єхидною посмішкою:
— Ви — шпигун. Я це знаю. То знайте й ви: нічого вивідати не вдасться. Оці папірці, — він недбало змів з стола кілька змережаних формулами аркушів, — для таких дурнів, як Харвуд. За те, що ви не набридали, дарую їх вам. А решта — ось тут! — він поляскав себе по опуклому лобі. — І звідти їх не видере ніхто й ніколи.
Фогель-ІЦеглов шанобливо схилив голову:
— Дозвольте сісти, гер професор?
— Сідайте! — незадоволено буркнув Вагнер. — Тільки не брешіть. Краще признайтесь, що ви шпигун, і я, шануючи свою батьківщину, подарую вам незначний секрет, за який Харвуд заплатить готівкою.
Дивна річ: щойно Фогель сів, як його наче хто змінив. Нахмурилися брови. Гострим, пронизливим став погляд сірих очей. У голосі геть щезли запобігливі інтонації.
— В ім'я батьківщини ви хотіли подарувати мені незначний секрет? Чхати на цей секрет і на готівку Харвуда!.. Ви зрадили свою батьківщину, продали геніальний винахід мерзотникам та ще й потрапили до почесної в'язниці. Соромно! Я мріяв побачити професора Вагнера знесиленим, але нескореним. А він — сидить у цьому комфортабельному кабінеті, як мокра курка в курнику, і втішається з того, що найвищий витвір людського розуму загине разом з ним!.. Я скінчив, гер Вагнер! Можете донести на мене Харвуду.
Він різко підвівся й вийшов, не попрощавшись.
О, це була гостра гра!.. Власне, Щеглов не рискував собою: навіть коли Харвуд підслухав розмову — нічого страшного не трапиться. Але біс його знає, як реагуватиме Вагнер. Невідомо, хто він такий, як опинився тут і про який винахід, зрештою, йде мова. Доводилося орієнтуватися на ходу: коли Харвуд — дурень, значить Вагнер — геній. Коли пущено крокодилячу слізку за Німеччиною — то хай Німеччина й вимагає від свого блудного сина розкриття таємниці. І якщо вдалося врахувати всі обставини й вибрати вірний тон — оця розмова не піде на марне.
Минув день, другий, третій… Вагнер не викликав Фогеля-Щеглова, навіть не подавав ознак життя. Мовчав і Харвуд, — отже, старий не розповів йому про розмову. Це вже був якийсь шанс на успіх, і Щеглов заспокоївся.
Коротко проінструктований Харвудом, він швидко опанував методи роботи з інтегратором, його не приголомшили, як Петерсона свого часу, надзвичайні можливості цього приладу, — хоча б уже тому, що в старанно екрановану лабораторію не долітав жоден звук. Зате Щеглов одразу ж оцінив можливість мислити й відчувати в тисячі разів яскравіше. З десятої ранку й до десятої вечора, — увесь час, коли працювали інтегратори, — інженер сидів з «радіошоломом» на голові, буквально поглинаючи книжки, досліджуючи радіосхеми, поновлюючи в пам'яті те, що давно забулося.
Він саме заглибився у якийсь дуже складний розрахунок, коли до його кабінету зайшов професор Вагнер.
Щеглов підвів голову й відсахнувся: перед ним був не владний і самовпевнений товстун, а якесь убоге пухле створіння, схоже на мішок, сяк-так напханий шматками м'яса. Інженерові аж защеміло в грудях: невже старий отак взяв до серця його докори? А може, він захворів? Адже це людина, можливо, навіть чесна, яку силоміць запроторили в оцю в'язницю?