— Слухаю, Джек!
А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:
— Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?
— Хочу! — уривчасто сказав Щеглов і шпурнув трубку на апарат: з ласки того дурня Петерсона все зійшло нанівець. Отже, критися вже не випадає.
Похмурий, рішучий, він зайшов до кабінету Вагнера і запитав з порога:
— Ви підслухали?
— Так, — з насмішкуватим докором похитав головою старий. — Сідайте, прощу — розмова буде довга.
— Як ви підслухали? Адже це було до десятої ранку!
— Але й зараз уже після десятої вечора! — Вагнер показав спочатку на годинник, а потім на освітлену шкалу інтегратора. — Головний інтегратор тепер працює безперервно, а ваші прилади вимикав я. І не шкодую: мені вдалося почути багато цікавого… Отже, ви таки шпигун і хочете викрасти мої секрети?
Запала пауза. Вагнер з цікавістю стежив за Щегловим, бажаючи помітити на його обличчі вираз стурбованості або збентеження. Але той добре володів собою.
— Професоре, чи не час розпочати нашу розмову? сказав він, коли мовчанка стала затягуватися. — Я маю тільки пояснити, що я зовсім де шпигун. Але ваші секрети вирву. Коли не у вас, то у Харвуда. Або розкрию їх самотужки. Ваш винахід повинен служити людям, а не вбивцям.
Вагнер задумливо похитав головою:
О, це вже щось нове!.. До цього часу від мене вимагали зовсім іншого… — Він ще трохи помовчав. — Оце я дивлюся на вас і запитую сам себе: які думки пробігають зараз у вашій голові? За кого ви мене вважаєте — за ворога чи друга? Розумного чи дурного?.. Я можу тільки висловити те чи інше припущення та й годі. Я не прочитаю ваших думок навіть з допомогою інтегратора… А колись я мріяв про це… Злиденним, голодним студентом я працював по п'ятнадцять годин на добу, складаючи пфеніг до пфеніга на свою майбутню лабораторію. Я крав, — так, визнаю, — крав у мого вчителя радіодеталі для приладів і скоринки хліба для невибагливого шлунка. Я позичав гроші у кого завгодно і, звичайно, не повертав. Я не соромився випросити у когось із друзів стоптані черевики, аби не витратити якихось дві марки на нові. З мене глузували в очі й позаочі, називали скнарою, дрібним мерзотником, що за шеляг ладен вбити людину… Та останнє, мабуть, таки й відповідало дійсності: щоб здобути необхідні кошти, я міг би і вбити, і пограбувати… І я б знайшов моральне виправдання для себе: я — надлюдина! Коли я переможу — я сплачу за все!
Довго довелося б розповідати про всі мої марні намагання розбагатіти. Скажу тільки, що я не одружився з дівчиною, яку, мабуть, кохав, — не одружився тому, що довелося б витрачати втричі більше, аніж я собі дозволяв, — протягом довгих років не був жодного разу в театрі чи кіно. Коротко кажучи — жив, як хробак.
І ось, коли я вже почав втрачати сили й здоров'я, коли мені почало здаватися, що я обрав хибний шлях і ніколи не дійду ним до мети, мені несподівано пощастило. Вмерла якась моя тітка, якої я і в очі не бачив, і до моїх рук потрапила чимала сума грошей. Я витратив їх майже всі, але таки обладнав, нарешті, свою лабораторію найновішим устаткуванням. І успіх прийшов навдивовижу швидко, хоч зовсім не з того боку, з якого я його сподівався.
Мої досліди з передаванням думок на відстані зазнали невдачі: виявилося, що кора головного мозку, яка відає психічними функціями, побудована дуже складно. Однакові електромагнітні коливання у різних людей викликають різні реакції. Так, наприклад, я передавав записані на плівку почуття радості й піднесення, а піддослідні відчували що завгодно: і сум, і пригніченість, і бурхливу радість, і загальну нервозність. Добре передавалися тільки найпростіші, властиві й тваринам почуття голоду, болю тощо…
Але одного разу мені хотілось дізнатися, що трапиться, коли спрямувати на мозок людини його власні коливання, тільки посилені. Я побудував оцей «радіошолом» і якось на світанку ввімкнув свій перший, ще дуже недосконалий, інтегратор…
Вагнер замовк, насупився, риси його обличчя стали різкими, жорстокими. Він жестом попросив у Щеглова цигарку, невміло закурив, закашлявся і сказав роздратовано:
— Пане шановний, чи доживали ви коли-небудь до здійснення вашої величної мети?.. Чи переживали ви хвилину, коли зникає все звичайне, буденне, коли забуваєш про поневіряння, злигодні і почуваєш тільки радість сильного, розумного переможця; коли в душі звучить тріумфальна симфонія?..
Я навіть не чекаю від вас відповіді. Те, що я відчув, увімкнувши інтегратор, не зможе відчути ніхто. Я справді став надлюдиною. Мій винахід компенсував мені за все. А майбутнє уявлялося мені суцільним торжеством вищого розуму…