— Молодці, хлопці. Довго не міг повірити в те, що побачили мої очі, але проти правди не підеш. Якщо у вас буде бажання, через рік приймемо вас до нашого загону. Та й те, що не вихвалялися своєю перемогою, хоча й мали повне на те право, мені теж сподобалось.
Хлопці зачудовано переглянулись між собою, а потім заусміхалися: ще б пак — кожному було б приємно таке почути на свою адресу.
Тим часом бійці були зайняті похованням загиблих. Крок за кроком, садиба за садибою, уважно оглядали й акуратно зносили тіла на околицю. Ярослав із Юрієм теж долучилися до цієї сумної й відповідальної справи. До цього у Ярика не було можливості оцінити розмір лиха. Тепер він бачив, що люди гинули цілими сім’ями й безсильні сльози щипали очі. Упир не пожалів жодної дитини, жодної дорослої людини. Навіть уся домашня живність була знищена. Ярослав довго стояв над колискою, на яку натрапив в одному з будинків. Потім обережно взяв маленьке тільце й поніс на вулицю, поклавши собі, що обов’язково положить його поруч з мамою й татом.
Зараз Ярослав набагато краще зрозумів, що таке негативні віддзеркалення людських вчинків і чим постійно зайняті характерники та летучі загони. Страшно уявити, скільки біди може наробити така потвора серед людей, які нічого подібного не очікують і мирно живуть собі своїм життям. А ще задумався про людські вчинки, які призводять до появи таких потвор. Пообіцявши собі, що буде жити по совісті й не множити людські помилки, хлопець навіть відчув полегшення, яке наступає в результаті правильно прийнятого рішення.
Надворі почувся якийсь гомін. Вийшовши на вулицю, Ярослав побачив першого вцілілого селянина. Ним виявився пастух, який пас кіз на далекому пасовиську й ось тепер повернувся додому. Кози, яких він кинув напризволяще, розгублено тицялись у знайомі хвіртки, заходили на подвір’я, де їх ніхто не зустрічав і жалібно мекали. Чоловік розгублено озирався навсібіч, а потім, нікого не слухаючи, прожогом кинувся до своєї хати. Вийшов із застиглим поглядом, механічно опустився на сходинку ґанку, зсутулився й застиг так надовго.
Переглянувшись, бійці і хлопці вирішили його не турбувати й дати чоловікові побути на самоті.
Невдовзі, як тільки перестав мрячити дощ, на околиці села запалало велике похоронне вогнище. Підійшов і пастух. Він мовчки стояв, дивився у вогонь і втирав загрубілими від важкої роботи руками скупі сльози.
Після того, як похоронне вогнище прогоріло, справили тризну. Винесли на вулицю стіл, знесли уцілілу їжу, напої. Небагатослівно побажали душам померлих гідного нового життя й рушили назад на Іктур. Тут їм уже не було чого робити. Тим більше, у селян лишилися родичі в сусідніх селах, тож буде кому доглянути опустілі обійстя.
Запасних коней у летучого загону не було, тож Юрко з Ярославом їхали на одному коні. Бійцям теж довелося інколи їхати по двоє, чергуючись між собою й час від часу міняючи коня, якому доводилось везти подвійну вагу. Час від часу пускався дощ, але бійці поділилися з хлопцями непромокальними плащами, тож їхати було не так уже й погано.
Ярослав їхав верхи й думав. Він примітив одну цікаву маленьку деталь — усі його знайомі характерники вміли сміятися очима. Без жодної міміки. От так подивишся, обличчя серйозне, а в очах сміх так і плещеться. Здається, от-от перебіжить і на брови, і на губи, і на чоло, розіллється заразливим реготом або життєлюбною усмішкою. Таке теж трапляється, та в більшості випадків сміх так і лишається там, в очах. І Іван Сірко, і Сергій Никифорович, і навіть молодий учитель матеріалізації Олександр Олегович мають отакий сміх в очах. Від того здається, що дорослі характерники повні оптимізму, віри у власні сили і, як би це фантастично не звучало, у неминучу перемогу добра над злом. Це не мало нічого спільного з безжурними й безтурботними веселощами. Навпаки, то була радість від життя сильних і відповідальних людей, які не раз опинялися в смертельній небезпеці, але твердо вірили у свої сили та у свою потрібність людству.
Ярославу реально хотілося теж мати такий крутячий внутрішній стержень. Юний характерник надіявся, що які-не-які іскринки в його очах теж з’являються. Бодай на кілька секунд, аби тільки почався процес іскринкоутворення.
Почало смеркатись. Оскільки поспішати сенсу не було, то назад летучий загін повертався іншою дорогою, трохи довшою, але набагато зручнішою. Десятник Ворон стурбовано видивлявся село, яке, судячи по карті, мало бути десь поблизу. У ньому загін планував заночувати. Усе-таки спати під дахом у теплі набагато краще, ніж у лісі на мокрій землі, та ще й під дощем.