— Ага, — раптом застиг Ярик, — я його навіть бачу… Лягай!
Ярослав штовхнув Юрка на землю й сам упав поруч. Над їхніми головами пролетіло бойове закляття, сплетене з ліній Сил. Звичайним зором Ярик побачив тільки темний туманний згусток, а новим — химерне переплетіння ліній чорного кольору.
Юрко смикнувся, щоб підвестися, але Ярик безцеремонно притиснув його назад до землі. Сам гарячково міркував, що робити. Бойових плетінь він робити ще не вмів, його здібностей вистачало тільки, щоб побачити звідки упир наносить удар і втекти з-під нього.
— Ліворуч, — шарпнув Юрка, який досі розгублено кліпав очима, не розуміючи, звідки чатує небезпека.
Хлопці шпарко відкотилися вбік прямо по калюжі й опинилися майже впритул біля мерців. Ярик зрозумів, що від Юрка мало толку, й вигукнув:
— Ховайся! Я відволічу його увагу, а ти спробуй знайти яку-небудь металеву зброю, хоч ножа якогось! Його можна знищити залізом!
Не чекаючи відповіді, скочив на ноги. Тут же відскочив убік, пропустивши повз себе ще один чорний згусток. Нарешті запримітив, де ховається нечисть — за товстою дубовою колодою, що сторчма стояла сперта до стіни. Відбіг, рятуючись від наступного удару й скосив очі туди, де залишив товариша. Юрка на місці вже не було. «Може, нам і пощастить» — оптимістично, але з нотками паніки вирішив юнак. Ярослав намагався не думати, що для успішного знищення упиря взагалі-то треба підійти до нього впритул. Упир не на жарт розлютився. «Біснується, що неправильна їжа попалась», — майнула думка, але потім часу вже ні на що не лишилося. Ярик ухилявся, відскакував, а бойові плетіння супротивника, здавалось, летіли з усіх сторін одночасно й прагнули нашинкувати хлопця на багато маленьких Ярославчиків. «Якщо виживу — вивчу всі бісові бойові плетіння! А то скачу тут, як йолоп, а сам ударити не можу!» Ярослав і справді бігав на межі власних сил, дуже вже йому не хотілося стати обідом для якоїсь бридоти.
Раптом усе припинилося. Ярослав нерозуміюче оглянувся. Там, де ховався упир, стояв Юрко. У руках він тримав уламок залізної кочерги. Біля його ніг димілася сіра купка попелу. «От і все, що залишилося від упиряки», — подумав Ярик. Несподівано Юрій випустив кочергу й сів прямо на землю, закриваючи обличчя тремтячими руками.
— Я так ніколи ще не боявся! — ледве розібрав Ярослав. Звичайно, одна справа — коли ти прикутий у підземеллі й зробити по суті нічого не можеш, а друга — власноруч знищена небезпечна нечисть.
— Я теж, — зізнався Ярик, сідаючи поруч. Голос на цих словах несподівано зірвався, але нікому не було смішно. Запізнілий страх почав набирати обертів. У Ярослава щось неприємно тенькало в животі, у горлі пересохло, пальці оніміли, уява почала малювати картини того, що могло б трапитись, одна страшніша за іншу.
Ярослав знав єдиний спосіб боротьби зі страхом — діяти. Цей метод безвідмовно працював і коли треба було писати контрольну на складну тему, і коли доводилось знайомитись із дівчатами, і коли очікував прочуханки від батьків. Озирнувся навколо, шукаючи, чим зайнятись. Погляд спинився на Юркові. Той сидів на холодній землі й тремтів, губи в нього посиніли. Виснажений ув’язненням організм важко справлявся з такими навантаженнями: холод, постійний дощ, упир. Ярик навіть зрадів, що знайшлася підходяща справа:
— Ходімо шукати тобі одяг, мученику! А то ще захворієш на мою голову. Носи тебе потім, лікуй. Давай, давай, підіймайся! Сидітимеш і хвилюватимешся, коли будеш тепло одягнений і десь далеко звідси. Бажано там, де безпечно й затишно.
— То що, ми будемо по чужих домівках без дозволу ходити й одяг шукати? — слабо пручався Юрко.
— Гаразд, зараз спитаємо дозволу, — з легкістю погодився Ярослав.
— У кого? — розгублено закліпав почервонілими очима Юрій.
— Отож-бо й воно, що немає в кого, впертолоба ти людино! — Ярик упевнено схопив напарника за худі плечі й поштовхав прямо перед собою до найближчого будинку.
У хаті минули невеликий передпокій й опинилися в горниці. Тут стояли два простих дерев’яних ліжка, саморобний стіл, на якому сиротливо лежав хліб і кілька яблук, ослінчики, біля стіни притулилася велика скриня. Ярослав покліпав очима, міцно заплющив, а потім розплющив їх і зробив висновок, що його особливий зір щез так само раптово, як і з’явився. Вирішивши зайнятися цим питанням пізніше, роззирнувся навкруги.
— О, нам, мабуть, сюди, — Ярик підійшов до скрині, відкинув важку кришку й зазирнув усередину. Там на самому верху знайшлися прості полотняні штани, а трохи глибше відшукалася й сорочка.