Щеглов насторожився: питання було поставлено підступно.
Цей район Берліна Щеглов знав досить добре, бо прожив там півтора року після Вітчизняної війни. Бував він і в кав'ярні «Золоте Руно»… Але Кнопке… Та біс його знає, хто такий Кнопке!
— Далебі, не пам'ятаю, — дипломатично відповів Щеглов. — Адже це було так давно!
— Ах, справді, — похопився Вагнер. — Це мені з інтегратором видко все, як на фото… Досить про Німеччину. Я на власні очі бачив усе це і втік звідти на початку сорок п'ятого року. Розкажіть краще про Москву. Це цікавіше.
Щеглов заспокоївся — розмова переходила на безпечнішу тему.
— Ну, що ж — Москва, як Москва…
Він намагався бути холодно-недоброзичливим і лаконічним, але Вагнер зажадав подробиць, особливо цікавлячись змінами, що сталися за роки радянської влади. Хоч-не-хоч Щеглову доводилося деталізувати, і це було страшно: він відчував, що провалюється, як той учень-невдаха на своєму першому в житті екзамені.
Здається, все було правильним: він наводив конкретні епізоди, нічого не хвалив, ганив — стримано. Але коли про Москву, про кожен її будинок, він міг говорити принаймні п'ять хвилин, згадуючи подробиці, які впадають в око лише юнакові, то про Берлін, де, згідно з вигаданою біографією, минула його юність, він говорив з позицій сорокалітнього.
Коли він скінчив свою розповідь, Вагнер довгий час сидів мовчки, потім сказав:
— Ага, я пригадав: кав'ярня «Золоте Руно» в двадцять п'ятому році була не поруч з вашим будинком, а на розі. Пам'ятаєте, той будинок згорів у тридцять восьмому році?
— Ні, не пам'ятаю, — твердо відповів Щеглов. — Адже я тоді вже був у Росії.
— Ах, так, так! Це вірно, вірно. Ну, гаразд. Погляд Щеглова зустрівся з пронизливим поглядом
Вагнера, і інженер зрозумів, що гру програно.
Розділ XI
ХИЖАК ПРОТИ ХИЖАКА
Сміт прокинувся в дуже поганому настрої. Йому снилося щось кошмарне: він борсався уві сні, намагаючись звільнитися від чогось безформного, мокрого і важкого, що навалилося йому на груди, не давало звести подиху. Тепер він лежав на ліжкові пітний, знесилений, пригнічений.
З недавнього часу Сміт взагалі почував себе негаразд. У нього значно погіршився зір, притупився слух, зник апетит. А головне — важко було зосередитися на чомусь, щось пригадати. Щоранку на нього нападала дивна кволість — не хотілося робити жодного зайвого руху.
Ось і зараз він знехотя підвівся з ліжка, мимохідь зазирнув у дзеркало і, провівши долонею по густій рудуватій щетині на підборідді, махнув рукою: ат, чи не все одно!
В самій тільки піжамі він вийшов на балкон, обвів поглядом купу незграбних залізобетонних будов, байдуже позирнув на залиту яскравим промінням буйну рослинність парку за лабораторним корпусом. Сьогодні був напрочуд гарний ранок. Але Сміт незадоволено промимрив:
— Клята Малайя! Як вона мені остобісіла!
Парком до фонтана йшло двоє. Сміт напружив зір і таки впізнав: це — Харвуд і Бетсі Кніпс. Дівчина йшла легкою ходою, наче аж пританцьовувала, розмахуючи чимось яскравим, — чи сумочкою, чи, може, букетом квітів. Сміт крутнув за ручку настройки — червона стрілка не зрушила з місця. Зате в протилежний бік вона попливла вільно. Отже, на цьому періоді досягнуто межі посилення?
Сміт ввімкнув наступний період і занепокоєно глянув на прилади: ні, це йому не подобалось. Ще два періоди, а тоді?
Ну, то доведеться прилаштувати ще кілька ступенів посилення, та й годі.
Сміт заспокоївся і, виключивши увагу від усього стороннього, поринув у напівзабуття. Перед ним пропливало побачене, відчуте, почуте, а він переживав усе заново, обминаючи неприємне, затримуючись на хорошому.
Його ніхто не турбував: Харвуд з приїздом Бетсі Кніпс заходив до лабораторії вряди-годи. Отже, можна було робити все, що заманеться.
По обіді Сміт не ліг спати, а знову подався в лабораторію.
Довелося ще збільшити посилення, — цього разу червона стрілка пересунулась аж на дві поділки. Певно, давалася взнаки перевтома.
Минула і десята, і одинадцята вечора, а Сміт усе ще не вимикав головного інтегратора: йому не хотілося розлучатися з енергійністю та піднесеністю. Але час уже й спочити.
Як завжди, перед тим як піти з лабораторії, Сміт старанно прослухав увесь діапазон звуків.
Щебетання Бетсі… Хворобливе кахикання Гаррі Блек-вела, — цей скоро помре, ясно… Громохке хропіння Кніпса… Кроки вартового на північній башті…