— Де я? — прошепотів ледь чутно. Ярославу навіть довелося прихилитися до того ближче, щоб розчути.
— Якби я знав. Складні питання ставиш. А ти хто?
— Мене… мене звати Юрій… — прохрипів той і обезсилено опустив голову назад на землю.
— А я — Ярослав. Зараз трохи відпочинемо й підемо далі. Дощ, надіюся, ущух надовго, тож іти буде легше. А по дорозі ти мені все розкажеш: і що то було за підземелля, з якого я тебе витягнув, і що за чортівня там узагалі твориться.
Летучий загін під керівництвом молодого десятника Ворона наближався до місця, де трапився черговий прорив. Цього разу доля закинула їх на планету Ладу та ще й на такі широти, де саме був сезон дощів. У такий час частенько траплялося, що ріки виходили з берегів, а улоговини перетворювалися на непролазні трясовини. Місцеві жителі давно призвичаїлися до вивертів природи й будували оселі там, де зазвичай не притоплювало навіть під час найдужчих паводків.
На Ладі було всього чотири стаціонарних телепорти, тому до місць призначення часто доводилося мандрувати по кільканадцять днів. Цього разу дорога мала зайняти орієнтовно всього три дні верхи, що вважалося зовсім близько. Ходили чутки, що науковці Іктура винайшли якийсь легкий спосіб значно збільшити кількість телепортів, але поки що їх не впроваджували. От якби їх було з півсотні на кожну планету! Ворон осмикнув себе, згадавши, що зараз не час мріяти. Цим можна займатися вдома за чашечкою липового чаю, спостерігаючи за живописним заходом сонця, а не на території, імовірно захопленій ворогом. Думки десятника переключилися на сьогоднішні проблеми. Погано, що їм так і не виділили характерника. Невідомо, з чим доведеться зіштовхнутися. Інколи буває, що без магічної підтримки взагалі неможливо впоратись, і тоді викликають інший загін, що призводить до значного програшу в часі. Хто знає, що натворить якась потвора, поки до неї буде добиратись черговий десяток з характерником.
Поки що їхній шлях пролягав лісом по колись утоптаній дорозі. Зараз під копитами коней чавкала багнюка, а їхати доводилося не дуже швидко, щоб не підсковзнутись. Двоє з десятка весь час їхали в дозорі, метрів за п’ятсот попереду основного загону. Зараз вони якраз поверталися.
— Ну що там? — гукнув Ворон ще здаля. — Порядок?
— Порядок, але далі дорогу затопило! — відгукнувся один з дозору.
— Обхідні шляхи є?
— Не дуже, — вершники під’їхали ближче, — доведеться пробиратися лісом.
— Але там теж болото, — уточнив другий розвідник, старий солдат, який усе життя прослужив рядовим у летучих загонах і вперто відмовлявся ставати бодай десятником.
— Кепсько… — Ворон задумався, — тоді під’їдемо ближче, а там розіб’ємо стоянку. Тим часом кілька чоловік розвідає дорогу далі, щоб ми всім загоном не забрели в трясовину.
— Так точно, пане десятнику, — жартівливо козирнув сивий ветеран.
Ярослав з Юрком брели по коліно у воді по тому, що колись було полем. По каламутній воді плавали пучки мокрої соломи та поодинокі колоски. Ярикові кросівки набухли й відчувалися на ногах, як сирі пиріжки з водою. А Юркові онучі взагалі розпалися на клапті, які тепер сиротливо погойдувалися на поверхні поля-озера десь позаду.
— Важко йти, — прокоментував очевидне Ярослав.
— Ага, і мокро, — хлюпнув носом Юрко.
— То ти кажеш, що майже нічого не пам’ятаєш про час свого перебування в підземеллі?
— Майже нічого, — погодився Юрій, — перші дні ще пам’ятаю, а потім усе злилося в суцільний кошмар. Спочатку я прокинувся прикутим до стіни…
— Почекай, — перебив Ярослав, — а до того, де ти був?
— До того я косив з батьком траву за селом. Потім тато пішов додому молоток, щоб підклепати свою косу, а я залишився сам. По дорозі проїжджав візок з чоловіком у темному плащі. Проїхавши повз мене, він раптом зупинив коня, зіскочив з підводи й підійшов. Сказав, що в нього щось зламалось у колесі і треба допомогти — потримати якусь жердину. Я наблизився до воза, нахилився до колеса — і більше нічого не пам’ятаю. Опам’ятався вже в підземеллі.
— Ясно, — Ярослав задумливо брьохав уперед, — а далі?
— А далі я не міг нічого зрозуміти, кликав на допомогу, але ніхто не приходив. Через деякий час з’явився той самий чоловік і поволочив мене у велику печеру. Тіло мене не слухалось, я був як паралізований. Скинувши мене на підлогу перед якимось кристалом, чоловік почав різати мене ножем по всьому тілу. А я не міг навіть закричати, хоча біль був пекельний. Потім я втратив свідомість і отямився вже у камері. Так повторювалося багато разів, я давно збився з ліку. Інколи мене годували якоюсь бурдою, але не часто.