— Привіт! А ти чого тут стоїш? Підемо далі разом? Ти відведеш мене до мами? Мене звати Світланка, але всі називають мене Кнопкою, а тебе як звати? — чарівно посміхаючись, засипала оберемком питань.
— Чекай, чекай! Стоп-стоп-стоп! — Ярослав навіть руки підняв, щоб зупинити цей нескінченний потік або хоча б зменшити його швидкість. І заговорив, підбираючи слова й відчуваючи себе на диво дорослим:
— Я не знаю, де ти живеш і де твоя мама. Більше того, я навіть не знаю, де я і як тут опинився. Але, хоч місцевість мені не знайома і, взагалі, ситуація незрозуміла, думаю, далі нам варто піти разом. Я не вмію няньчити маленьких дітей, але ж не лишати тебе тут саму? Ти як, не проти?
— Мене зовсім не треба няньчити! — обурилася Світланка, — я вже доросла, просто втомилася так довго йти і їсти хочу. А тепер ти будеш моїм прекрасним принцом, врятуєш мене, нагодуєш, у нас будуть зручні ліжка, щоб переночувати, й багатезно цікавих пригод! І людожери! І дракони! І котлети! Багато котлет! І пиріжки!
Ярослав стояв і не знав, сміятися йому чи плакати після такого виступу своєї маленької, але дуже енергійної супутниці. Врешті-решт махнув рукою:
— Ходімо, фантазерко. І, до речі, мене звуть Ярославом.
Іван Тарасович, голова ради старійшин, сидів у кріслі й насолоджувався чашечкою кави. Делікатний кавовий аромат плив по кабінету, стелячись над робочим столом, оминаючи бронзову настільну лампу, з цікавістю торкаючись корінців книг у шафах, і, трохи поблукавши в занавісках, вилітав у прочинене вікно. З вулиці чувся дружній перестук будівельних інструментів — то ремонтна бригада лагодила центральний фонтан.
Іван Тарасович відпочивав. У нього видалась рідкісна можливість просто посидіти, нікуди не поспішаючи. Не було ніяких термінових справ, усі укази підписані, вказівки роздані, заплановане виконується і не потребує втручання. Як усе-таки добре інколи просто відпочити, подумати про життя-буття…
На столі загорілась м’яким жовтогарячим кольором кришталева куля. Хтось хотів вийти на зв’язок.
— Ну, звичайно, — сердито буркнув голова, — усе було занадто добре, щоб тривати довго. — Слухаю, — Іван Тарасович активував кулю дотиком руки.
— Гарного дня, — у кришталі з’явилося зображення Хранителя, — ти мені терміново потрібен біля озера Рівноваги. Щось тут дивне діється, я такого за всі роки ще не бачив.
— Небезпека?
— Та ж кажу, що не зрозуміло тут нічого! Підходь, будемо разом думати. І Сірка поклич, у них там у магічній школі бібліотека велика і давні рукописи є, може, згодиться.
Через деякий час усі троє вже стояли на березі.
— Бачите, — показував Хранитель, — як завжди, 27 планет. Коли на якійсь з них прорив негативної енергетики, зображення чорніє. Варто доторкнутись до нього, воно збільшується, і ми можемо побачити, в якій саме точці планети небезпека.
— З усією повагою, шановний Хранителю, — втрутився в цей монолог пан Сірко, — чи не можна ближче до теми? Те, що ви розповідаєте, нам прекрасно відомо.
— Ех, молодість-молодість…. Завжди ви кудись квапитесь, поспішаєте…
Чотиристадвадцятирічний Іван Сірко на це зауваження тільки посміхнувся.
— Зверніть увагу, усі зображення покриті темним туманом. Це загадка номер 1. А номер 2… Ось придивіться сюди: бачите золотисті лінії, що простяглися від деяких планет до Іктура? У кого є які здогади, що все це значить?
Усі задумались. Першим тишу порушив Іван Тарасович:
— Думаю, небезпека все-таки є. Цей чорний туман неспроста. Може бути, що загроза глобальна й під ударом ми всі. Щось набирає силу, але ще ніде конкретно не проявилось, тому ми не можемо його побачити.
— Схоже на те, — ствердно хитнув головою Хранитель.
— А щодо незрозумілих жовтих ліній, — долучився до розмови Іван Сірко, — може, спробуємо збільшити зображення нашого Іктура. Побачимо, чи є локалізовані місця, де вони закінчуються.
— Чи починаються, — уточнив Хранитель і, дотягнувшись, торкнувся кінчиком посоха до плаваючого на поверхні озера образу планети.
Зображення почало стрімко збільшуватись, аж поки не простяглося від берега до берега. Тепер стало добре видно десять золотих точок, які повільно рухались у різних напрямках. Усі вони, крім двох, були розкидані далеко один від одного, але, слава Творцю, тільки на одному материку.