Коли добряче звечоріло, десятник уже майже вирішив не їхати далі, а ставати ночувати просто під деревами. Та не встиг він скерувати зупинку, як повернувся дозорний і повідомив, що вони вже впритул наблизились до села. Усі підбадьорилися й пришпорили коней, направляючись туди, де доля обіцяла їм теплий і сухий прихисток.
Заїхали в село, коли вже зовсім стемніло. Зразу загавкали собаки, почувши чужаків. Ярослав з цікавістю розглядався навкруги. У невеликих вікнах хат блимали відблиски від свічок. Самі будиночки були невеликими, глиняними. Їхні стріхи мали по чотири схили, цікаво зроблені зі сніпків соломи, щільно прив’язаних один до одного. Назустріч загону вийшов староста — ще не старий чоловік у простій полотняній сорочці, з широкою бородою й гордою поставою. Десятник швидко домовився про розквартирування бійців і про припаси у дорогу.
Зайшовши у хату, куди їх з Юрком направили на ночівлю, Ярослав побачив звичайне внутрішнє розташування кімнат, як у своєї бабусі в селі на Вінниччині. Спочатку, зразу за вхідними дверима був передпокійчик, тобто сіни, прямо — невелика комірчина, праворуч — кімната з піччю й полицею для посуду, яку називають мисником. Ця кімната слугувала господарям за спальню й кухню одночасно. Гостей повели ліворуч, у горницю. У бабусі вдома ця кімната з невідомої причини називалася «велика хата», чому Ярослав ще з дитинства дивувався, адже вона була точнісінько такого самого розміру, як і жила.
Господиня, жінка середнього віку в довгій спідниці й простій, без вишивки, сорочці поквапливо виставляла на стіл нехитру їжу. Здається, її неабияк вразило те, що Юрко був такий худезний. Та і Ярослава гладким теж ніяк не назвеш. За цей час Ярослав уже звик до зовнішнього вигляду свого друга, але тепер ніби подивився на нього новими очима. Скули виступають, щоки запали, під очима синці від утоми, ребра спокійно можна перерахувати — не дивно, що жінка так заметушилася, кваплячись їх нагодувати. На столі з’явилася варена в мундирах картопля, пшоняна каша зі шкварками, квашена капуста, шматок вареної курки, спечений у домашній печі хліб.
Поки хлопці з апетитом вечеряли, господарі натопили лазню. О, лазня — це окрема історія! Як супербагато в цьому слові вміщено приємного! Ярослав із Юрком відмокали у гарячій воді, ополіскувалися крижаною, розтиралися великими шорсткими рушниками. Правда, Юрко засумував, роздивляючись себе. Коли ще він верне собі минулу силу. Але Ярослав, бачачи таке, швидко вилив на Юрка відро холодної води, так що той миттю й думати забув про всілякі негаразди. А з яким азартом хлопці гамселили один одного парними березовими віниками! Схоже відчуття в Ярика було хіба що після того, як колись із друзями ще на світанку пішов рибалити, а натомість вони купалися, майже не вилазячи з води, до самісінького вечора. Нарешті, утомлені, але з незвичною легкістю в тілі, хлопці полягали спати. «От і закінчився мій третій день поза домом», — засинаючи ще встиг подумати Ярослав і провалився у міцний, здоровий сон.
Вистава закінчилась і першокурсники юрбою повільно посунули до виходу з театру.
— Ей, хлопці, а де наша Кнопка? — раптом спитав зазвичай мовчазний Шура. Усі активно завертіли головами, вишукуючи в натовпі дівчинку.
— Та вона, мабуть, уже вийшла давно, чекає на нас десь у холі, — невпевнено припустив Валентин.
Але ні у холі, ні на вулиці Світланки не знайшлося. Однокласники захвилювалися. Олег спіймав якогось із новачків, хто потрапив під руку:
— Ти тут дівчинки ніде не зустрічав?
— Цієї малої, що була з вами? Загубилася чи що?
Хлопці ствердно закивали у відповідь на обидва питання, тим часом заклопотано роздивляючись навсібіч.
— Ага, загубилася, значить, — сам до себе повторив новачок і раптом заволав, як сполошений кабан: — Наро-о-од! Ану повернули голови вліво-вправо! Наша характерниця загубилася! І під ноги подивіться! Хто знайде, ведіть сюди! — і раптом продовжив нормальним голосом, — мене Андрієм звати, а тебе як?
— Олег, — трохи заголосно відповів хлопець, усе ще оглушений на одне вухо.
— А її як звати?
— Кого «її»? — не зрозумів Олег.
— Ну, кого ми шукаємо? Характерницю нашу, звісно!
«Ого, уже „нашу“ характерницю», — посміхнувся про себе Олег.
— А… Світланкою, — відповів хлопець і аж присів від потужного акустичного удару.
— Сві-ітла-анко-о-о! — Андрій заревів уже навіть не кабаном, а пораненим у душу ведмедем з гучномовцем, — Іди-и сюди-и! Світланко-о!