Джек одвернувся од вікна і, насупивши широкі руді брови, почав роздратовано ходити по лабораторії. Його заінтригувала дивна поведінка Харвуда: можна було заприсягнутися, що бос зачув гуркіт мотора тоді, коли автомобіль був ще за кілька кілометрів од маєтку. Отже, таємничий інтегратор — не що інше, як удосконалений звукоуловлювач? Але навіщо тоді оцей шолом — без мікрофона, без навушників?
Минула година, друга, третя — Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.
Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла — у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.
Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, — лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.
Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок — нічого не виходило.
Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.
Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…
Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.
Але Меггі довелося залишити Англію далеко раніше. Коли, спалахнула друга світова війна і німецькі бомбардувальники почали рватися до Лондона, Джек примусив Меггі виїхати на батьківщину, до Америки. Він завбачливо вибрав для дружини місце на пароплаві нейтральної країни, однак лайнер «Уругвай», вийшовши з Лондона, зник без сліду. Біля Азорських островів було знайдено тільки шлюпку з цього судна. Меггі, безперечно, загинула.
Відтоді щастя зрадило Джека Петерсона. Не тямлячи себе від тоскноти й ненависті до гітлерівців, він вирішив піти до діючої армії; зазнав страхіть Дюнкерка, воював з фашистами в Африці, керував звукометричним судном у Північному морі і там потрапив у полон, його запроторили до одного з найстрашніших гітлерівських концтаборів на півночі Норвегії.
О, цей табір!.. Джек там посивів, облисів і втратив три чверті свого здоров'я!..
Захопившись спогадами, інженер непомітно для самого себе заснув біля лабораторного стола. Перехід до сну не дав спочинку збудженому мозкові: минуле виникало знов і знов, набувши яскравіших форм.
Петерсонові снився ранок у таборі. Він починався з пронизливого верещання електричних дзвоників. Як хотілося тоді, втягнувши голову в плечі, не чути нічого, дати хоча б ще на кілька хвилин спокій виснаженому, знесиленому тілу…
Джек аж зіщулився, чекаючи уві сні, що ось-ось на його плечі з посвистом впаде нагай…
…А над дверима лабораторії дзеленчав та й дзеленчав дзвінок. Це був сигнал закінчення роботи. Через п'ять хвилин у лабораторному корпусі не мав права перебувати жоден працівник.
Джек не почув і другого дзвінка. Зате, як це часто буває, ледве-но запала абсолютна тиша, він прокинувся і одразу ж позирнув на світний циферблат годинника.