— Ні, ну, а от якби не знайшлося жодного, наприклад, артефактора, то що? Ну, от якщо уявити, що нема нікого, то тоді як?
— Як, як… Ну, за це вже нехай наші розумні праправнуки думають.
— Ага, через наступну тисячу років!
Наступного дня Ярослав сидів біля ліжка непритомної Світланки у місцевій лікарні на Іктурі. Учора, після того, як провели ритуал укріплення Кристала, цілителі ризикнули й усе-таки перевезли дівчинку до лікарні. Ніби все нормально, усі радіють, але ж Баштовий утік, Світланка он ніяк не приходить до тями… Ніяк не виникало в Ярослава відчуття перемоги.
— Світланко, давай прокидайся, не лякай мене. Скільки можна спати?
Ярик устав, пройшовся по палаті, виглянув у вікно й повернувся назад до Кнопки.
— Ну, що ж з тобою могло трапитись? Може, ти просто сильно злякалася?
Такого Світланка вже не могла витерпіти і, хоч не могла рухатись, стукнула Ярика по носі своїми золотавими іскорками.
— Пчхи! — Ярослав потер носа рукою, — І що це було?
«Та що ж ти дивишся на мене як звичайно! Подивись нарешті так, як нас учили!» — Ярослав мало не впав, коли почув у себе в голові Світланчин голос.
— Кнопко! Ти отямилась?! Чекай! Я зараз!
Хлопець сів на стілець коло ліжка й заплющив очі. «Ну, і де той клятий мій особливий зір, коли він потрібен? Давай, медитуйся! О, що ж так довго! От, зараза! Ні, треба заспокоїтись… Так, я спокійний, я спокійний, я дуже спокійний. Ну? Коли вже? О! Нарешті! Так… І що у нас тут?» Скупчення вогників, які мали б означати Світланчину сутність, були якось химерно розпорошені, деінде виднілися переплетені, як лозинки, відростки. «Хм… І що б це таке було?»
«Це я тримала Володаря Жахів у клітці».
«Це ти із себе клітку робила?» — жахнувся Ярослав.
«Ну… так вийшло. А тепер я не можу назад позбиратися, сил не вистачає. Знаєш, який він сильний був? А як він злився, поки ви його полонених виводили! Він же з вами міг що завгодно зробити на території підземелля, там він сильний був. Так і тримала його, поки характерники щось не зробили. Тоді вже кристал став міцний-міцний. Я вже хотіла повертатися, та от… не змогла.»
«Так…» — Ярослав закружляв навколо Світланки. «Ага… А якщо розплести ці шматочки?»
«Я трохи розплела, більше не можу».
Ярослав рішуче підлетів до найближчої решітки й акуратно почав її розділяти на окремі волоконця.
«Ну як? Не боляче?»
«Ні, що ти. Я взагалі нічого не відчуваю. Ну, хіба, лоскотно трохи».
«Ага. Ну, якщо лоскотно, то це ще нічого. Ми колись із батьком на рибалку їздили, то у нас в багажнику вудки так заплелися — жах! І нічого страшного, розплутали. Так що досвід у мене є», — Ярослав продовжив робити свою справу.
Несподівано частинки, які Ярослав звільнив з переплетення, самі полетіли до основної хмаринки і влилися в неї.
«Ой, лоскотно!» — Світланка розсміялася й спробувала відлетіти убік.
«Стій! Лоскотно їй. У нас тут усе йде за планом і навіть краще. Тут ще чимало роботи, так що не шарпайся, а стій… сиди… виси… Тьху! Знаходься на одному місці й не заважай лікувальному процесу. Ясно?»
«Ясно, ясно» — Світланка продовжувала хіхікати, але спроб утекти більше не робила.
Робота просувалася швидко, розплутані частинки одна за одною приєднувалися на свої місця. Коли дві третини переплетень були розкручені, ті, що зосталися, раптом почали вивільнятися самі.
«Кнопко, це ти тут самодіяльністю займаєшся?»
«Це не я! Воно саме. А що таке самодіяльність?»
«Те, що тут твориться. Але ніби все нормально, просто твоя душа самотужки почала повертатися до своєї первісної форми. О, ну, як ти почуваєшся?»
— Нормально, — відповіла Світланка вголос. Ну, хіба тільки трохи захрипла.
— З поверненням! — Ярослав радісно усміхнувся. От тепер у нього виникло «відчуття перемоги». — Але це ж треба було додуматися так ризикувати! Рятувати світ — це справа не для маленьких дівчаток!
— Я не маленька!
— Ніхто й не сумнівається… Як усе-таки добре, що з тобою все гаразд!
— Ну, нічого собі, — почувся від дверей обурений голос головного цілителя Петра Петровича, — ми тут голови ламаємо, консиліуми збираємо, а вона сидить, сміється й у вус не дме!
— У мене немає вусів, — ще дужче розсмішилася Кнопка, — я ж дівчинка, а не дідусь!
— Не дідусь, не дідусь, — пробурчав Петро Петрович, — ану, «не дідусь» лягай назад у ліжко. Тобі хто дозволяв сідати?
— А що мені лежачи робити? Я не хочу спати.
— Ну, що за пацієнти, — сплеснув руками цілитель і став схожий на обуреного колобка, — їх тут лікуєш, хвилюєшся за них, а їм нудно, розумієш!