Все йшло так добре… І от — на тобі! — трапилась халепа…
Коли вперше вдалося «спіймати» Москву, Михайло від радощів схопив Паріму на руки і підкинув так високо, що ледве не проламав покрівлю хижки, — а потім, — уже зовсім ненароком, — ще й притиснув дівчину до грудей…
Весела щебетлива Паріма образилася, ясно. Коли Михайло поставив її на підлогу, вона подивилась на нього зосереджено, сумно і тихо сказала:
— Ти, Мі-Ха-Ло, як слон!
На саму згадку про це в Михайла спалахнули вуха: та й справді, як слон!.. Похизувався своєю силою… От тобі й маєш!
Він тоді спробував обернути все на жарт. Назвав Паріму «макакою», — вона ж бо справді прудка й спритна, як мавпочка. А дівчина образилась ще дужче і з того часу не приходить.
І от сидить тепер Мі-Ха-Ло в своїй хижці, слухає, як стугонить злива по пальмовому листі покрівлі, позирає з нудьгою то на двері, то на годинник і пригадує, пригадує…
…Звивиста дорога вела його через «рімбу» кудись убік від місця, де точився бій. Це було дуже прикро, але що зробиш? Мишко тільки пильно вдивлявся в кущі, шукаючи хоча б вузенької стежечки.
Ага!.. Ось якась прогалина у заростях!
Він просунувся у вузьку щілину між стовбурами якихось дерев, подолав ще кілька метрів відстані й плюнув з досади: перед ним стояла суцільна стіна височезного й товстелезного бамбука. Довелося вернутись.
Він саме озирав себе, чи не вп'ялася де якась п'явка, аж помітив раптом, що попереду, біля повороту стежки, на мить виткнулась і одразу ж заховалась постать людини в синьому.
— Зачекайте, прошу! — Побоюючись, що ця людина зникне, Лимар щодуху побіг стежкою.
Але й незнайомий бігав непогано і, певно, добре орієнтуючись, зник за одним із поворотів, наче крізь землю провалився.
Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!
Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.
Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.
Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, — сизуваточорні, оторочені густими віями, — але з східним розрізом. Зачіска — дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках — ніжна, чудового бронзового кольору. Губи — свіжі й рожеві. Красуня!
— Здрастуйте, дівчино! — вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. — Не бійтесь мене, я не ворог.
А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.
— Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! — вже англійською мовою сказав Лимар.
Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?
— Дівчино, я — Росія! — Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. — Я — моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…
Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.
Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.
— Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…
Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.
З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.
Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але — молодчага!
Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:
— Візьміть!
Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:
— Руки вгору!
Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:
— Послухайте, дівчино, давайте без цього — я занадто втомився і вмираю з голоду.