У школі магії всі стояли на вухах. Ще б пак, нечуваний випадок — прямо посеред уроку один з учнів телепортувався невідомо куди і ніякі пошукові амулети не могли знайти його слідів. Тут неоціненну допомогу надали Світланчині свідчення:
— Ми займались на уроці медитації. Я, так як і вчора, побачила себе золотою хмаринкою, а поряд був Ярослав. Я спостерігала, як він робить заклинання концентрації пам’яті, бо хотіла повторити за ним. Він зробив його дуже швидко, а потім раптом — ра-а-аз і кудись дуже швидко полетів. Я намагалася його наздогнати, але він щез з поля зору, і я його більше не бачила-а-а… — дівчинка збилася на плач.
— Ну добре, добре, не плач, — заспокоював дівчинку Олег, — наш Ярик не пропаде! І наші вчителі сто відсотків щось придумають. А взагалі, я не здивуюсь, якщо Ярослав і там знайде якісь пригоди, а потім ще й повернеться сам без нічиєї допомоги.
— Не розумію, — тер потилицю вчитель медитації, — я читав, що колись характерники вміли переноситись на величезні відстані, але завжди вважав це казочками. Навіть припустити не можу, що підлітку це може бути під силу! Тут треба шукати якесь інше пояснення, але я не знаю, яке…
Ярослав отямився й відразу зіщулився від холоду. Він лежав на мокрій твердій землі, кілька камінців боляче впивалися в спину. Моросив дощ. Праворуч від Ярика, за кілька кроків, чорніло провалля, яке вело кудись у підземелля. Звідти тягнуло холодом і страхом. Хлопець обережно зазирнув усередину й пересмикнув плечима від неприємних відчуттів.
— Фе, гидота якась…
Стіни підземного лазу були вкриті якимись слизькими мутними потьоками. Ярослав роззирнувся навколо. Низькі покручені дерева росли поміж валунами. Хлопець знаходився на самому дні улоговини, з усіх сторін піднімалися горби, затуляючи місцевість довкола.
— Щось мені ця ситуація нагадує, — роздратовано бурмотів Ярослав, віддираючи від джинсів реп’яхи, — ніхто не може мені підказати, на що це схоже? Маленька підказка: щось таке подібне точно було три дні тому… Сюди б учителя з матеріалізації, він би швиденько начаклував собі сухий одяг, палатку, а ще краще космічного корабля й змився б звідси! Або мого тата, з ним разом ми б тут з усіма проблемами розібралися. Узяли моду, закидати простого восьмикласника то туди, то сюди. Про права людини й демократію тут, я бачу, не чули, і мене, чи я хочу потрапляти в усілякі сумнівні місця, ніхто запитати не здогадався!
Раптом з підземного ходу долинув моторошний крик, сповнений болю.
— Це ще що таке? Не подобається мені тут… Найправильнішим буде розвернутись на сто вісімдесят і дати драла звідси якнайдалі. Якщо там так кричать, навряд чи мене чекає в цьому підземеллі щось приємне. Іти, іти звідси якнайдалі, — розмірковуючи так, Ярослав зробив кілька кроків углиб підземного ходу, — а не так тут і темно…
Далі хлопець пробирався, намагаючись не торкатись слизьких стін. Скоро стогони чулися вже безперервно.
«Ну, і на який ляд я сюди лізу, хто б мені сказав…» Підземний коридор різко повертав. Ярослав сторожко визирнув з-за кута. Нікого. А ні, хтось є. Прямо в скельній стіні була вирубана тюремна камера. Решітчасті двері були прочинені. У камері, прикутий товстезним ланцюгом за ногу, сидів худющий хлопець в подраній свитині. Усе його тіло було вкрите довгими порізами, старими й зовсім свіжими. Голова його безсильно звисала, але груди з хрипами піднімались і опускались. Значить, живий, з полегшенням зітхнув Ярослав.